4.3. Економіка Федеративної Республіки Німеччина

ФРН в світовій економіці

Німеччина — одна з найрозвиненіших країн світу, вона належить до «Великої Сімки» найпотужніших й найвпливовіших в економічному відношенні держав. За розміром ВВП (в поточних цінах) ФРН посідає третє місце у світі, її частка скла дає 6,4%.* Німеччина — найбільш розвинута країна Європи. Вона є «локомотивом» Європейського Союзу, від стану ЇЇ економіки багато де в чому залежать темпи роз­витку всієї організації. Можна впевнено твердити, що успіхи ЄС в першу чергу ґрунтуються на економічній стабільності Німеччини. Вона має потужну промис­ловість; за деякими виробами електротехнічного машинобудування верстатів, хімічної, оптико-механічної промисловості ФРН посідає перше-друге місця в світі.

ФРН більше, ніж США та Японія залежить від світового ринку, її частка в світовому експорті складає 10%, а за обсягом товарообігу вона посідає друге місце в світі після США. Частка експорту в ВНП Німеччини становить понад 20%, що є одним з найвищих показників серед держав «Великої Сімки».

Німеччина має розвинену науково — технічну базу, витрати на НДДКР ста­новлять 3% від ВВП; проте, за науково — технічним потенціалом ФРН посту­пається США та Японії.

Федеративна Республіка Німеччини має одну з найкращих в світі систему соціального захисту населення, високий пересічний рівень заробітної плати. Вод­ночас за душовим розміром ВВП вона поступається США, Японії, Канаді й дея­ким своїм партнерам по ЄС. Вона має високу продуктивність праці (56 тис. дол. ВВП на одного зайнятого), але меншу, ніж в США (83 тис.), Канаді (71 тис.), Японії (57 тис.), Франції (59 тис.) і навіть Італії (58 тис.), хоч в 5,5 разів більше ніж в Китаї (10 тис.). Висока якість німецької продукції в певній мірі компенсує на світових ринках їх високу собівартість, яка утворюється за рахунок підвищен­ня питомих витрат на робочу силу.

ФРН: коротка довідка

Територія............................................. 375 тис. кв. км.

Населення (2000 р.)................................. 82 млн. чол.

Столиця............................................... Берлін

Державний устрій................................... федеративна республіка

ВВП (заПКС, 2000 р.).............................. 2160 млрд. дол.

ВВП на душу населення (за ПКС, 2000 p.).... 26,3 тис. дол.

Експорт (2000 р.).................................... 578млрд. дол.

Імпорт (2000 р.)...................................... 505 млрд. дол.

Національна валюта (з 1 січня 2002р.)......... евро

Державний борг..................................... 1274 млрд. дол.

Німеччина е значним експортером капіталу, вона є п'ятим за обсягом креди­тором у світі, посідає третє місце за експортом інвестицій.

Німеччина відіграє важливу геополітичну роль, особливо в Європі. Розташова­на в центрі Європи, вона протягом майже півтора століття є відчутним фактором в політиці й економіці цієї частини світу. З другої половини XX ст. її геополітична роль підсилилася. Найбільше це виявляється в провідній позиції Німеччини всере­дині Європейського Союзу. З 90-х років посилився геополітичний вплив ФРН на країни Центральної та Східної Європи, для яких вона стає поступово одним з голо­вних торговельних партнерів та інвесторів. Від позиції Німеччини багато в чому за­лежать перспективи східноєвропейських країн щодо вступу до ЄС.

Структура й динаміка економіки

Серед найрозвиненіших країн Німеччина виокремлюється своєю «надійдуст-ріалізованністю»: частка промисловості тут найбільша. В структурі валового національного продукту ФРН головні галузі економіки мають такі позиції (%):

промисловість...........................34,3

сільське господарство............1,1

послуги........................................64,6

Основою промисловості Німеччини тривалий час була важка індустрія. В 1955 р. її частка у всьому промисловому виробництві становила понад 73%. По­ступово, під впливом науково-технічного прогресу структура промисловості по­чала трансформуватися. Знизилася частка вугільної промисловості, чорної мета­лургії; водночас підвищеними темпами розвивалися електроніка, приладобуду­вання, автомобільна, авіакосмічна промисловість. Проте і сьогодні Німеччина відзначається в світовій економіці як один з провідних виробників продукції важкого машинобудування, найбільший експортер металообробної техніки, хімічної продукції. В галузях інформаційної та комунікаційної техніки, авіакос-мічної і особливо побутової електроніки Німеччина помітно поступається США та Японії.

Найконкурентнішими галузями промисловості Німеччини є: автомобілебу­дування, літакобудування, виробництво локомотивів і вагонів, верстатобудуван­ня, виготовлення приладів, електротехнічна промисловість, точна механіка й оп­тика, хімічна й фармацевтична промисловість, чорна металургія. Гірнича промис­ловість сьогодні посідає другорядне місце, але свого часу вугілля та калійні солі були важливим фактором розвитку промисловості й сільського господарства. Після Другої світової війни багато шахт закрилося під тиском конкуренції нафти та газу. Славетний Рурський басейн поступово втратив значення «чорного сер­ця» Німеччини. Відбулася реконструкція чорної металургії, скоротився випуск рядових марок металу і збільшилася частка легованих сталей. Важке машинобу­дування поступилося місцем неметалоємному, наукоемкому машинобудуванню.

Після возз'єднання Західної і Східної частин Німеччини відбулися подальші структурні зміни в промисловості. На Сході була закрита переважна більшість підприємств чорної металургії та важкого машинобудування. Натомість кошти вкладаються в розвиток точної механіки й оптики, харчової промисловості. Найбільша кількість зайнятих в промисловості припадає на сектор загального машинобудування та верстатобудування, далі йде автомобілебудування, хімічна промисловість, харчова, електротехнічна. Широко відомі традиційні галузі країни — пивоваріння та виноробство. У ФРН виробляється 4 тис. сортів пива, кожний німець пересічно споживає 150 літрів пива на рік.

Промисловість Німеччини відрізняється високим рівнем концентрації ви* робництва. Великі підприємства, що складають тільки 2% від загальної чисель­ності, обіймають 30% всіх зайнятих в промисловості і дають половину вироб­ництва продукції. В обробній промисловості 100 найбільших фірм зосереджують 60% загального обороту й понад 50% загального числа зайнятих. Напочатку 90-х років серед 50 найбільших промислових компаній світу 7 було німецьких [41,с.519]. Найбільшими й найвідомішими корпораціями є: виробники авто­мобілів «Фольксваген», «БМВ» та «Даймлер-Бенц»; хімічні концерни «Гехст», «Байєр» та «БАСФ»; вугільний концерн «Рурколе АГ»; електроконцерни «Сіменс», група «Бош». Наведена нижче таблиця дає уявлення про позиції найбільших промислових корпорацій Німеччини на середину 90-х років.

Найбільші промислові фірми ФРН (1993 р.)

[Джерело: Факти про Німеччину, с. 265].

Промислова політика уряду спрямована на підвищення конкурентоспромож­ності продукції й на стимулювання розвитку наукоемких галузей. Держава ство­рює сприятливі умови для кооперації економіки з наукою, підтримує малі та се­редні підприємства у впровадженні нових технологій, інноваційних заходів. Фе­деративним міністерством освіти, науки, досліджень та технології були споруд­жені «демонстраційні центри», де представники середнього та малого бізнесу мо­жуть познайомитись з інформацією про найсучасніший рівень техніки.

Сільське господарство, незважаючи на невелику частку в ВНП та в чисель­ності зайнятих, забезпечує потреби країни в продовольстві на 80%, а в спожи­ванні пшениці, цукру, яловичини, сиру, вершкового масла — повністю. В сільсь­кому господарстві, як і в промисловості, відбувається концентрація виробництва. Якщо в 1950 р. нараховувалося 1,6 млн. фермерських господарств, то до середи­ни 90-х років їх залишилося 550 тисяч. Підвищилася продуктивність праці. В 1950 р. один фермер «годував» 10 чоловік, а в 90-х роках — понад 80. Проте й досьогодні типовим для Німеччини залишається середнє за розміром сільського­сподарське підприємство. Майже 90% всіх господарств мають площу 50 гектарів. Основою сільського господарства є тваринництво. Воно дає чотири п'ятих всієї продукції сільського господарства. Середній надій від одної корови — понад 4786 л на рік. За розвитком свинарства ФРН посідає перше місце в ЄС.

Про високий індустріальний рівень сільського господарства ФРН свідчать такі дані: на одиницю площі тут нараховується тракторів в 4 рази більше, ніж у США; добрив на кожний гектар вноситься більше, ніж у Англії, Франції та СІНА.

Сільськогосподарське виробництво Німеччини має вищу собівартість про­дукції, ніж інші країни ЄС, особливо Франція, Нідерланди, Данія. Тому велико­го значення надається захисту аграрного сектору від зовнішньої конкуренції. Держава здійснює активи}' політику, надаючи податкові пільги фермерам, вста­новлюючи підвищені тарифи на імпорт сільгосппродукції з-за меж ЄС, а також регулюючи ціни в інтересах фермерів. Аграрна реформа ЄС, рішення про яку бу­ло прийнято в 1992 p., головним заходом підтримки сільського господарства виз­начає надання прямих субсидій.

Незважаючи на успіх сільського господарства, Німеччина залишається од­ним з найбільших в світі імпортером продукції сільського господарства.

За розвитком сфери послуг Німеччина дещо поступається іншим високороз-виненим країнам. Основними галузями цієї сфери є торгівля, транспорт, банківські та фінансові послуги, а також державне управління. На торгівлю припадає близько 10 відсотків створеної бурутто-вартості, на її підприємствах працює 4 млн. чоловік.

Німеччина має розвинуту банківську систему. Німецький федеративний банк є емісійним банком. На чолі федерального банку знаходиться Рада центральних бан­ків ЄС. Серед приватних банків найпотужнішими є Дойче Банк, Дрезднер Банк та Коммерцбанк. Всього в Німеччині функціонують 330 кредитних банків, 704 ощад­них каси, 3 кооперативні центральні банки, 2778 кредитних товариств, 33 іпотечних банки та інші. Наслідком концентрації в кредитно-фінансовій сфері стало скорочен­ня кредитних закладів з 14000 в п'ятдесятих роках до 3780 в дев'яностих роках. Кож­ного року близько 100 кооперативних банків вливаються до інших об'єднань.

Особливістю ФРН є менша кількість фінансових груп не тільки у порівнянні із США, але й з Японією, Францією, Великою Британією, де кількість таких груп складає 15-20; у ФРН вона не досягає й 10. Це пояснюється величезною концен­трацією банківського капіталу в руках трьох названих вище гроссбанків: вони контролюють близько чотирьох п'ятих акціонерного капіталу країни. Три го­ловні фінансові групи зформувалися навколо цих банків — «Дойче Банка», «Дре­зднер Банка» та «Коммерцбанка». Важливою особливістю фінансового капіталу ФРН є суттєва роль спілок підприємців. На чолі таких спілок стоять, як правило, представники найбільших концернів та банків.

Діяльність всіх кредитних закладів у ФРН контролюється Федеративним відомством нагляду за кредитною діяльністю. Якщо кредитний заклад потрапить в скрутне становище, то почнуть діяти інструменти збереження вкладів, компен­суючи втрати вкладників.

Високими темпами зростають операції з цінними паперами на фондових біржах. В Німеччині вісім бірж: Берлін, Бремен, Штутгард, Франкфурт-на-Майні, Дюссель­дорф, Гамбург, Ганновер і Мюнхен. Найбільшою є біржа у Франкфурті, вона посідає за значенням четверте місце в світі після Нью-Йорку, Токіо та Лондона.

Німецька марка, яка тривалий час була другою після долара США резервною валютою в світові економіці, з 2002 р. замінюється на спільну валюту Європейсь­кого Союзу — евро. В 1999 р. була введена фіксована ставка марки до евро у відношенні 1,96 марки за один євро.

Повоєнна економіка ФРН відзначається перепадами динаміки розвитку, які відзначали достоїнства й хиби економічної моделі й були причиною зміни економічної політики уряду. Найвищих темпів розвитку економіки ФРН досягає в 50-х роках, коли була впроваджена неоліберальна модель. Приріст ВВП складав пересічно 15-20%. Проте в 60-ті роки позитивні фактори стрімкого еко­номічного розвитку багато в чому себе вже вичерпали. Високий рівень соціаль­них витрат вимагав підвищення податків з корпорацій, державний бюджет зво­диться з дефіцитом. В першій половині 60-х років державні витрати зростали вдвічі швидше, ніж ВВП. В 1966 р. в країні вибухнула перша в повоєнному періоді економічна криза, хоч вона була нетривалою і неглибокою.

В 1968 р. розпочалося нове піднесення економіки, темпи її росту складали 5-7% щороку. Але криза 1974-1975 pp. була більш серйозною. Вона посилилася світовою енергетичною кризою; зважимо, що Німеччина є значним імпортером нафти й газу. Різко підвищився рівень споживчих цін в країні — до 7% щороку, набирала темпів інфляція. ВВП скоротився на 5%, промислове виробництво — на 12%, обсяг внутрішніх приватних інвестицій — на 18,5%. Наростало масове безробіття. Вихід з цієї кризи відбувався дуже повільно, а в 1980-1982 pp. сталася нова криза, яка су­проводжувалася масовим збанкрутуванням й зниженням рівня життя населення.

З 1982 р. розпочався економічний рост, який тривав майже десять років. В цей період відбувається докорінна перебудова технічної бази економіки. Фірми спрямовують до 50% виробничих інвестицій на модернізацію і раціоналізацію ви­робництва. Темпи приросту ВВП коливалися від 1,5% в 1987 р. до 5,7% в 1990 р. Інфляція трималася на рівні нижче 3%, але безробіття залишалося ще високим. Початок 90-х років співпадав з об'єднанням Західної та Східної Німеччини в єди­ну державу. В довгостроковій перспективі це є потужним стимулом подальшого економічного зростання. Але перші роки возз'єднання принесли багато проблем. Економіка колишньої НДР виявилася непристосованою до вимог світового рин­ку. Велика кількість підприємств через це була закрита. На модернізацію промис­ловості й на компенсацію безробітним держава вимушена витрачати значні кош­ти. Це призвело до економічної кризи 1992-1993 pp. Проте цього разу спад в еко­номіці тривав недовго. Інвестиції, що вкладалися на відновлення економіки східнонімецьких земель, почали, нарешті, працювати. В 1994 р. приріст ВВП на нових землях становив 10%, що було рекордом для Європи.

Після 1995 р. темпи росту економіки Сходу помітно впали і стали нижчими, ніж в західних землях ФРН. Так, в 1997 р. на Заході приріст ВВП становив 2,4%, а на Сході тільки 1,8%; в 2000 р. розрив ще збільшився: відповідно 3,2% і 1,1%. Модерні­зація економіки на Сході відбувається не так швидко, як сподівалися. Продуктив­ність праці там зростає повільніше, ніж заробітна плата. Так, заробітна плата східно­німецьких робітників порівняльно із західнонімецькими становила 49,3% в 1991 р. і 77,1% в 2000 p.; продуктивність праці в ті ж роки становила 41,9% і 69,3%. ВВП на душу населення в 1996 р. в східних землях становили 60% західного рівня. На Схід було переведено понад трильйон марок, які пішли переважно не на виробничі інве­стиції, а на соціальну підтримку населення, що негативно позначилося на загально­економічному розвитку країни й особливо на її фінансовому становищі. Темпи рос­ту ВВП в 90-ті роки були помірними, нижче, ніж у США, але вище, ніж в Японії.

Темпи приросту ВВП Німеччини в 90-х роках, %

[Джерело: IMF. Annual Report 2000, p. 12; МЭ и МО, №8, 2001, с. 86].

За прогнозами темпи росту ВВП трохи знизяться і будуть становити 2,0-2,7%.

Внутрішня економічна політика

Як вже зазначалося, зміни в динаміці розвитку економіки призвели до перегля­ду напрямків економічної політики урядую. В основі політики в цілому полягала соціально-ліберальна модель; проте в кризових ситуаціях уряд від неї відхилявся.

Реформи Л. Ерхарда мали ліберальну спрямованість, причому лібералізація супроводжувалася заходами соціального захисту. Держава не втручалася в безпосе­реднє регулювання господарських процесів, але брала на себе основну відпові­дальність за вирішення соціальних проблем. Були знижені податки з підприємців, в той же час зростали бюджетні витрати на соціальний захист населення. Понад де­сять років така політика давала значний ефект. Зростав добробут населення, а за ним і купівельна спрямованість громадян, що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Невисокий рівень податків стимулював виробників збільшувати інвестиції у виробництво. ФРН перетворилася на процвітаючу державу з високими темпами розвитку економіки й високою соціальною захищеністю населення.

Поступово виявилося, що ставка на «вільну гру» ринкових регуляторів не мо­же довго сполучатися із зростаючими витратами держави на соціальні потреби. За­вищені економічні й соціальні вимоги обумовили бурхливе зростання державних витрат, а безперервне зростання заробітної плати призвело до росту цін та інфляції. Л. Ерхард, який в 60-х роках був канцлером, попереджав про необхідність стриман-ня росту соціальних витрат і обмеження споживання, але в умовах ейфорії, яка па­нувала тоді в суспільстві, його заклик сприймався легковажно.

Криза 1966-1967 років призвела до перегляду неоліберальної політики. На зміну їй прийшла політика неокейнсіанства, яка означала посилення ролі дер­жави на макроекономічному рівні регулювання. Основи нової політики були зформульовані в «Законі про сприяння стабільності й економічному росту», який було прийнято в 1967 р. урядом соціал-демократів, що прийшли до влади.

Згідно із «Законом», кредитно-грошова політика доповнювалася активним використанням інструментів державної бюджетної та податкової політики. В процесі розробки рішень брали спільну участь союзи роботодавців, профспілки І урядові органи. Вони узгоджували динаміку заробітної плати і доходів із загаль­ноекономічними цільовими установками. Була зроблена спроба нейтралізувати економічну владу груп принудженням до співробітництва, обміну інформацією, готовності до компромісів. Ця спроба виявилася невдалою через відсутність будь-яких економічних санкцій.

«Законом» вводилося п'ятирічне фінансове планування, яке спиралося на за­гальноекономічні прогнози основних показників. Ця політика одержала найме­нування «фіскальної політики стабілізації». Вона ставила перед собою дві взаємопов'язані цілі: не допускати різких кон'юнктурних коливань економіки та сприяти стійкому економічному росту. Економічний бум вже не ставився за ме­ту, було взято курс на виважений рост економіки. «Закон про стабільність» зо­бов'язував федеральні й земельні влади пристосовувати свою бюджетну політи­ку до завдань досягнення загальноекономічної рівноваги, яка виражена в так зва­ному «магічному чотирикутнику»: *> стабільність цін; *!» високий рівень зайнятості;

•t* зовнішньоекономічна рівновага (рівновага платіжного балансу); •> постійний і збалансований економічний рост.

Всі чотири цілі вважалися рівнозначними й мали досягатися одночасно, хоч їх не завжди можна досягти. Незважаючи на подальшу зміну економічного курсу, «закон про стабільність» вважається діючим і досі.

В основі політики стабілізації фінансовими засобами полягала кейнсіанська концепція регулювання сукупного попиту, яку необхідно було інтегрувати в сис­тему соціального ринкового господарства.

В 70-х роках уряд соціал-демократів, який очолював Г. Шмідт, зайнявся регу­люванням навіть інвестицій, що підривало підвалини ринкового господарства. Економічні заходи уряду складалися в систему, яка отримала назву «глобально­го регулювання». Певний час ця система виявляла свою ефективність. Проте кризи 1974-1975 pp. та 1980-1982 pp. показали, що «магічний чотирикутник» не є засобом безперервного стимулювання економічного росту.

В 1982 р. до влади прийшли християнські демократи на чолі з Г. Колем. Но­вий уряд знову повернувся до неоліберальної політики, взявши за основу ер-хардівську модель, але не відмовляючись від позитивних здобутків досвіду «гло­бального регулювання». Головним в економічній політиці Г. Коля був поворот від стимулювання сукупного попиту до економіки пропозиції.

Одним з основних напрямків нової політики передбачалося стримання зрос­тання витрат. Державні витрати не повинні випереджати за темпами зростання ви­робництва. Поступово зменшувалася роль держави в перерозподілу ВВП. Якщо в 1982 р. частка всіх державних витрат в ВВП складала 50%, то в 1989 р. вона ско­ротилася до 45%. Скоротився дефіцит державного бюджету з 3,4% від ВВП в 1996 р. до 1,2% в 1999 р. Проте християнським демократам не вдалося запровадити по­даткову реформу, й Німеччина залишається країною з дуже високими податками, рівень яких зростав в часи правління соціал-демократів. Продовжувалося накопи­чення державного боргу, який зріс у обсязі з 900 млрд. марок в 1989 р. до 2200 млрд. марок в 1999 р. В значній мірі цей борг збільшився через витрати на вирішення соціально-економічних проблем, пов'язаних з возз'єднанням Німеччини.

В 1999 р. уряд Коля пішов у відставку, йому на зміну прийшла коаліція соціал-демократів і «зелених» на чолі з Г. Шрьодером. Незважаючи на принци­пові політичні розходження з християнськими демократами, уряд Г.Шрьодера в цілому зберігає неоліберальний напрям економічної політики. Водночас є деякі зміни з методах її здійснення.

Одним з головних завдань уряд вважає боротьбу з безробіттям, яке підвищи­лося в 1999 р. до небезпечного рівня в 10,5%. На відміну минулим урядам, які до­помагали безробітним збільшенням витрат на їх утримання (що не стимулювало їх в пошуках роботи), Шрьодер робить ставку на створення сприятливих умов для підприємців, для відкриття нових фірм, що веде до появи нових робочих місць. Соціал-демократи особливо намагаються підтримати малий і середній бізнес. Важливою ціллю нового уряду є зниження податків. Рівень оподаткуван­ня в країні наприкінці 90-х років досяг небачених розмірів. Так, якщо в США на податки йде близько 32% нерозподіленого прибутку, у Великій Британії — 45%, то в Німеччині це показник досяг 65%. Принципи податкової реформи були за­тверджені в 2000 році. Сукупний податок на прибуток зменшиться з 50% до 40%. Подоходний податок передбачається знизити з 53% в 1999 р. до 42% в 2005 р.

Важливою складовою внутрішньоекономічної політики є соціальна політика. Німеччина досягла відчутних успіхів в забезпеченні соціального захисту населен­ня в повоєнний період. Німецька система соціального забезпечення є предметом захоплення й заздрощів для багатьох навіть розвинутих країн. Громадяни оточені густою мережею соціальних гарантій. Чи найманий працівник є старим, чи хво­рим, чи потерпів від нещасного випадку або є безробітним — соціальна система ро­бить фінансові наслідки для нього досить стерпними. Ці гарантії стають можливи­ми за рахунок виплати солідарної спільноти. Хто активно працює, той сплачує внески в різноманітні галузі соціального страхування. Соціальна система сягає да­леко за межі найманих працівників. Вона забезпечує утворення дітей, компенсує витрати на житло, надає соціальну допомогу малозабезпеченим громадянам. Ви­датки на соціальне забезпечення в ФРН становлять майже третину ВВП.

Заробітна плата в Німеччині є однією з найвищих у світі. Крім того, існує си­стема додаткових виплат (лікарняні від підприємства, 13-та зарплата, відпускні та ін.). В 1995 р. загальні витрати на оплату праці становили 45,5 марки на годи­ну, з них 20,4 марки складали додаткові виплати. З одного боку, це підвищує до­бробут громадян ФРН. Проте, з іншого боку, така система має негативний мо­мент, оскільки робочі місця стали надто дорогими, що небажано в умовах світо­вої конкуренції. Тому підприємці не зацікавлені в розширенні контингенту працівників і створені нових робочих місць. Вони надають перевагу модернізації виробництва й ліквідації робочих місць. Це стимулює зростання безробіття.

Безробіття в Німеччині стало головною соціальною проблемою. Зростання чисельності безробітних стало помітним вже з середини 80-х років, коли вона становила 2 млн. чол. в 1997 р. безробіття досягло найвищого значення, коли кількість безробітних становила 4,4 млн. чол. або 11,4% працездатного населення. Потім напруга дещо спала: в 1999 р. рівень безробіття знизився до 10,5%, а в 2000 р. — до 9,6%. В 2000 р. чисельність безробіття складала 3,9 млн. чол. Ско­рочення зайнятості в 90-ті роки відбувалося за рахунок обробної промисловості; зростання кількості робочих місць в сфері послуг не компенсувало загального падіння зайнятості. Крім офіційно зареєстрованих безробітних ще 2 млн. чол. складають приховане безробіття, отже фактичний рівень безробіття досягає 13%.

Високий рівень безробіття може спровокувати соціальні конфлікти. Майже весь повоєнний період соціальні відносини в ФРН були досить спокійними, чому сприяв високий рівень життя основної маси населення. Але з ростом безробіття ви­никає невдоволення певних прошарків населення, яке спрямоване переважно на іноземних працівників. Мігранти в Німеччині складають 8% населення, що є одним з найвищих показників у Європі (вище тільки в Швейцарії та Люксембурзі).

Висока питома вага заробітної плати в сукупних витратах виробництва має ще один негативний наслідок: інвестори неохоче здійснюють капіталовкладення в економіку Німеччини, надають перевагу країнам з дешевшою робочою силою. Тому вивіз підприємницького капіталу з Німеччини переважає над ввезенням досить істотно.

Зовнішньоекономічна політика

Зовнішньоекономічні зв'язки мають для Німеччини винятково велике значення, більше, ніж для США або Японії. Так, частка експорту у ВВП Німеччини складає (1999 р.) 29%, імпорту — 28%; у США відповідні значення цих величин — 11% і 14%, в Японії — 9% і 7%. Це свідчить як про ефективніше використання Німеччиною пе­реваг міжнародного поділу праці, так і про меншу ємність внутрішнього ринку.

За обсягом зовнішньої торгівлі Німеччина посідає друге місце в світі після США. При цьому висока частка ФРН у світовій торгівлі стабільна протягом ос­танніх десятиліть.

Частка ФРН в міжнародній торгівлі товарами, %

[Джерело: OECD Economic Outlook, №62? December 1997; БИКИ, №130,2000, с. 2.]

Зовнішня торгівля Німеччини постійно складається з позитивним сальдо: ек­спорт товарів перевищує їх імпорт. Темпи росту товарообороту в 90-ті роки до­сить високі; так, в 1999 році експорт збільшився на 5,1%, імпорт — на 8,1%, в 2000 році відповідно 13,25 і 10,2%.

Товарна структура зовнішньої торгівлі Німеччини характеризується високою ча­сткою машин і обладнання як в експорті (50%), так і в імпорті (32%). Серед інших то­варів слід назвати продукцію хімічної промисловості (13% в експорті й 9% в імпор­ті), метали, продовольство й текстиль. В імпорті значна частка належить сировині й паливу. В 90-х роках в структурі експорту Німеччини відбувалися деякі зміни. Якщо в 1990 р. вона посідала перше місце в світі за експортом автомобілів, продукції загаль­ного машинобудування, хімічної продукції й текстилю, то в середині 90-х років вона зберегла лідерство тільки по автомобілям і продукції хімічної промисловості [54, с. 250]. Німеччина втрачає позиції на світовому ринку високих технологій, її частка в експорті наукоємної продукції скоротилася з 20,3% в 1980 р. до 16,2% в 1993 р. Навіть німецькі ТНК третину своїх НДДКР здійснюють за межами ФРН. Стійке позитивне сальдо в торгівлі товарами стимулюється розвинутою сис­темою фінансування й страхування зовнішньоекономічної діяльності. Експорт фінансується спеціальними закладами: Товариством кредитування експорту й Кредитним закладом по реконструкції. Зростанню обсягів експорту сприяє висо­ка якість німецьких товарів.

Позиції Німеччини в торгівлі послугами не такі сильні, як в торгівлі товара­ми. Експорт послуг в 1999 р. складав 79 млрд, дол., що незрівнянно менше, ніж ек­спорт товарів. Імпорт дорівнював 133 млрд, дол.; таким чином на відміну торгівлі товарами в торгівлі послугами Німеччина має від'ємне сальдо. Частка Німеччи­ни в світовому експорті послуг складає 5,9%, в імпорті — 9,9%. За експортом по­слуг вона посідає четверте місце (після США, Великої Британії й Франції), за імпортом — друге (після США).

Основними торговельними партнерами Німеччини є члени Європейського Союзу. Загалом на ЄС припадає 55,5% німецького експорту та 54,3% імпорту (1999 p.). Найбільший зовнішньоторговельний оборот Німеччина має з Фран­цією (експорт — 10,7%, імпорт — 10,5). Далі йдуть Велика Британія (відповідно 8,5% та 7,0%), Італія (7,4% і 7,8%), Нідерланди (7,0% і 8,5%), Бельгія-Люксембург (5,8% і 6,2%). З країн, що знаходяться поза ЄС, найбільшого значення для німець­кої зовнішньої торгівлі мають США (8,6% і 7,7%) та Японія (2,3% і 4,9%). Якщо з більшістю країн Німеччина має позитивне торговельне сальдо, то з Японією — ве­ликий і стійкий дефіцит.

З 90-х років увага німецького бізнесу привертається до країн Центральної та Східної Європи, товарообіг з якими швидко зростає.

Висока заробітна плата й високі податки спонукають німецьких підприємців до інвестицій в зарубіжну економіку. За період 1990-1997 pp. прямі приватні капітало­вкладення німецьких підприємств становили 309 млрд. марок, тоді як зворотний приток інвестицій в Німеччину складав лише 35 млрд, марок [54, с. 251]. Переваж­на частина німецьких інвестицій прямує в розвинуті країни (до 75%), в першу чер­гу, в США і країни ЄС. Ці ж країни є головними інвесторами в економіку Німеччи­ни. Поступово збільшується роль регіону Центральної та Східної Європи в інвесту­ванні німецького капіталу. В ЦСЄ зосереджено 6% німецьких іноземних інвестицій, переважно в Чехії та Угорщині. Німеччина є найбільшим кредитором країн цього регіону: вона надає понад 50% кредитів, що надходять сюди з розвинутих країн.

Щоб компенсувати можливий економічний ризик щодо інвестицій в країнах, що розвиваються, федеральний уряд створив особливий інструментарій стиму­лювання. Він уклав угоди з понад 104 країнами, що розвиваються, та країнами ЦСЄ про захист та стимулювання інвестицій. Засноване державою Німецьке то­вариство у справах капіталовкладень та розвитку сприяє прямим інвестиціям німецьких фірм в країнах, зо розвиваються, і в колишніх соціалістичних країнах. Середнім німецьким підприємствам для створення філій та трансферту техно­логій в країни, що розвиваються, надаються кредити за умов сприятливих про­центів та безповоротні позики.

Платіжний баланс Німеччини тривалий час зводився з позитивним сальдо (в 1990 р. — 76 млрд. марок). Проте в 90-х роках утворився дефіцит платіжного балан­су, який поступово наростає. В 2000 р. він становив 23 млрд. евро (45 млрд, марок).

Ділова етика

Найхарактернішими рисами німців у ділових стосунках є: професійність, ком­петентність, чесність. Німці дуже цінують час, тому точність, дотримання регла­менту є однією з особливостей німецьких бізнесменів в процесі ділових перего­ворів. Вони не люблять запізнюватися на зустріч і того ж вимагають від партнера.

Переговори німці ведуть у відкритій манері, прямо висловлюють своє бачен­ня проблеми й свою незгоду з позицією партнера часто виражають в різкій формі. Вони не схильні до обміну люб'язностями підчас переговорів, не люблять в діло­вих розмовах розповідати та слухати анекдоти або обговорювати факти сімейно­го життя один одного.

Німецький діловий етикет характеризується строгою ієрархією. Відстань між керівником і підлеглим досить відчутна і, на відміну від американців, ніяка фамільярність тут неприпустима. Підлеглий зобов'язаний виражати поштивість своєму начальнику. Спілкуючись з німецьким партнером, особливо з керівником групи, слід називати його тільки по призвіщу й обов'язково додавати титул, якщо він в нього є (наприклад: «доктор Шмідт»); в Німеччині багато докторів наук.

Німці приходять на ділову зустріч добре одягненими й вимагають того ж від партнера. Вони завчасно добре підготовлені до переговорів, вивчають сильні й слабкі сторони партнерів. Головним методом ведення переговорів є залізна логіка й спирання на факти. В процесі виконання спільної справи (узгодження контрак ту, його виконання) німці прагнуть спочатку ретельно завершити одну ланку дій, а потім приступити до другої, потім третьої і т.п. В цьому також полягає їх відміна від американців або представників середземноморської культури, які намагають­ся охопити справу в цілому і робити «все зразу»: не закінчивши одного етапу, пе­рейти до іншого. У німців так не буває, вони виконують свою справу методично.

Німці не люблять, коли їх «підганяють» підчас переговорів, вони ретельно об­говорюють всі деталі угоди. Коли ж угода підписана, вони її виконують чесно, якісно й в строк. Німці — люди щирі, вони не люблять легковажного підході до серйозної справи. Вони дисципліновані, бездоганно дотримуються законів. Німець, особливо бізнесмен, не любить виділятися серед інших кричущою оде­жею або екстравагантною поведінкою, це вважається ознакою поганого тону.

До недоліків (з точки зору іноземця) ділової етики німців належить надмірна стриманість, похмурість підчас переговорів, відсутність почуття гумору, різкість в оцінках позицій партнера. Часто іноземців дратує прискіплива схильність німців до зовнішніх атрибутів етикету: строгого одягу, чіткого додержання регламенту переговорів, підкресленої ієрархічності між колегами різного рангу, звертання тільки за призвіщем і т.п. Проте формальність в поведінці німці розцінюють як оз­наку поваги до партнера. У німців дуже розвинута схильність до порядку в усьо­му; це навіть стосується розстановки меблів в офісі: кожний стілець повинен мати своє місце, ні до чого його переставляти в інше, як це роблять деякі візитери.

Німці люблять солідність не тільки в поведінці, але й в товарах, які вони ви-готовляють: якість, надійність, тривалість у використанні — ось головне.

Німці нелегко зав'язують дружні стосунки з іноземцями. Але коли це все ж таки станеться, то німець буде вірним і надійним другом [44, с. 290-300].

Особливість практики комерційного співробітництва з ФРН — бездоганне виконання взятих обов'язків. Треба мати на увазі, що в роботі на ринку ФРН вся інформація, яка стосується угоди, ходу її реалізації є конфіденціальною. При пев­них умовах вона може надаватися лише держаним та судовим органам.

Інтереси України в Німеччині

Зважаючи на територіальну близькість, тривалі економічні й політичні зв'язки, роль Німеччини в Європі й особливо в ЄС, Україна може розглядати ФРН як сво­го стратегічного партнера. Це збігається зі стратегічною метою вступу України до ЄС. Економіки наших країн об'єктивно доповнюють одна одну. Німеччина являє собою потенційний ринок для певних українських товарів — залізної й марганцевої руд, деяких сортів чорних металів, насіння соняшнику та ін. ФРН є традиційним поставником в Україну машин та устаткування. Є добрі перспективи для кооперу­вання виробництва в наших країнах, для утворення спільних підприємств.

Німеччина є другим (після Росії) торговельним партнером України за обся­гом торгівлі, причому темпи товарообігу зростають.

Торгівля товарами України та ФРН (млн. дол.)

[Джерело: Народне господарство України в 2000 році., с. 276.]

Основними товарними позиціями українського експорту в Німеччину є: одяг і текстиль (24% всього обсягу), мідь та вироби з неї (17%), чорної метали (13%). Як бачимо, поки що структура нашого експорту не відповідає економічному по­тенціалові нашої країни. Проте переважання в експорті продукції легкої промис­ловості є наслідком дуже низьких витрат (порівняно з Німеччиною) в собівартості продукції на робочу силу; як відомо, легка промисловість є трудомісткою галуззю.

В імпорті України з Німеччини переважають: обладнання й механічні прила­ди (18,5%), електричні машини (7,7%), пластмаси й вироби з них (5,4%), фарма­цевтичні товари (3,7%).

Німеччина є одним з найбільших іноземних інвесторів в українську еко­номіку. В 1995 р. вона займала перше місце за обсягом інвестицій в нашу країну; згодом, незважаючи на деякі зростання обсягу, вона поступилася іншим країнам і на початок 2000 р. посідала шосте місце (після США, Кіпру, Нідерландів, Росії та Великої Британії).

Динаміка прямих інвестицій з Німеччини в Україну

[Джерело: Розраховано по: Народне господарство України в 2000 р., с. 287.]

В Україні зареєстровано (на 1 січня 2001 р.) 597 спільних з німецькими бізне­сменами підприємств; з них випускають продукцію 186. Підприємств з німецьки­ми інвестиціями нараховується 928, з них випускають продукцію 260. Інвес­тиційна млявість Німеччини щодо України в певній мірі пояснюється недостатнь­ою привабливістю інвестиційного клімату нашої країни для німецького бізнесу.

ФРН співробітничає з Україною також шляхом залучення до програм ЄС, призначених для країн Центральної і Східної Європи, зокрема до програми TACIS.