1,4.22. Хто є постачальниками й споживачами інвестиційного капіталу?

Фондовий ринок — це механізм для укладення угод між тими, хто про­понує цінні папери, і тими, хто пропонує гроші. В операції купівлі-прода-жу на фондовому ринку продавцем вважається той, хто продає цінні папе­ри, а покупцем — власник грошей. Цінний папір протистоїть грошам як особливий товар, випуск якого в обіг називається емісією.

Продавці цінних паперів (вони ж є і споживачами інвестиційного капіталу) називаються емітентами, а покупці цінних паперів (вони ж є по­ставниками інвестиційного капіталу і тримачами цінних паперів) — інвес­торами. Емітент — лише перший продавець цінних паперів, котрий випус­кає їх для отримання грошей, необхідних йому для своєї діяльності. Він випускає цінні папери від свого імені і несе відповідальність за них. Але емітент може продати цінні папери не кінцевому тримачеві цінних паперів, а посереднику (перекупнику), котрий спочатку виступає як покупець, а потім — як продавець цінних паперів. А відтак поняття «емітент» і «про­давець» співпадають лише на первинному ринку цінних паперів. На вто­ринному ринку, де відбувається їх перепродаж, ці поняття не співпадають.

Єдиним джерелом інвестиційного капіталу є заощадження. Заощад­ження виникають, коли доходи підприємств, уряду й окремих громадян перевищують їх витрати. Найбільшими поставниками інвестиційного капіталу є індивідуальні заощадники. Особисті заощадження (у формі банківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій держав­них позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів тощо) дося­гають 20-30% всіх заощаджень.

Нефінансові корпорації є головними творцями інвестиційного фонду (приблизно 60% в розвинутих країнах), але їх заощадження в основному, набуваючи форми нерозподіленого прибутку й амортизаційних відраху­вань, залишаються всередині корпорації. Фінансові потреби корпорацій, як правило, перевищують їх заощадження. А тому на ринку інвестиційно­го капіталу підприємницький сектор виступає в якості чистого кінцевого позичальника-споживача інвестиційного капіталу. Державний сектор та­кож звичайно виступає чистим позичальником.

За конституцією багатьох країн, місцеві органи влади можуть випус­кати цінні папери як для власних, так і для закордонних інвесторів. Вартість муніципальних цінних паперів визначається здатністю місцевих органів виплачувати відсотки і дотримуватись строків погашення боргу.

Інституціональними поставниками інвестиційного капіталу є ко­мерційні банки, траст-компанії, страхові і пенсійні фонди. Комерційні банки проводять фінансові операції в основному на грошовому ринку, де вони ви­ступають покупцями і продавцями казначейських білетів та інших держав­них цінних паперів зі строком погашення не більше трьох років. На ринку інвестиційного капіталу їх роль не так значна. Банки можуть випускати свої акції. Траст-компанії виконують агентську функцію по управлінню і зберіганню індивідуальних портфелів цінних паперів, передачі акцій. Траст може бути опікуном корпоративних облігацій тощо. Інвестиційна діяльність страхових компаній і пенсійних фондів лежить у сфері високодохідних дов­гострокових цінних паперів. Страховий бізнес є величезним тримачем інституціональних заощаджень. Пенсійні фонди також є великими покуп­цями високодохідних державних і корпоративних цінних паперів, оскільки доход на інвестиції пенсійних фондів не обкладається податком.

Розміщення цінних паперів за кордоном має два варіанти: в іноземних облігаціях або в єврооблігаціях. Іноземні облігації країни А, деномінують-ся у валюті країни В і розміщуються в цій країні. Єврооблігації не мають громадянства.

Іноземний сектор (іноземні корпорації, уряди й окремі громадяни) мо­же бути і чистим позичальником, і чистим заощадником по відношенню до даної країни. Якщо іноземний сектор має від'ємний баланс руху капіта­лу з даною державою, то він по відношенню до неї є чистим кредитором, якщо баланс є позитивним, — то чистим боржником.

Особливе місце на фондовому ринку займає Центральний банк країни. Центральний банк випускає державні облігації, виплачує з них відсотки і погашає їх. Для управління урядовими депозитами централь­ний банк має особливий рахунок для вкладання надлишку урядових до­ходів у цінні папери (звичайно самого ж уряду).

Одним із завдань центрального банку є управління державним бор­гом: визначення властивостей облігацій, умов їх випуску, місця розміщен­ня, зміна складу боргу.

Державний борг являє собою кумулятивний (за всі роки) дефіцит дер­жавного бюджету. Він складається з ринкових облігацій і неринкових облігацій.

Ринкові облігації:

«З» казначейські векселі, котрі продаються Міністерством фінансів Цент­рального банку за його заявкою. Строк їх погашення — до одного року; •J* казначейські ноти і казначейські облігації, які мають купони, на котрих

вказано відсоток і дату їх виплати. Строк погашення — від 2 до ЗО років.

Неринкові облігації: *> заощаджені облігації та інші, котрі реєструються на ім'я тримача і не

можуть бути продані. Заощаджені облігації можуть бути продані за

номінальною вартістю в будь-який час, що робить їх високоліквідними.

Періодично уряд випускає облігації, які деноміновані в іноземній ва­люті для розміщення за кордоном. Основна мета таких випусків — забез­печити стабільність валютного курсу.

Керуючи державним боргом, центральний банк збирає і обробляє еко­номічну інформацію, стежить за змінами попиту на цінні папери, рівнем відсотка і ліквідності на РЦП. Центральний банк піклується про умови маркетингу і розподіл облігацій, погоджуючи їх фондову політику з кре­дитно-грошовою і фіскальною.