3.1.15. В чому полягають регіональні особливості країн, що розвиваються?

До Східної та Пвденно-Східної Азії належать такі країни: Бруней, Камбоджа, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Індонезія, М'ян­ма, Малайзія, Таїланд, Сінгапур, Філіппіни, Федеративні Штати Мікро­незії, Тайвань і Республіка Корея.

Група цих країн досить неоднорідна. Серед них виділяють найбідніші аграрні країни — Камбоджу, Лаос, М'янму, Мікронезію; нафтоекспортний Бруней; НІК першої хвилі — Тайвань, Сінгапур і Респ. Корею; НІК другої хвилі — Філіппіни, Індонезію, Таїланд, Малайзію.

Для більшості країн цього регіону характерна інтенсифікація сільсько­господарського виробництва і скорочення питомої ваги сільського госпо­дарства у ВВП. У галузевій промисловій структурі — зростання питомої ва­ги переробних виробництв, поява нових, у тому числі наукомістких і капіта­ломістких виробництв. Країни цього регіону підвищену увагу приділяють освіті свого населення, розвитку мережі вищих технічних закладів, створен­ню технопарків і науково-технологічних зон. У формуванні економічної політики головна роль належить державі, що планує структурні перебудо­ви в економіці, визначає стратегію подальшого розвитку, проводить кон­троль витрат і кінцевих результатів. Планування розвитку здійснюється за допомогою індикативних планів, до розробки яких спочатку залучалися іноземні спеціалісти, а тепер усе частіше використовуються національні. Основними механізмами управління економічним розвитком при цьому є: податкова, кредитно-грошова, торгова і валютна політика.

Держава також стимулює розвиток малого бізнесу як чинника ринко­вої економіки. Найкраще малий і середній бізнес проявив себе в Респуб­ліці Кореї і Тайвані. Чисельність зайнятих у таких формах підприємств не перевищує 100 чоловік. Ці підприємства відрізняються високою рента­бельністю, є експортоорієнтованими, можуть своєчасно реагувати на зміни ринкової кон'юнктури. Є і серйозні проблеми: через обмеженість оборотного капіталу дрібні і середні підприємства відчувають дефіцит власного капіталу, слабку розвиненість маркетингової мережі, недо­ступність новітніх технологій.

У більшості країн регіону давно діють багатогалузеві промислові кор­порації. Наприклад, компанія «Сайм Дабі» у Малайзії виробляє нафтопе­реробне устаткування, тютюнові вироби, сталь, прокат; має солідні фінан­сові ресурси, розвиває сільськогосподарське виробництво, торгівлю, во­лодіє нерухомістю. У визначеній мірі наявність подібних потужних структур у регіоні складає нерівноцінну конкуренцію малому і середньо му бізнесу, але тут вступає у свої функції держава і регулює взаємовідно­сини між ними.

В Африці нараховується 52 країни, що розвиваються, більша їх части­на (38) відноситься до найбідніших і слаборозвинених країн Тропічної Африки або Африки південніше Сахари. Є тут нафтоекспорте! країни із середніми прибутками — Алжир, Нігерія і Лівія.

За останні десятиліття значно поглибилася диференціація африкансь­ких країн за рівнем соціально-економічного розвитку. На одному полюсі ви­явилися найменш розвинуті країни — фінансові банкрути зі зруйнованою і кримінальною економікою (Ліберія, Сьєра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та інші); інший полюс утворює ПАР, що є індустріально-аграрним гігантом за африканськими мірками, а також країни (Нігерія, Зімбабве, Га­на, Кенія, Ботсвана, Кот-д'Івуар, Сенегал, Габон, Уганда та інші), що воло­діють більш-менш розвинутим промисловим сектором, який ґрунтується на видобутку корисних копалин і переробці сільськогосподарської сировини.

Країни Африки мають багаті запаси різноманітних природних ресурсів, але розподілені вони вкрай нерівномірно, що позбавляє ряд країн одержан­ня так званої ресурсної ренти. Основна спеціалізація африканських країн у світовому господарстві — аграрно-сировинна. Африка як і раніше є основ­ним постачальником діамантів, міді, олова, нікелю, кави, какао та інших то­варів для розвинутих країн і НТК Азії. Лідирують в економічному розвитку ті країни, у яких політична стабільність співпадає із продуманою держав­ною політикою і наявністю природних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, що здійснюють свої інвестиції в сільськогосподарське вироб­ництво, сферу послуг, добувні та переробні галузі, комунікації. Серед бага-точисельних проблем регіону гостро стоїть питання перенаселення, підви­щення природного руху населення, який постійно обганяє економічне зро­стання. Це і пояснює наявність в Африці такої великої кількості найбідніших країн із ВВП на душу населення менше 800 доларів.

На початку 90-х років темпи росту економіки африканських країн ви­росли в зв'язку з підвищенням попиту на сировинні ресурси з боку азіатсь­ких країн. Фінансова криза 1997-1998 pp. тимчасово призупинила розви­ток. На даний момент ситуація дещо стабілізувалася, але перспективний прогноз невтішний: на світовому ринку спостерігається і прогнозується майбутнє зниження попиту на сировину і сільськогосподарську продукцію, що неминуче позначиться на темпах розвитку африканських країн.

З огляду на сформовану світову кон'юнктуру, ряд африканських країн сталії ширше розвивати нетрадиційні експортоорієнтовані галузі. Кенія і Малаві вирощують і продають квіти; в експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару і Маврікія виробляються різноманітні про­мислові товари, у Ботсвані збирають автомобілі; Єгипет, Туніс, Сенегал і Уганда розвивають міжнародний туризм. Демократичні перетворення в єдиній економічно розвинутій країні регіону — ПАР дали можливість країнам-сусідам оживити торгівлю. ПАР є головним інвестором еко­номіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії. Раніше вивіз товарів на екс­порт із цього регіону здійснювався переважно з портів Дурбан і Кейптаун, у даний час ПАР фінансує реконструкцію порту в Мапуту (Мозамбік).

Створюються митні і торгові спілки. У травні 2000 р. Організації аф­риканської єдності (ОАЄ), що включає 53 країни, виповнилося 38 років і вона була перетворена в Африканську Спілку (АС). Змінюються інтереси подібних спілок. Якщо раніше її метою було протистояння неоко­лоніальній політиці колишніх метрополій, то тепер країни об'єднуються за економічними мотивами для протистояння діям ТНК, Ідо проводять активну хижацьку політику по перерозподілу сфер впливу, ринків збуту, потоків капіталу і доступу до сировинних ресурсів.

Майже всі африканські країни страждають від технічної відсталості, низького освітнього рівня населення, високого приросту населення, тери­торіальних і національних конфліктів. Це самий активний регіон світу з організації політичних переворотів. У перші десятиліття після деко­лонізації Африка виділялася високими темпами економічного розвитку, але згодом вони знизилися: якщо в 1951-1961 pp. вони складали 4,4% се­редньорічного приросту ВВП, то в 1991-2000 р. — 1,5%.

Країни Латинської Америки і Карибського басейну нараховують 34 незалежних держави і 13 колоній різних розвинутих країн. Серед них наф-тоекспортні — Еквадор і Венесуела; Нові Індустріальні — Чилі, Аргентина, Бразилія і Мексика; відрізняються високим рівнем ВВП — Трінідад і То­баго, Багамські і Бермудські острови, Фр. Гвіана, Мартініка та інші, але найчисельніша група країн — середнього рівня розвитку й найбідніші.

Населення регіону складає 8,7% населення світу, а його територія — це 15% суші. На країни Латино-Карибської Америки припадає 8% світового торгового експорту; 7,45% світового ВВП; 6,44% світового промислового і 6,34% сільськогосподарського виробництва. На них припадає 12% світово­го експорту нафти. Тут акумулюється 4% світового комп'ютерного парку.

Регіон відомий у світі як продовольча, сировинна й енергетична база. Го­ловні статті експорту: боксити, залізна, мідна, олов'яна, свинцева і цинкова руди, золото і платина. Стали розвиватися такі експортоорієнтовані галузі як целюлозно-паперова, «припортова» чорна металургія, нафтопереробка.

Країни регіону є традиційними виробниками сільськогосподарської про­дукції: кави, какао, пшениці, бавовни, бананів, сої. Вони — головні поста­чальники яловичини, шкір, риби і морепродуктів, тростинного цукру. Після 50-х років тут першими серед країн, що розвиваються, виникли автомобіле­будування, виробництво ЕОМ, морських суден, літаків, радіоелектроніки.

З 80-х років країни ЛКА перейшли до неоліберальної моделі розвитку з метою подолання економічної кризи. Впровадження цієї моделі дало можливість підвищити темпи економічного росту: у 90-х pp. вони склали 3,2%, а в 80-х — 1%; знизити інфляцію до 10%; забезпечити розширення експорту (більш ніж у 2 рази); розширити потік ПП (1990 р. — 11,1 млрд. дол, 1999 p. — 70,3 млрд, дол); збільшити темпи росту ВВП (80-ті рки — 1,2%,90-ті-2,9%).

Паралельно в економіці регіону виникли серйозні негативні явища: послабилися позиції національного капіталу, зросла залежність від світо­вого фінансового ринку, посилилося розшарування серед країн, знизила­ся купівельна спроможність населення.

Країни Л К А стали впроваджувати модель імпортозамінної індустріа­лізації ще в 30-ті роки минулого століття, закладаючи тоді основи важкої промисловості. Проте до 70-х років жорсткий державний контроль еко­номіки на фоні ринкових відносин у світовому господарстві став гальмом для розвитку і викли, luj затяжну кризу 80-х років. До середини 90-х років, застосувавши неоліберальну модель розвитку, країни ЛКА зуміли перебо­роти кризові явища, а деякі з них стали розвиватися такими високими тем­пами, що ввійшли в число НІК або по душовому ВВП стали врівень із роз­винутими країнами. Проте про стабільний і стійкий розвиток цих країн го­ворити поки що рано: у них висока інфляція, темпи росту ВВП то ростуть, то падають; недостатній обсяг внутрішніх інвестицій, натомість високий приток іноземних інвестицій. ПП відрізняються короткостроковістю через недостатню стабільність економічного розвитку і політичну нестабільності.

Економіка країн Латинської Америки в основному залежить від зовнішньої торгівлі і надходження іноземних інвестицій. Вплив ТНК за останні ЗО років значно зріс і сучасні моделі розвитку навіть великих країн регіону можуть відносно успішно функціонувати тільки в умовах регулярного фінансово-інвестиційного підживлення ззовні.

При цьому зростає зовнішня заборгованість цих країн. Якщо на почат­ку 90-х років ця цифра складала 400 млрд дол, то наприкінці 90-х — 750 млрд дол. За станом на 1999 р. відношення боргу до ВВП у Венесу­елі — 23%, Мексиці — 35%, Колумбії — 40, Аргентині, Бразилії і Чилі — 45%, Еквадорі — 100%. Тільки на виплату відсотків у 1999 р. було виділе­но 17% валютного виторгу країн Латинської Америки.

Лібералізація зовнішньої торгівлі серед країн регіону сприяла росту імпорту, що призвело до негативних наслідків. Виріс дефіцит торгового балансу, що потребував постійного пошуку валютних надходжень для йо­го покриття. Посилився додатковий тиск на національну промисловість, яка й так є неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку.

Загострилася проблема зайнятості. У Бразилії, Венесуелі й Аргентині після Другої світової війни в умовах індустріалізації не було особливих проблем на ринку праці — рівень безробіття складав 4%. У 90-х роках у Бразилії безробіття склало 8%, у тому числі тут високий рівень сховано­го безробіття і часткової зайнятості. В Аргентині і Венесуелі — 15-20%. Причини безробіття — у поспішній і не підкріпленій соціальними гаранті­ями приватизації, що викинула на вулицю масу робітників; недостатньому інвестуванні, тому що гроші від приватизації пішли на оплату зовнішніх боргів; слабкості внутрішнього платоспроможного попиту, що не сприяв створенню стимулів для зростання виробництва.

Країни Середнього і Близького Сходу відносяться до регіону Західна Азія. У зону їхнього тяжіння входять також такі північноафриканські країни як Марокко, Алжир, Туніс, Лівія, Єгипет — мусульманські країни, схожі з ними по етнічному, культурно-релігійному і геополітичному принципах.

У науковій літературі і статистиці останнім часом все частіше зустрічається інформація про новий регіон — Північна Африка і Близь­кий Схід. Він включає 18 країн, що розвиваються, на які припадає 4,5% світового промислового і 5,6% сільськогосподарського виробництва; 7,8% населення світу; 5% світового торгового експорту; 5,4% світового ВВП.

Цей регіон має сприятливе економіко-географічне положення, розта­шовуючись на стику трьох континентів — Європи, Азії й Африки, торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після будівництва Суецького каналу. Тоді ж регіон здобув і важливе військове — стратегічне значення.

Країни регіону неоднорідні за рівнем економічного розвитку. Основу країн складають нафтоекспортні члени ОПЕК, де ВВП на душу населен­ня складає 17-20 тисяч доларів. Є найбідніші, такі як Ємен, Сомалі, Су­дан із ВВП менше 300 доларів.

На початок 2000 р. на Саудівську Аравію припадало 25,9% світових за­пасів нафти; частка нафти і її компонентів у загальному обсязі експорту країни складає більш 85%, і коливання цін на світовому ринку відразу по­значається на всій економіці країни. Обсяг прибутків від продаж нафти впав із 105,8 млрд. дол. у 1980 р. до 48-50 млрд. дол. до кінця 90-х років.

Нафтовидобуток, зберігши вирішальне значення у фінансовому плані, поступається швидко зростаючим обсягам нафтопереробки і не нафтовим виробництвам.

В 1976 р. у Саудівській Аравії виникла промислова корпорація САБІК, що перетворилася у важливий регіональний промисловий центр. На її підприємствах зайнято 14,2 тисяч чоловік, вона економічно присут­ня в зонах спільного підприємництва Джубайль і Янбо, опікується наф­тохімічною та металургійною галузями.

Найбільш розвинутими в Африці є країни Північної Африки. В основ­ному це країни середнього рівня розвитку: Єгипет, Лівія, Туніс, Марокко, Алжир.

За рядом економічних показників Туніс випереджає більшість арабсь­ких країн. За даними Всесвітнього банку в 1997 р. його ВВП склав 4980 дол, Алжиру - 4580, Марокко - 3120, Сирії - 2990, Єгипту - 2940.

Промисловість Тунісу дає 28% ВВП, сільське господарство — 14%, сфера послуг — 55%. При цьому зовнішній борг складає 53% ВВП. Високі темпи розвитку Тунісу пов'язані з природно-ресурсним потенціалом, політичною стабільністю і збалансованістю економічної політики, орієнтованої на експорт продукції. У Тунісі відкритий тип економіки, в значній мірі орієнтований на міжнародний поділ праці. Частка експорту у ВВП складає 45-47%. Головні торгові партнери — країни ЄС. Основна частина експорту Тунісу — продукція обробних галузей: текстильної, хімічної, електротехнічної і металообробної. На торгівлю і послуги припа­дає 55% ВВП. В Тунісі багато оффшорних зон. У 1998 році нараховувало­ся 1668 іноземних спільних підприємства з обсягом інвестицій більше 5 млрд дол. 80% цих СП належало європейському капіталу, і якщо раніше переважали дрібні іноземні компанії, що створювали малі підприємства, то тепер посилилася діяльність великих фірм.

Середньорічні темпи приросту ВВП країн Близького і Середнього Сходу з 60-х років (9,1%) почали знижуватися і за 1991-2000 pp. склали 3,2%. Незважаючи на значне зростання виробничого потенціалу за ос­танні 40 років, регіон також виділяється найвищими у світі темпами при­росту населення: його чисельність подвоюється при житті одного по­коління і, природно, ріст ВВП не поспіває за ростом населення. Для цьо­го необхідна структурна перебудова економіки з метою диверсифікації виробництва, активна політика по залученню ПІІ.

В країнах цього регіону 40% населення — діти до 15 років, а за законами Шаріату жінки не можуть працювати за наймом. Таким чином, до еконо­мічно активного тут відноситься тільки 30% населення. З одного боку, у ряді країн відзначається високий рівень безробіття (Марокко, Алжир), а з іншо­го — країни Перської затоки активно імпортують робочу силу з країн Азії.

Регіон багатий корисними копалинами (фосфати, хроміти, боксити, цинк), але головне багатство — енергоносії — нафта і природний газ. Зона Перської затоки акумулювала 60-70% світових запасів нафти і 20% при­родного газу. Головну роль у їхньому видобутку й експорті грають країни ОПЕК (Organization of Petroleum Exporting Countries) — Іран, Ірак, Са­удівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ. Прибутки від продажу нафти — «нафтодолари» за останні десятиліття інвестувалися в економіку як розвинутих (СІЛА, країни Західної Європи), так і Нових Індустріальних Країн. За оцінками експертів ця цифра досягає більше трильйона доларів. Більша їх частина пішла на створення нових галузей промисловості в цих країнах: автомобілебудування, нафтопереробки, хімії органічного синтезу, основної хімії, електроємної кольорової металургії, легкої промисловості та інших. Деякі країни регіону вклали значні кошти в створення промислових зон спільного підприємництва. Приклад тому ЗСП Джебель-Алі (ОАЕ).

І усе ж таки ця група країн поки серйозно залежить від світової кон'юнктури на ринку нафти і газу: коливання, особливо падіння цін на нафту, відразу ж негативно позначаються на економіці країн, у яких від 50 до 90% прибутків експорту дають нафтодолари. Єдиний шлях виходу — розвиток багатофункціональної сталої економіки.

У регіоні, крім нафтоекспортуючих країн, є багаточисельна група ви­робників сільськогосподарської продукції (Єгипет, Марокко, Судан, Сирія, Ірак, Іран). У структурі виробництва переважають зернові — рис, пшениця і ячмінь, а також овочі і фрукти; тваринництво спеціалізується в основному на вівчарстві. З огляду на значний демографічний потенціал регіону, уся продукція сільського господарства використовується для ви­робництва продуктів харчування (питома вага сільськогосподарської си­ровини не більше 1%), значна частина продовольства імпортується.

Розташування регіону на перехресті торгових шляхів закріпило за ним функції торгового центру. У сфері послуг Лівану, Йорданії, Єгипту зайня­то 50-60% населення. Раніше Ліван відігравав роль головного фінансового центру регіону, тепер вона перейшла до Бахрейну. Одним із джерел валют­них надходжень є прибутки від туризму (Єгипет, Туніс, Сирія, Марокко).

Регіон відрізняється найвищим у світі рівнем витрат на озброєння. Це пов'язано з тим, що тут є багато «гарячих точок» і місць із «тліючими конфліктами». Приклад тому — відношення між Ізраїлем і Палестиною, Іраком і Кувейтом та ін.

Країни регіону є членами різноманітних інтеграційних утворень: Ліги Арабських Держав, Магрибу, ОПЕК, Ради із співробітництва країн Перської затоки.

Докладніше щодо характеристики країн, що розвиваються дивись до­даток 6.