2.2.2. Як здійснюється міжнародне регулювання ринку технологій?

Предметом міжнародного регулювання на ринку технологій є насам­перед усього охорона прав на винахід, промислові зразки, товарні знаки, що являють собою об'єкти інтелектуальної власності.

Будь-яке несанкціоноване використання інтелектуальної власності є порушенням прав власника. Стандарти, які приймаються різними країнами для захисту своїх винаходів, промислових зразків, товарних знаків, а також ефективність, з якою вони застосовуються, впливають на розвиток міжна­родного технологічного обміну. Це пов'язано, по-перше, з тим, що еко­номічна діяльність у більшості промислове розвинутих країн здебільшого стає насиченою науково-дослідними і технологічними розробками. У ре­зультаті, їх експортна продукція містить у собі дедалі більше технологічних і творчих складових, котрі підпадають під права інтелектуальної власності (ПІВ). Як наслідок — виробники зацікавлені в забезпечені того, що де б во­ни не продавали свою продукцію, їх права на патенти були адекватно захи­щені і це давало б їм можливість компенсувати свої витрати на науково-дослідні розробки. По-друге, у багатьох країн, що розвиваються, після того, як були зняті відповідні обмеження на іноземні інвестиції, з'явилися нові можливості для виробництва запатентованої продукції на основі ліцензій або в рамках спільних підприємств. Однак готовність промисловців з роз­винутих країн передавати свої технології залежить від того, наскільки сис­тема захисту ПІВ у країні-одержувачі може забезпечити їм те, що їх права власності на технології будуть адекватно захищені і не будуть узурповані місцевими партнерами, які можуть використовувати чужі розробки. По-третє, технологічні поліпшення продукції, яка попадає в міжнародну торгівлю, відповідають технологічним досягненням, які зробили репро­дукцію і виготовлення сурогатів простими і дешевими. У тих країнах, де за­конодавство з ПІВ не чітко впроваджується в життя, це призводить до ви­робництва підроблених товарів чи піратської продукції не тільки для про­дажу на вітчизняному ринку, але й для продажу на експорт.

Проблемами захисту прав інтелектуальної власності займаються такі міжнародні організації як Європейська патентна організація (ЄПО), Світова організація інтелектуальної власності (СОІВ), Світова ор­ганізації торгівлі (COT).

Основними цілями Європейської патентної організації, створеної на основі Конвенції про видачу європейських патентів, підписаної в 1973 р. і ратифікованої в 1977р., є: видача європейських патентів; розширення співробітництва між європейськими державами у сфері охорони вина­ходів, посилення патентного захисту; сприяння створенню і модернізації патентних систем у країнах, що розвиваються (підготовка кадрів і кон­сультування, надання експертів і документації); здійснення наукової, інформаційної і видавничої діяльності (надання текстів Конвенції про видачу європейських патентів, наукових монографій, інформаційних ма­теріалів на різних мовах, видання щомісячного «Службового вісника» і щорічного «Європейського патентного листка», щорічного звіту тощо). ЄГЮ також надає патентну інформацію більш, ніж з 50 країн і забезпечує патентний пошук [90, с. 372-374; 97, с. 229-234].

Сферою діяльності Світової організації інтелектуальної власності, створеної в 1970 p., є промислова власність, що стосується захисту прав на винахід, товарні знаки, промислові зразки, а також авторські права, в ос­новному на літературні, музичні, художні, фотографічні й аудіовізуальні здобутки. Головні цілі СОІВ — охорона інтелектуальної власності в усьо­му світі на основі співробітництва між країнами і міжнародними ор­ганізаціями (укладання нових міжнародних договорів, робота з удоскона­лювання національного законодавства в частині охорони прав інтелекту­альної власності, технічна допомога країнам, що розвиваються); розширен­ня адміністративного співробітництва між об'єднаннями (союзами) дер­жав в галузі інтелектуальної власності; поширення інформації; підтримка при одночасному одержанні прав на винаходи, товарні знаки, промислові зразки чи моделі в декількох країнах [90, с. 374-378; 97, с. 129-136].

В адміністративному підпорядкуванні СОІВ знаходяться наступні угоди:

<• Паризька конвенція про захист промислової власності, перша ре­дакція якої була підписана в 1883 р. Потім Конвенція багато разів пе­реглядалася і доповнювалася. До неї сьогодні приєдналися 96 країн світу, її мета — надання більш пільгових умов для патентування вина­ходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків іноземними громадянами; «J» Мадридська конвенція про міжнародну реєстрацію товарних знаків

(1891 p.); *»* Мадридська угода про боротьбу з фальшивими даними про джерела

походження товару (1883 p.);

«> Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків або моделей (1925 p.);

* Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації товарних знаків (1957 p.);

*> Лісабонська угода про охорону даних про походження товару і їх міжнародну реєстрацію (1958 p.);

•J* Локарнська угода про міжнародну класифікацію промислових зразків або моделей (1968 p.);

<* Договір про реєстрацію товарних знаків, підписаний у Відні в 1973 p.;

*J* Будапештська угода про міжнародне визнання депонування мікроор­ганізмів для цілей патентної процедури (1977 p.);

* Договір про патентну кооперацію, підписаний у 1970 р. у Вашингтоні, який передбачає можливість складання і подачі в національне відомство міжнародної заявки у випадках, коли заявник бажає забезпечити охорону винаходу в декількох країнах; *J* Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів

(1886р.); <« Римська конвенція про захист прав артистів-виконавців, виробників

фонограм і радіомовних організацій (1961 p.); *J« Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від

незаконного відтворення їх продукції (1971 p.); *> Брюссельська конвенція про поширення несучих програм сигналів,

які передаються через супутники (1974 p.).

У правовій системі COT одним із трьох її складових крім ГАТТ і ГАТС, є Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС) [80, с. 251-270].

Угода ТРІПС доповнює розроблені СОІВ угоди щодо захисту прав інтелектуальної власності.

Передумовами прийняття Угоди ТРІПС є наявність значних розход­жень у стандартах, що регулюють охорону і реалізацію прав інтелектуаль­ної власності, а також відсутність багатосторонніх правил, які стосуються міжнародної торгівлі підробленими товарами, що стало джерелом зроста­ючої напруженості в міжнародних економічних відносинах.

Угода ТРІПС визначає мінімальні стандарти і періоди, на які на­дається захист різних ПІВ. Від країн вимагається не вдаватись до дис­кримінації іноземців, а також між іноземцями і вітчизняними громадяна­ми щодо набуття, обсягу і збереження прав інтелектуальної власності (по­ширення режиму найбільшого сприяння і національного режиму). Важ­ливою рисою Угоди є те, що закладений конвенціями СОІВ стандартний захист одержав правовий статус.

До основних стандартів захисту прав на патенти, товарні знаки, про­мислові зразки, ноу-хау, відносяться відповідно.

Патенти. Будь-який винахід, на який має бути зареєстрований патент, повинен бути новим, включати винахідницьку стадію та бути придатним для промислового застосування.

Країни повинні видавати патенти на винаходи у всіх сферах техно­логій як для товарів, так і для процесів, включаючи ті, котрі застосовують­ся для виробництва товарів. Крім того, патенти повинні видаватися без дискримінації щодо місця винаходу, і незалежно від того, чи товари імпортовані, чи вироблені на внутрішньому ринку.

Патенти дають їх власникам ексклюзивні права власності. Це дозво­ляє власникам попереджати використання захищених винаходів інши­ми. Виробники, що бажають використовувати запатентовані винаходи, повинні одержати відповідні ліцензії чи дозволи від власників таких патентів, які, як правило, будуть вимагатимуть сплати належних ро­ялті.

Якщо предметом патенту є товар, то треті особи можуть виробляти, продавати або імпортувати такий товар лише за згодою власника патенту. У тому випадку, коли процес запатентовано, треті сторони не можуть за­стосовувати його без згоди власника відповідного патенту. Вони також не можуть без такої згоди продавати або імпортувати товари, які безпосеред­ньо отримані з використанням запатентованого процесу.

В Угоді передбачається примусове ліцензування, якщо власник патен­ту відмовляється ліцензувати використання запатентованого винаходу, висуваючи необгрунтовані умови. Законодавством багатьох країн перед­бачається, що у випадку, коли запатентованого товару немає в наявності, або коли є в наявності за непомірними цінами, то уряд, виходячи з дер­жавних інтересів, може дозволити зацікавленому виробнику використо­вувати патент за умови виплати власнику патенту адекватних роялті. Од­нак Угода закладає жорсткі умови для такого виду ліцензування з метою забезпечення того, щоб примусові ліцензії видавалися лише у виняткових ситуаціях і на об'єктивній основі:

Примусові ліцензії можуть видаватися лише, якщо зацікавленому ви­робнику не вдалося одержати дозвіл на розумних умовах: *> примусова ліцензія надаватиметься для використання переважно на

внутрішньому ринку; <» її дія повинна бути закінченою, якщо та коли умови, що призвели до її

видачі, перестали існувати;

«J» у випадку технології напівпровідників ліцензія повинна призначатися

тільки для некомерційного використання державою або виправлення

практики, яка в результаті судових процедур визнана антиконкурентною;

•І» видача такої ліцензії повинна бути для неексклюзивного використання;

*«* власник патенту повинен отримати адекватну винагороду, беручи до

уваги економічну цінність такої ліцензії;

* власник патенту повинен мати право подавати апеляцію проти прий­няття рішення щодо надання примусової ліцензії, або проти будь-яко­го рішення стосовно наданої винагороди.

Незважаючи на те, що власники патенту мають ексклюзивні права власності на свої винаходи, вони не можуть приховувати технічну інфор­мацію на ці винаходи. Законодавство більшості країн вимагає від заяв­ників на патенти розголошувати таку інформацію на товари чи процеси, які підлягають патентуванню, оскільки це дає можливість технічно кваліфікованим фахівцям зрозуміти і використовувати її для подальшої дослідницької роботи або для промислового використання після закінчен­ня дії патенту. Така інформація може бути отримана будь-якою зацікавле­ною особою від патентного офісу після сплати необхідних платежів.

Ці вимоги щодо розголошення інформації дозволяють урядам при ви­дачі патентних прав досягти дві мети. По-перше, надаючи виняткові (екс­клюзивні) права, уряди дають винахідникам стимул та винагороду за їх винахідницьку діяльність. По-друге, вимагаючи від винахідників розголошен­ня інформації про свої винаходи в державних інтересах, уряди намагаються забезпечити, щоб такі винаходи використовувалися на користь суспільства, а також для подальших технологічних науково-дослідних розробок. Незва­жаючи на те, що така інформація не може бути використана для комерцій­них цілей іншими особами до закінчення терміну дії патенту, вона відкрита для будь-якого університету, наукової установи чи бізнесового підпри­ємства для проведення подальших досліджень. Вони можуть навіть подава­ти заявки на інший патент на основі раніше запатентованого винаходу.

Товарні знаки. Власники зареєстрованих товарних знаків мають ви­няткові (ексклюзивні) права не дозволяти третім сторонам використову­вати ідентичні чи подібні знаки на товари, що схожі на ті, стосовно яких зареєстровано товарний знак, якщо таке використання призвело б до ймовірної плутанини.

Угода ТРІПС вимагає від країн-членів не запроваджувати щодо вико­ристання товарних знаків спеціальних вимог, які б, наприклад, могли на­нести шкоду їх здатності відрізняти товари чи послуги одного підпри­ємства від товарів чи послуг інших підприємств. Угода також зобов'язує країни скасовувати практику надання дозволів на використання інозем­них товарних знаків тільки тоді, коли вони поєднуються з іншим товар­ним знаком вітчизняного походження.

Країни-члени мають можливість вільно визначати умови ліцензуван­ня і передачі прав на товарні знаки. Однак власники зареєстрованих то­варних знаків не повинні бути зобов'язані давати ліцензію на використан­ня товарних знаків. Крім того, вони мають право передавати права на то­варний знак з передачею підприємства, якому належить товарний знак або без такої передачі.

Захист, що надається власнику зареєстрованого товарного знаку, ба­зується на припущенні, що він буде використовувати його в торгівлі. За­кони більшості країн передбачають скасування товарного знаку, якщо він не використовується упродовж визначеного часу.

Угода ТРІПС закладає деякі положення, які варто дотримуватись при скасуванні товарних знаків через їх невикористання. Вона передбачає, що будь-який зареєстрований товарний знак може бути анулюваним лише в результаті безперервного терміну невикористання знака, щонайменше упродовж трьох років. При цьому необхідно враховувати обставини, що ви­никають незалежно від волі власника іноземного товарного знаку, напри­клад, торговельні обмеження на імпорт товарів і послуг, що охороняються товарним знаком. Більше того, використання, наприклад, ліцензіатом по­винно визнаватися як використання власником товарного знаку.

Промислові зразки. Угода ТРІПС зобов'язує країни-члени забезпечу­вати охорону промислових зразків, які повинні бути новими чи оригіна­льними. Власник захищеного зразка має виняткове (ексклюзивне) право на його використання і може перешкоджати третім сторонам, які не одер­жали його згоди створювати, продавати чи імпортувати вироби, скопійо­вані чи значною мірою скопійовані із захищеного зразка.

Охорона закритої інформації. В Угоді ТРІПС містяться положення, які вимагають, щоб закрита інформація — комерційна таємниця чи ноу-хау — користувались захистом. Такий захист вживається до інформації секретної, що має комерційну цінність через свою таємність, і яка підпа­дає під розумні заходи, щоб тримати її в секреті. Угода не вимагає, щоб за­крита інформація трактувалася як форма власності, проте вона застере-жує, що особа, яка на законних підставах має контроль над такою інфор­мацією, повинна мати можливість перешкоджати її розголошенню, одер­жанню чи використанню іншими особами без її згоди таким чином, що не суперечить комерційній практиці.

Права інтелектуальної власності обмежені за термінами. Мінімальний період охорони відрізняється в залежності від країни.

Мінімальний період охорони:

*> патентів — 20 років з моменту подачі заяви на патент; •J* товарних знаків — 7 років з моменту початкової реєстрації і кожного по­новлення реєстрації. Реєстрація відновлюється на невизначений термін; »І* промислових зразків — щонайменше 10 років.

Власники прав інтелектуальної власності втрачають своє право, якщо закінчується термін захисту. Після цього ПІВ можуть використовуватися будь-яким членом суспільства, без звертання за дозволом до будь-якого власника права власності.

З метою забезпечення того, щоб поліпшений і посилений захист ПІВ не позначався негативно на передачі технологій на розумних комерційних умовах, передбачається, що країни можуть вживати відповідні заходи, включаючи заходи законодавчого характеру, для запобігання власниками інтелектуальної власності зловживання своїми правами, а також прий­няттю практики, яка стримує торгівлю чи несприятливо впливає на пере­дачу технологій.

В Угоді сформульовані зобов'язання урядів країн-членів передбачати у своєму національному законодавстві процедури і гарантії, спрямовані на те, щоб забезпечити ефективну реалізацію ПІВ. Вимоги до процедур: <• повинні носити справедливий характер і ґрунтуватися на принципах

рівноправності; <• не повинні бути складними, дорогими, встановлювати нереальні

терміни, вести до необгрунтованих затримок;

<• повинні передбачати можливість звертання в судові інстанції для пе­регляду остаточних адміністративних рішень і право виносити спірні питання на судові розгляди.

Виконання Угоди і дотримання урядами положень, що містяться в ньо­му, контролює Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності.

Уряди різних країн часто прагнуть обмежити з тих чи інших причин пе­редачу технологій. Так, обмеження експорту новітньої технології поясню­ється бажанням утримати технологічне лідерство на світовому ринку чи мір­куванням національної безпеки. Обмеження імпорту технології часто пов'я­зано з необхідністю зниження іноземної конкуренції, збереження робочих місць, чи невідповідністю національних стандартів іноземним технологіям.

З метою виконання умов міжнародних угод країни-учасниці вво7гять державний контроль за продажем технічних досягнень, що можуть бути використані для створення хімічної, бактеріологічної, ракетної зброї. Особливому контролю піддається вивіз технологій, призначених для створення продукції, що має мирне призначення, але які можуть бути ви­користані і для виробництва зброї масового знищення.

Державні механізми міжнародного технологічного обміну бувають прямі, що здійснюються органами експортного контролю, методами мит­ного і прикордонного контролю, і непрямі, здійснювані через державну систему реєстрації патентів і торговельних знаків.