1.3.2. В чому полягають система «золотого стандарту» та Бреттон-Вудська валютна система?

Система -«золотого стандарту»-

За системи «золотого стандарту» всі національні валюти мали фіксо­ваний золотий зміст. Наприклад, 1 англійський фунт стерлінгів з 1821 ро­ку мав золотий зміст, який дорівнював 7,322385 грама золота. 1 німецька марка — 0,385422 гр. золота (з 1873 p.). Валютний курс визначався відно­шенням золотого змісту валют. В даному випадку 1:20,3.

Золотий стандарт» був системою твердих валютних курсів за визна­ченням, оскільки він базувався на безпосередньому зв'язку із золотом. За цією системою:

1) всі країни підтримували жорстке співвідношення між своїми запа­сами золота і кількістю грошей в обігу;

2) всі національні валюти мали фіксований зміст золота;

3) існували вільні купівля-продаж золота.

Конвертованість валют в золото та вільний рух золота з країни в краї­ну автоматично призводили до встановлення фіксованих валютних курсів для будь-яких операцій, забезпечували вирівнювання дефіцитів і активів платіжних балансів. Цей самий механізм не дозволяв державі фінансувати свої витрати шляхом інфляції. Таке становище забезпечувало стабільність економіки. Однак «золотий стандарт» мав і недоліки. По-перше, за систе­ми ФВК країни повинні відмовитись від проведення незалежної грошової політики. По-друге, вимоги про фіксовані валютні курси можуть викону­ватись країною лише за наявності золота в якості офіційних резервів.

Валютна політика в епоху «золотого стандарту» була успішною*. Успіх політики застосування фіксованих валютних курсів був зумовлений ста­ном світової економіки в той період. Це були роки швидкого зростання суспільного продукту в усіх країнах, більшість країн мали позитивне саль­до платіжного балансу і порівняно низький рівень інфляції. Зростали об­сяги міжнародної торгівлі, гроші (золото), ресурси та робоча сила могли вільно, без істотних обмежень пересуватись з однієї країни в іншу. В ціло­му світова економіка розвивалась спокійно, без серйозних потрясінь.

Перша світова війна докорінно змінила ситуацію. Відносно спокійний, безконфліктний розвиток валютних відносин відійшов у минуле. Світова обстановка між першою і другою світовими війнами характеризувалась економічною і політичною нестабільністю. Повоєнне бурхливе зростання інфляції і припинення конвертовності валют на золото, а потім еко­номічна криза і «велика депресія» 30-х років призвели до неминучого і ос­таточного краху «золотого стандарту». Після невдалої спроби Англії в 1925 р. повернутися до «золотого стандарту» стала очевидною марність зусиль підтримувати фіксований валютний курс за умов, коли вводяться обмеження в міжнародній торгівлі і вільному просуванні капіталу, зрос­тає інфляція, відбуваються потрясіння на валютному ринку. Досвід наоч­но продемонстрував, що одне лише золото не здатне задовольнити внутрішні грошові потреби економіки і зовнішні потреби, породжені збільшенням міжнародної торгівлі і вивозу капіталу. Окрім того, після другої світової війни стихійно-ринковий вплив «золотого стандарту» на рівень економічної активності і заробітну плату став неприпустимим з то­го моменту, як соціально-економічний прогрес перетворився на основну мету Західних країн. Всі ці обставини підводили до прийняття ком­промісної валютної політики, суть якої полягає в тому, щоб об'єднати си­стему в основному фіксованих курсів з великими девальваціями і реваль­ваціями у випадках реального знецінення або підвищення інтер­національної вартості тієї чи іншої валюти. Така система договірно-фіксо­ваних курсів і паритетів валют, що періодично переглядаються, була прийнята в 1944 p., внаслідок Бреттон-Вудської угоди і отримала назву «Бреттон-Вудської системи».

Бреттон-Вудська валютна система

Бреттон-Вудська угода є важливим етапом у розвитку міжнародної ва­лютної системи. Вперше валютна система стала грунтуватися на міждер­жавній угоді, яка встановлює загальні для всіх правила і засновує міжна­родну організацію — Міжнародний валютний фонд (МВФ), — «зо­бов'язанням» якої є забезпечення нормального функціонування системи і дотримання принципів, закріплених загальною угодою.

Основні принципи організації валютних відносин згідно з Бреттон-Вудською системою полягали в наступному:

1) Бреттон-Вудська система ґрунтувалась на золотовалютному стан­дарті, котрий означав, що деякі валюти в міжнародних розрахунках розгля­даються як еквіваленти золота і можуть функціонувати в якості резервів.

2) Один з основних принципів полягав у фіксованих паритетах, пого­джених в рамках МВФ, на основі яких порівнювались і обмінювались ва­люти.

Щоб забезпечити відповідність реального курсу своєї валюти оголо­шеному паритету, кожна країна могла: •І» або гарантувати конвертованість своєї валюти в золото за офіційним

паритетом (цей варіант обрали США, встановивши у 1945 р. такий па­ритет: 35 дол. за 1 унцію золота); <» або підтримати на ринках курс своєї валюти по відношенню до решти

в межах коливань максимум в 1% її паритету (вибрали решта країн).

Курси валют відхилялись від своїх паритетів несуттєво, оскільки вони знаходились під державним і міждержавним впливом. МВФ контролював механізм міжнародних розрахунків, вдаючись до валютних інтервенцій, в основному в доларах США. При фундаментальних порушеннях рівно­ваги, за згодою з МВФ, проводились девальвації (32) і ревальвації (5) ва­лют розвинутих країн.

3) І нарешті, третій принцип: конвертованість валют, свобода і багато­сторонність платежів по поточних операціях.

Бреттон-Вудський режим діяв протягом майже ЗО років. Це були роки відновлення економіки країн Західної Європи та Японії, «економічного ди­ва», відносно помірних темпів інфляції в промислове розвинутих країнах.

Однак в міру зростання світової економіки, посилення конкурентної боротьби, наростання інфляції, різкого збільшення обсягу фінансових операцій, не пов'язаних з конкретними зовнішньоторговельними угода­ми, а також у зв'язку з кризою ключової валюти системи — долара США, Бреттон-Вудська валютна система дедалі менше задовольняла потреби міжнародної торгівлі і руху капіталу.

Справа в тому, що в рамках Бреттон-Вудської системи склалась нерівність валют. Долар США зайняв привілейоване становище. Це дозво­лило США покривати дефіцит платіжного балансу у значній мірі за раху­нок короткострокових зобов'язань американських банків перед зарубіжни­ми державними організаціями і приватними особами. США стали боржни­ками. Інвестиційний баланс (баланс руху капіталу) також складався не на користь США. Відбувався відплив капіталу, і, як наслідок, від'ємне сальдо платіжного балансу. Хронічний дефіцит платіжного балансу призвів до то­го, що кількість доларів за рубежем значно перевищила золотий резерв США. Виникла недовіра до долара і прагнення обміняти долари на золото. США почали втрачати своє панівне становище у світовому виробництві і міжнародній торгівлі. Зростала роль ЄЕС, Японії та інших країн, платіжні баланси яких зводились з позитивним сальдо. В цій ситуації подолання дефіциту платіжного балансу США означало б скорочення міжнародної ліквідності, що утруднювало б міжнародні розрахунки. США постали пе­ред вибором: понести великі витрати або змінити всі валютні правила. США зробили вибір на користь зміни правил, розірвавши у 1968 р. зв'язок долара із золотом, а потім увівши в 1971 р. плаваючий курс долара. Окрім того, принципи Бреттон-Вудської системи підривали розвиток євроринка і ринка євродоларів, на яких вільно циркулювала величезна кількість до­ларів, що практично випадали з режиму обмежень, встановлених національними валютними відомствами і МВФ. Все це створювало спри­ятливу обстановку для валютних спекуляцій. За цих умов система фіксо­ваних валютних курсів вже не могла ефективно функціонувати. Розпочав­ся перехід до нової валютної системи, що отримала назву «Ямайської» за назвою країни, де були вироблені основні принципи цієї системи.