3.1.8. Якими є основні риси країн з перехідною економікою?

До країн з перехідною економікою належить більшість колишніх соціалістичних країн, що здійснюють перехід від соціалістичних методів господарювання до ринкових. Це — колишні союзні республіки СРСР: Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Азер­байджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан; колишні соціалістичні країни Центральної та Східної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія й Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія й Герцеговина, Маке­донія, Албанія; азіатські країни — Китай, Монголія і В'єтнам. Соціаліс­тичну орієнтацію з метою побудування комунізму зберегли Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) і Куба.

За географічною ознакою і за особливостями соціально-економічних перетворень країни з перехідною економікою можна поділити на три групи:

* Країни Центральної й Східної Європи та країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія);

* Країни СНД;

* Китай та В'єтнам.

Зауважимо, що назва та склад регіону «Центральна та Східна Європа», дещо умовні, оскільки Україна, Росія, Білорусь та Молдова — це також Східна Європа з географічної точки зору; але так прийнято за кла­сифікацією ООН і в світовій соціально-економічній літературі. Назва «Країни з перехідною економікою» (Countries in transition») також за­твердилася в оперативному використанні міжнародних операцій.

Передумови формування системи перехідної економіки

Перехідна економіка — поняття, що означає трансформацію цент­ралізованої неринкової моделі економічного розвитку з жорсткими ко­мандно-адміністративними методами управління у відкриту економіку, в якій ринковий механізм функціонування сполучається з гнучкими ме­тодами державного регулювання. Соціалістична модель економіки, як відомо, почала втілюватися в життя з 1917 р. До Другої світової війни спо­чатку Росія (з 1922 р. — СРСР), а потім Монголія (з 1921 р.) були єдини­ми країнами, що застосовували цю модель. Після Другої світової війни ут­ворилася низка країн «народної демократії», котрі згодом стали зватися соціалістичними країнами. В Європі — це Німецька Народно-Демокра­тична Республіка (НДР), Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія, Югославія. В Азії — Китайська Народна Республіка (КНР), КНДР, В'єтнам. В 1961 р. на соціалістичний шлях розвитку стала Куба. Соціалістичну орієнтацію обрали в 60-70-х роках близько двох де­сятків країн, що розвиваються, але там методи соціалістичного господа­рювання не встигли (й не змогли) пустити глибокого коріння.

Тотальна централізація керування економікою може дати короткочас­ний ефект в найбільш напружених ситуаціях, пов'язаних з глибокою соціально-економічною кризою. Так, в 30-х роках в СРСР шляхом над­звичайного напруження сил, надмірного використання людських і при­родних ресурсів вдалося в короткі строки здійснити індустріалізацію. Та­ким же чином було досить швидко відновлено зруйноване підчас Великої Вітчизняної війни господарство. Концентрація ресурсів в руках держави сприяла в повоєнні роки створенню потужної бази важкої промисловості й розвитку науково-виробничого потенціалу країни. Пріоритетність Ра­дянського Союзу в 50-60-х роках в галузі космонавтики й атомної енер­гетики є підтвердженням цього висновку.

Проте внутрішні протиріччя системи соціалістичної економіки перешко­джали перетворенню таких позитивних явищ на тривалу тенденцію. Ліквідація приватної власності, монополія держави на засоби виробництва, відсутність нормальної конкуренції не стимулювали зростання продуктив­ності праці. У 30-50-ті роки високі темпи росту промисловості ґрунтували­ся переважно на ентузіазмі трудівників, які щиро вірили в реальність пере­моги комунізму. Згодом ентузіазм почав згасати, а методів ефективного сти­мулювання праці система розробити не змогла. Тому, починаючи з другої половини 60-х років, темпи росту економіки СРСР та інших соціалістичних країн уповільнюються, а їх сукупна питома вага в світовій економіці змен­шується. За рівнем продуктивності праці і за якістю продукції (за винятком вузької галузі аерокосмічного й військово-технічного виробництва) соціалістичні країни суттєво відставали від розвинутих країн.

Адміністративно-командна система управлінням економікою виявила свою негнучкість щодо здатності опанування надбанням науково-технічного прогресу. Згідно з пануючою теорією про пріоритетність ви­робництва засобів виробництва основний наголос робився на все більше нарощування потенціалу важкої індустрії. Це призводило не тільки до за­непаду сфери послуг, але й викликало деструкцію народного господарст­ва в цілому. Незважаючи на досить великі вливання коштів у НДДКР, соціалістичні країни все помітніше відставали від західних країн в розвит­ку наукоемкого виробництва. Жодна з соціалістичних країн не перейшла до постіндустріальної стадії розвитку.

Слід зауважити, що навіть позитивні елементи централізованої системи управління економікою (наприклад, прискорена індустріалізація) реалізу­валися не однаково в різних країнах. Найбільший ефект вони дали в країнах «недоіндустріалізованих», з низьким попереднім рівнем розвитку промисловості і господарства в цілому — в СРСР, Китаї, Румунії, Болгарії, Югославії, Албанії, КНДР. В той же час позитивні наслідки централізованої індустріалізації Польщі, Чехословаччини, Угорщини були менш оче­видні, а НДР в розвитку своєї економіки помітно програвала ФРН.

Найбільш крайніх і спотворених форм адміністративно-командна сис­тема набула в Китаї в 60-х роках, в період так званого «великого стрибка». Колективізація відбувалася у формі комун, в яких усуспільнення поши­рювалося не тільки на засоби виробництва, але й в багатьох випадках на особисті речі селян. Комуна вважалася «самодостатньою» господарською одиницею, здатною забезпечити своїх членів усім необхідним. Більше то­го, в сільськогосподарських комунах насаджувалися примітивні промис­лові підприємства, які нічого спільного не мали з агропромисловим ком­плексом, наприклад, установки по виплавці заліза. Продукція таких підприємств була надзвичайно низької якості, по суті, мало здатна для ви­користання. Таким чином, розтринькувалися ресурси, а віддачі не було. Продуктивність праці в усіх секторах економіки була дуже низькою. В країнах існувала розподільча система найпоширеніших продуктів спо­живання. В зовнішньоекономічній політиці уряд додержувався автаркії, тобто опори на власні сили при максимальному скороченні обсягів зовнішньої торгівлі. Така політика в решті решт призвела до голоду нечу-ваних масштабів, що охопив десятки мільйонів людей.

В соціалістичних країнах ЦСЄ (також в Литві, Латвії, Естонії) запрова­дження соціалістичної економічної системи відбулося значно пізніше і в більшості країн було не таким глибоким в всеосяжним, як в СРСР. Так, наприклад, в Польщі та Югославії не було здійснено колективізації сільського господарства, в цій сфері панувала дрібна приватна власність. В Чехословаччині та Угорщині земля не була націоналізована, й поряд з ко­лективними сільськими господарствами існував і приватний сектор. В цих країнах також дозволялося займатися дрібним приватним бізнесом у сфері послуг (торгівля, перукарні, кав'ярні, інші побутові послуги). В Югославії соціалістичні методи керування економікою багато в чому відрізнялися від канонічної системи, що панувала в інших країнах. Націоналізовані підприємства тут мали значний ступінь самоуправління і свободу у визна­ченні номенклатури своєї продукції, її реалізації й ціноутворення. В країні існувала конкуренція підприємств, централізація управління економікою була не такою жорсткою, як в СРСР. З іншого боку, в Югославії зростало безробіття (явище, не типове для соціалістичної системи) та інфляція.

Система соціалістичних економік відпала від системи світової еко­номіки через несумісність командно-адміністративних і ринкових методів господарювання. Утворилася світова соціалістична система, яка розвива­лася на плановій основі. Організаційною формою цієї системи стала Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), яка набула утворена в 1949 р. До неї входили СРСР, НДР, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Бол­гарія, Албанія (припинила членство з 1962 p.), Монголія, В'єтнам і Куба; в деяких структурах РЕВ приймала участь Югославія.

Метою РЕВ було сприяння поглибленню й удосконаленню співробіт­ництва між соціалістичними країнами, розвиткові соціалістичної економіч­ної інтеграції, планомірному розвиткові народного господарства кожної кра­їни, прискоренню економічного й технічного прогресу. Діяльність РЕВ базу­валася на довгострокових програмах в сфері економіки; однією з останніх була Комплексна програма соціалістичної економічної інтеграції (1971 p.).

В межах Ради Економічної Взаємодопомоги соціалістичним країнам вдалося досягнути певної координації зовнішньоекономічної діяльності. На РЕВ припадала переважаюча частка зовнішньої торгівлі кожної з країн, було споруджено чимало спільних об'єктів народного господарства. Проте в цілому ефективність РЕВ була невисокою. Обсяги взаємної торгівлі країн-членів РЕВ значно поступалися показникам країн Європейського Еко­номічного Співтовариства; ще менш ефективною була інтеграція у валютно-кредитній сфері, в міждержавному русі трудових ресурсів. Справа в тому, що РЕВ являла собою, перш за все, політичну організацію. Економічна інте­грація розглядалася як підпорядкований процес, що має сприяти досягнен­ню політичних цілей. Крім того, в умовах жорсткого централізованого пла­нування інтеграційний процес набував неприродного характеру, по суті, гальмувався. З розпадом соціалістичної системи як політичної сили припи­нила існування і РЕВ, що продемонструвало її штучний характер.

Гальмування економічного розвитку соціалістичних країн розпочався ще в 60-х роках. В той час його могли розгледіти лише фахівці, оскільки за рахунок кількісного нарощування виробничих потужностей в промис­ловості загальні макроекономічні показники цих країн бачилися пристой­но. Але вже детальний аналіз виявляв структурні негаразди. Відсутність ринкового регулятора призводила до того, що вироблялася велика кількість продукції, що не знаходила збуту; в той же час відчувався гос­трий дефіцит багатьох видів продукції. Промисловість ставала все більш матеріале- і енергомісткою. Віддача на вкладання в основні фонди падала, знижувалася продуктивність праці. Спадали темпи росту національного доходу, про що свідчить наступна таблиця:

Таблиця 1.37. Темпи росту національного доходу в країнах-членах РЕВ (%)

Джерело: [23, с. 216].

При цьому найнижчі темпи зафіксовано в країнах, які до війни були вже індустріальне розвинутими. Так, якщо за період 1960-1986 pp. національний доход в СРСР збільшився в 4 рази, в Болгарії — в 5,2 рази, в Румунії — в 7,2 рази, то в НДР — тільки в 3,2 рази, в Польщі — в 3,1 ра­зи, в Угорщині — в 2, 8 рази, в Чехословаччині — в 2,7 рази.

У 80-х роках криза економічної системи соціалізму вже стала очевид­ною. Основні макроекономічні показники почали стрімко падати. Так, ви­роблений національний доход в Україні в 1990 р. порівняно з попереднім роком скоротився на 3,6%, а в 1991 р. — ще на 13,4%.

Все більшим ставав розрив з розвинутими країнами у використанні наслідків науково-технічного прогресу. Так, наприклад, в 1990 р. на атом­них електростанціях в СРСР було вироблено тільки 12%, тоді як в США - 19%, ФРН - 33%, Франції - 74%, Великій Британії - 20%. Пи­тома вага виробництва електросталі й киснево-конверторної етапі склада­ла в СРСР 48%, тоді як у Великій Британії, Італії, Франції, ФРН і Японії — 100%. Питома вага виробництва цементу за прогресивним «су­хим» способом в загальному обсязі виробництва цементу становила в СРСР 17%, а в США - 60%, Японії - 78%, ФРН - 90%.

Стало ясно, що ті позитивні фактори, що стимулювали екстенсивний розвиток економічної системи соціалізму, вже вичерпано. Перехід до рин­кової системи господарювання став об'єктивним і неминучим.