2.2.3. Що являють собою сучасні центри притягання робочої сили?

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру гло­бального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець

XX століття кількість країн, залучених до міжнародного міграційного про­цесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Євро­пи, а також СНД. Кількість мігрантів становить близько 1% населення планети, що в абсолютному виразі становить майже 70 млн. чоловік.

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення пе­реміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації про­дуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характе­ристикою міждержавного та внутрікорпоративного перерозподілу робо­чої сили в рамках світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка [57, с. 162-165].

Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, котрі визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити: Північне- та Південно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. З них найбільшими центрами виступа­ють США та Канада, котрі історично були і залишаються районами масо­вої міграції населення і робочої сили.

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чи­сельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн. чоловік. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чоловік щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутріконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греція, Іспанія, Туреччина, Польща, Угорщина та ін.) до високорозвину-тих країн Західної та Північної Європи (Франція, Англія, Німеччина, Швеція тощо); з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високороз-винутої країни до іншої.

У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Західної Європи з СНД та Прибалтійських держав. Наприклад, в Німеччину переселилось 2 млн. ра­дянських німців, а всього число іммігрантів з колишнього СРСР до Німеччини досягло 5 млн. чоловік.

Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де вже у 1975 році загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Са­удівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати) становила 2 млн. чоловік, а в 1980 році — 4 млн. чоловік, або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії.

На Африканському континенті центри притягання — країни Півден­ної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чоловік.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, котрі відображають трудо­ву міграцію з одних країн, що розвиваються, в інші, переміщення інозем­ної робочої сили з більш розвинутих в менш розвинуті країни, що в ціло­му не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насам­перед «нові індустріальні країни» Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія.

Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна вста­новити такі основні закономірності. Структуру робочої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти:

Перший: висока питома вага висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили.

Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інженерів в США становила понад 10%, лікарів — понад 20%. «Відплив розумів» до США відбувається як з країн, що розвиваються, так і з країн з перехідною економікою. Всередині ЄС висококваліфіковані кадри концентруються в найбільш розвинутих країнах.

Другий: значна питома вага робочої сили для галузей з фізично важ­кими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, 1/3 в ав­томобілебудуванні. В Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників.

Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, — це головним чином міграція між НІК та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, — з іншого.

Основний склад мігрантів з цих країн— малокваліфікована робоча си­ла. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розви­нутих країн в країни, що розвиваються.

Для міграції в рамках колишньої світової системи соціалізму харак­терне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою¹.