3.1.14. В чому полягає механізм інтегрованості країн, що розвиваються, у світову економіку?

Основними зовнішніми чинниками для країн, що розвиваються зали­шаються: зовнішня торгівля, іноземні інвестиції, іноземні кредити, впро­вадження передових технологій, підготовка національних кадрів.

Зовнішня торгівля продовжує грати вирішальну роль у визначенні міри успішності національних економік. При сприятливій кон'юнктурі світового ринку країни одержують додаткову можливість закуповувати для собе необхідну продукцію виробничого і споживчого призначення і навіть вкладати кошти в розвиток імпортозамінних та експортоорієнтов-них виробництв. Несприятлива кон'юнктура світового ринку енерго­носіїв, зерна, металів або чого-небудь іншого відразу ж знижує купівель­ну спроможність більшості країн, що розвиваються, і затягує їх у чергову боргову яму зовнішніх запозичень.

Іноземні інвестиції завжди грали важливу роль у розвитку економіки країн, що розвиваються. Спочатку це були залізниці, морські й авіаційні порти, автостради. Потім концесії з розробки корисних копалин і лісових ресурсів, пізніше — матеріаломісткі й екологічно шкідливі виробництва: виплавка чорних і кольорових металів, нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, що згодом роз­ширилися за рахунок трудомістких і навіть деяких наукомістких галузей.

У країни, що розвиваються, виріс приплив прямих іноземних інвес­тицій (ПІІ): їхня питома вага у світовому обсязі зросла із 12-14% у 1988-1990-х роках до 36-38% у 1999 р. і склала 166 млрд. дол. у 1998 ро­ці. Проте розподілені ці інвестиції по країнах вкрай нерівномірно: 90% припадає на 20 країн.

Одним із показників міри участі тієї або іншої сторони, що приймає інвестиції, у міжнародному виробництві є так званий індекс транс-національності (IT), що розраховується як середнє значення показників: «» притоку ПІІ до валових вкладень в основний капітал за останні 3 роки; »• загального обсягу залучених ПІІ до ВВП; ** обсягу умовно чистої продукції іноземних філій до ВВП; •» числа зайнятих на іноземних філіях до загальної чисельності працюючих.

Серед країн, що розвиваються, найбільш високий IT у Трінідаді і То­баго (50%) і Південної Кореї (20%).

Найбільш привабливими для ПІІ є НІК Південно-Східної Азії і Ла­тинської Америки. Обсяг ПІІ в країни АТР склав 85 млрд. дол. На країни Африки припадає усього 8,3 млрд. дол. (це менше, ніж у Сінгапурі). Якщо в Малайзії середньодушовий показник ПІІ складає 223 дол., то в Тропіч­ній Африці це менше 5 дол. Значні обсяги інвестицій ідуть у галузі, що не мають пріоритетних інтересів для країн, що розвиваються.

Основними інвесторами є ТНК. У даний час близько 60 тисяч ТНК ма­ють розгалужену мережу філій і дочірніх компаній у країнах Нового і Ста­рого Світу, контролюючи більше 60% обсягу продажів наукомісткої про­дукції, близько 80% фінансових ринків. Інтереси ТНК не завжди збігають­ся з інтересами сторони, що приймає, а часто і суперечать їм, оскільки уря­ди країн, що приймають, зацікавлені в стимулюванні національного роз­витку, тоді як ТНК у першу чергу орієнтуються на підвищення конкурен­тоспроможності своєї продукції на світовому ринку. Проте, в останні роки урядам багатьох країн, що розвиваються, шляхом переговорів в/далося реінвестувати частину прибутків ТНК у життєво важливі для даних країн галузі господарства і збільшити обсяг одержуваних податків.

Не менш важливе значення має розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього в Таїланді забезпечено 86% приросту ВВП, в Індії — 96%. Успішний розвиток внутрішнього імпортозамінного та імпортоупереджу-ючого ринків багато в чому залежить від створення сприятливих умов для функціонування багаточисельних дрібних і середніх підприємств.

Іноземна фінансова допомога надходить у країни або у вигляді довго­строкових пільгових кредитів під гарантії держави і нерідко списується, або у вигляді державних грантів. Ця допомога може реалізовуватися в різних формах: підготовка спеціалістів у вузах розвинутих країн, підго­товка спеціалістів у самій країні, надання кредитів у вигляді товарів або технологій, надання грошових сум через світові банки і т.д. Проте, це з од­ному боку, дає якусь можливість для розвитку на даному етапі, а з іншого боку, збільшує економічну і політичну залежність від країн — донорів. До того ж виплата кредитів і відсотків за ними для багатьох країн складає ЗО і більше відсотків від їх щорічного ВВП.

Таблиця 1.56. Зовнішня заборгованість (у %) до вартості експорту

[Джерело: МЭ и МО, №7, 2000, с. 32-47.]

Впровадження передових технологій у країнах, що розвиваються, зустрічає багато об'єктивних труднощів: як правило, розвинуті країни не зацікавлені в передачі новітніх технологій і створенні для собе конку­ренції. Часто новітні технології в ряді країн, що розвиваються, (напри­клад, розширення мережі Інтернет) не можуть бути застосовані через відсутність відповідної бази. Для більшості країн морально застарілі тех­нології розглядаються ними як нові, тому що раніше вони в країні не ви­користовувалися. Передача технологій проходить декількома шляхами: через підготовку національних кадрів, будівництво наукомістких підпри­ємств, залучення до наукових розробок національних наукових кадрів.

Підготовка спеціалістів для країн, що розвиваються, створює основу для майбутнього розвитку економіки, але в той же час сприяє вимиванню і «відпливу розуму» у розвинуті країни. Рівень неписьменності в більшості країн, що розвиваються, залишається вкрай високим і налагодження систе­ми освіти буде служити важливим чинників подальшого їхнього розвитку.

В 2000 р. у країнах, що розвиваються, було в основному подолано наслідки фінансової кризи 1997-1998 pp. Темпи росту ВВП цих країн ста­новили 5,3%, що вище середнього рівня за попередні 10 років. Частка країн, що розвиваються, у сукупному обсязі світового ВВП складала 22,5%, у світовій торгівлі — 33,4% (також найвищий показник за останні 10 років). В той же час інвестиційна привабливість залишається на най­нижчому рівні.