3.1.4. Як виявляються етнокультурні особливості країн у сфері світової економіки?

Серед чинників, що характеризують економіку країни, є такі, котрі не можна виразити у цифрах чи формулах, проте їх врахування має важливе значення. Це — культурні й етнопсихічні особливості кожного народу. Відомо, що всі народи світу рівні за своїми потенційними розумовими здібностями. Але природно-географічні й історичні обставини поклали свій вплив на формування специфічної, притаманної даному етносу по­ведінки, ментальності, реагування на ті чи інші обставини. Ця специфіка відбивається і на економічних відносинах як у середині країни, так і в її зовнішньоекономічних стосунках.

Етнокультурні особливості в економічній сфері втілюються у трьох проявах: матеріальна культура, культура виробництва і культура ділового спілкування або ділова етика.

Матеріальна культура (в контексті економічних відносин) вияв­ляється у традиціях побуту, у наданні переваг споживанню певної групи товарів та послуг. Це особливо стосується одягу, продуктів харчування, меблів, побутової техніки та ін.

Найяскравіше розбіжності виявляються в традиціях харчування. Так, в країнах, де панує іслам, не споживають свинини, тому свинарство тут відсутнє, так само як і торгівля свининою. В країнах з традиціями індуїзму і буддизму (Індія, Шрі-Ланка, в меншій мірі — Японія) обмеже­не споживання яловичини. В Європі дуже рідко вживається у їжу конина, тоді як в країнах Центральної Азії вона є звичайним продуктом харчуван­ня. Менш виразно, але все ж таки існують розбіжності в наданні переваг окремим напоям. Так, в країнах Середземномор'я переважно п'ють вина, а в Центральній, Східній та Північній Європі — більш міцні алкогольні напої та пиво; більшість жителів Східної Європи та Великої Британії на­дають перевагу чаю, а Західної Європи — каві. Слов'янські народи, особ­ливо східні й південні слов'яни, вживають набагато більше хліба, ніж на­роди романської і німецької групи. Для основної маси жителів Південної, Південно-Східної і Східної Азії головним продуктом харчування є рис, для мешканців екваторіального й тропічного поясів Африки і Південної Америки — ямс, таро і батат.

Кліматичні особливості регіонів покладають відбиток на характер одягу, а також на споживання енергії у побутових цілях.

Ці особливості необхідно враховувати не тільки в аналізі внутрішньої економіки, але й в практиці зовнішньоторговельних зв'язків з нею, визна­чаючи експортну чи імпортну номенклатуру товарів.

Культура виробництва в країні залежить від багатьох факторів, серед яких особливо виділяються: рівень розвитку країни, рівень освіти населен­ня, соціально-економічна організація виробництва, історичні традиції праці.

Високим рівнем культури виробництва відрізняються розвинуті краї­ни, особливо США, Німеччина, Велика Британія, скандинавські країни, Японія. Слід відзначити, що в країнах протестантської культури (насам­перед, Німеччина, Нідерланди, Швеція, Норвегія, Данія) сумлінна праця вважається за найблагочеснішу моральну рису людини. Для північно-американців (США, Канада), окрім цього, суттєвими стимулами до праці є прагнення до здобуття якомога більшого доходу, який розглядається як мірило особистих якостей людини, покажчик його місця в суспільстві.

Традиційно сумлінне ставлення до праці притаманне народам Східної Азії (японці, китайці, корейці); воно формувалося, зокрема, під впливом конфуціанського вчення про необхідність панування суспільного порядку, ієрархічності у відносинах керуючих і підлеглих, чесного виконання своїх обов'язків для кожної людини. Мешканці цього регіону вражають своєю ретельністю, витриманістю в процесі навіть понаднапруженої праці.

Культура виробництва безпосередньо впливає на рівень продуктив­ності праці. Тому не дивно, що цей рівень найвищий у країнах Західної Європи, США, Японії і швидко зростає у далекосхідних нових індустріальних країнах.

Культура ділового спілкування особливо важлива в міжнародних еко­номічних відносинах, де стикаються представники різних етнокультурних типів. Хоча тривала практика міжнародних відносин встановлює загально­визнані стандарти ділової етики, все ж таки і в наш час існують відмінності у способах, манерах, традиціях ділового спілкування, які є проявом етно­культурних особливостей різних народів, їх треба брати до уваги, щоб уникнути непорозумінь підчас здійснення ділових переговорів. Так, на­приклад, японці й фіни досить мовчазні, вони слухають співрозмовника уважно, часто не дивлячись йому у вічі, здається, що сидять з відсутнім ви­глядом. Італієць або латиноамериканець сприймає таку поведінку як неба­жання укласти угоду, як ввічливу відмову від подальших переговорів, хоч це, може, і не так. З іншого боку, якщо у відповідь на пропозиції партнера японець згідно киває головою й промовляє «так», то це означає, що він вас зрозумів, але не обов'язково приймає пропозицію; європейців це часто дез­орієнтує. Американець в діловому спілкуванні часто поводить себе з іно­земним партнером, наче найщиріший друг, плескає по плечах, переходить на коротке ім'я, але при цьому може рішуче відмовитися від угоди, що є по­вною несподіванкою для його співрозмовника.

В науковій літературі національні ділові культури часто гуртують у три групи [23, с. 25-26].

1. Моноактивні культури, орієнтовані на завдання (task-oriented). Вони чітко планують свою діяльність, дотримуються ретельно розробленого порядку виконання окремих етапів справи. Це — люди слова. Проте во­ни неохоче йдуть на компроміси, наполягаючи на своїй точці зору всупереч інтересам партнера. До цього типу належать німці, скандинави, австрійці, швейцарці, голандці, англійці й американці США. Щодо останніх, то вони у відвертій формі відкидають позицію партнера, відстоюючи свої інтереси; але вони більш гнучкі у спілкуванні, ніж західноєвропейці цього типу.

2. Поліактивні культури, орієнтовані на людей (people-oriented), їх представники — компанійські люди, екстраверти, які легко спілкуються з партнерами. Для них самий процес ділового спілкування іноді більш ціка­вий, ніж кінцева мета угоди. Обговорюючи проблему, вони говорять голо­сно, жестикулюють, наближають своє обличчя майже в притулок до об­личчя співбесідника (останнє, між іншим, дуже не подобається представ­никам моноактивного типу). Вони легко йдуть на компроміси, але не завжди дотримуються даного слова. Не надають великого значення чіткій регламентації у веденні переговорів, пунктуальності, прискіпливості у ви­конанні справи, вважають, що вільна форма ділового спілкування більш ефективна, бо вона враховує поточну зміну обставин. До цього типу діло­вої культури належать представники середземноморських країн — італій­ці, іспанці, португальці, греки, турки, а також араби й латиноамериканці.

3. Реактивні культури, орієнтовані на збереження поваги (respect-oriented listeners), їх представники — інтроверти, тобто замкнені на себе. Вони спокійні, навіть флегматичні (особливо фіни) в спілкуванні, надають великого значення формальному дотриманню ділового етикету (особливо японці). Обговорюють справи поволі, рішення приймають не зразу. Якщо угода укладена, дотримуються її чіткого виконання й вимагають цього ж і від партнера. Найголовнішою проблемою підчас переговорів є страх «втра­ти обличчя», тобто опинитися в незручному положенні перед партнером або поставити його в таке положення. Особливо ця проблема хвилює японців і китайців, тому вони ведуть переговори з підкресленою толе­рантністю й того ж вимагають від партнерів. До цього типу ділової культу­ри належать китайці, японці, корейці, народи деяких країн Південно-Східної Азії (В'єтнам, М'янма, Таїланд, Сінгапур), а також фіни, естонці.

Ми тут назвали найяскравіших представників основних типів ділових культур; решта народів тяжіє до тієї чи іншої групи або має мішаний харак­тер культури. Так, у рисах східних слов'ян, до яких належать і українці, пе­реважає поліактивна культура, але не в таких виразних формах, як, напри­клад, у італійців; є й такі риси, що не підходять під визначені типи.