50. Початок “холодної війни”

1945-70-х роках характеризувалися більш-менш постійним ста­ном «холодної війни» між ос­новними протагоністами на міжна­родній арені – СРСР з одного боку і США з іншого, які відповідно були лідерами протилежних військово-політичних блоків. Тільки після «карибської кризи» 1962 р., коли людство впритул пі­дійшло до межі термоядерної війни і знищення цивіліза­ції, почалася розрядка міжна­родної напруженості.

Прагнучи обмежити «радянський експансіонізм», він підтриму­вав політику «стримування», але не розглядав її як самоціль; більш важливим для В. Черчилля було врегулювання ситуації шляхом як­найкращого використання переговорних мож­ливостей західних країн. Перший натяк на це пролунав у його широко відомій фултон­ській промові 5 березня 1946 р., яка, втім, більше запам'яталася словами про «залізну завісу» і вважається першим актом «холодної війни». Два з половиною роки по тому, 9 жовтня 1948 р., він повернувся до своєї аргументації, виступаючи у валійському містечку Лландундо: «Ми маємо поставити пи­тання руба й провести остаточне врегу­лювання. ...Західні нації швидше зможуть досягти довгостро­ко­вого врегулю­вання й уникнути кровопролиття, якщо вони сформулю­ють свої справедливі вимоги, поки атомна зброя перебу­ває в нашому розпорядженні й поки російські комуністи не оволоділи атомною енергією». Ще через два роки В. Черчилль повторив аналогічний заклик у палаті гро­мад: західні країни є достатньо сильними, щоб піти на переговори, в той час як очікуванням вони лише послаб­люють себе.

В. Черчилль прагнув звузити район радянського впли­ву, але був готовий співіснувати з радянською владою, обмеживши масштаби її поширення. Керівництво ж США домагалося знищення, а не звужен­ня сфер про­никнення свого оппонента. Врешті-решт американська позиція взяла гору, що зумовлювалося, на думку Г. Кіссінджера, тим, що «Америка була сильнішою, ніж Ве­ликобританія, та тим, що В. Черчилль у статусі лідера британської опозиції не мав можливості чинити тиск у справі реалізації своєї стратегії».