logo
Акунін О

103. Проблема безпеки Перської затоки в мв

У 70-ті-80-ті pp. район Перської затоки формується як самостій­ний економічний, політичний, воєнно-стратегічний субрегіон, як самостійна частка близькосхідної регіональної сис­теми. Це – один з найважливіших у економічному та стратегічному відношенні районів світу, де розташовано близь­ко 60% світових розвіданих запасів нафти, та який задоволь­няє близько чверті світових потреб у рідкому палеві. Саме тому безпека Перської затоки є актуальною для світового спів­товариства.

Проблеми безпеки Перської затоки доречно розгля­дати як систему трьох рівнів:

1) національний; 2) регіональний; 3) глобальний або міжнародний.

На сучасному етапі для країн Перської затоки особ­ливе зна­чення має як перший, так й другий рівень. Зу­мовлено це рядом важливих обставин:

1) наявністю внутрішніх загроз для існуючих там режимів

2) неврегульованими територіальни­ми суперечками між країнами,

3) відсутністю балансу воєнно-політичних сил в регіоні,

4) історичною традицією вирі­шення суперечок воєнним шляхом.

Яскравим прикладом цього є ірано-іракська війна, загарбання Іраком Кувейту у 1990 p., що й спричинило кувейтську кризу.

Найпомітнішою спробою забезпечити безпеку в регіоні Перської затоки стало створення Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ).

РСАДПЗ було створено у 1981 p. у складі Бахрейну, Катару, Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Оману (тобто усіх країн Персь­кої затоки, крім Ірану та Іраку). Причини: Ірано-іракська війна (1980-1988), що продемонструвала неефективність існуючої тут системи безпеки, а також загроза поширення ідей ісламського фундамен­талізму з боку Ірану.

Спільні цілі й головні форми діяль­ності організації: інтеграція, координація й взаємодія на шляху до повної єдності; поширення й зміцнення зв'язків; уніфікація структур у різних сферах.

Головні напрями та принципи зовнішньополітичної діяльності:

- безпека й стабільність у регіоні забезпечується са­мими дер­жавами. Відмова від будь-якого іноземно­го втручання. Необхідно врегулювати міжнародні конфлікти у регіоні, запобігати присутності іноземних військово-морських флотів та іноземних військових баз;

- стабільність у регіоні пов'язана з встановленням миру на Близькому Сході та справедливим вирішенням палестинської проблеми;

- держави-члени РСАДПЗ підтверджують свою со­лідарність з Лігою арабських держав (ЛАД) та Організа­цією Ісламська Конфе­ренція (ОІК);

- держави-члени РСАДПЗ поділяють принципи руху неприєд­нання та ООН.

Після кувейтської кризи, в Перській затоці склалася якісно нова ситуація, розпочався процес фор­мування нової системи регіональних відносин.

У нових умовах можливі декілька варіантів забезпе­чення регіо­нальної безпеки:

- перегляд концепції РСАДПЗ (Рада співробітництва арабських держав Перської затоки), розширення її за ра­хунок інших арабських країн, зокрема Єгипту та Сирії;

- залучення до забезпечення безпеки в районі Перської затоки інших мусульманських країн, зокрема Ірану, Туреччини, Пакистану;

- залучення могутніх учасників системи безпеки ззовні, перш за все Сполучених Штатів, що передба­чає збереження в Затоці значних ВМС США та будів­ництво відповідної військової інфраструктури;

- відмова від субрегіональної формули безпеки, розробка замість неї системи колективної безпеки за участю усіх країн Затоки, гаран­том якої стала б ООН.

Кувейтська криза: коротка довідка. 2 серпня 1990 p. виникла нова криза в районі Перської затоки. Іракські війська захопили Кувейт, окупували країну й згодом проголосили її іракською провінцією.

Ця криза була однією з найбільш серйозних з часів 2-ї світової війни. Її передумови закладалися ще під час холодної війни. Це криза існуючої у регіоні системи міжнародних відносин, а одночасно й криза усієї системи міжнародних відносин у тій її час­тині, яка сто­сується Перської затоки.

Слід відокремити три аспекти впливу кувейтської кризи на міжнародну ситуацію.

Перший торкається безпосередньо Кувейту й по­в'язаний з на­падом Іраку та анексією цієї суверенної арабської країни, що й при­вело до кризи, а також її наслідками для Кувейту.

Другий – регіональний, пов'язаний із впливом кон­флікту на ситуацію на Близькому Сході, в зоні Персь­кої затоки.

Третій аспект – це вплив кувейтської кризи на міжнародну ситуацію в цілому.

Ця криза співпала з по­чатком нового етапу розвитку міжна­родних відносин, одно­часно відбулася низка подій: завершення конф­ронтації Схід-Захід, перетворення Заходу на системоутворююче ядро нового світового порядку, висунення на перший план протиріч по лінії Північ-Південь, вихід на міжна­родну арену нових регіональних «центрів сили», які претендують на нову роль у міжнародних від­носинах. Перська криза продемонструвала, що регіо­нальні конфлікти починають самостійно впливати на міжнародну ситуацію.

Історичні коріння та причини кризи в Перській затоці. Кувейт з 1914 p. знаходився під протектора­том Великобританії. У 1961 p. Англія була вимушена погодитися на проголошення його незалежності. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історич­них» та «спадкоємних» прав, що спри­чинило кувейтську кризу 1961 p. Демарш Іраку викликав засудження з боку інших арабських країн, а кризу було врегульовано арабською дипломатією. Кувейт було прий­нято до Ліги Арабських Держав, а у 1963 p. – до ООН. У жовтні 1963 p. в Баг­даді було укладено Договір між Державою Кувейт та Респуб­лікою Ірак про визнання Кувейту як незалежної держави та кордони. У 70-ті-80-ті pp., отримавши значні прибутки від нафти, Ірак визна­чається як регіональний «центр сили». Ситуація була сприятлива – Єгипет виявився тимчасово ізольованим в арабському світі після підписання у 1979 p. мирного договору з Ізраїлем, а можливості Сау­дівської Аравії були обме­жені. Саддам Хусейн планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Захопивши Кувейт, він одержав мож­ливість додати до своїх 10% світових розвіданих за­пасів нафти ще 10% Кувейту, до того ж мав би можливість контролювати ще 25% світових розвіданих запасів нафти, які належать Саудівській Аравії.

Утворення антиіракської коаліції. Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізняла­ся ступенем її інтернаціо­налізації. Свої війська до Перської затоки направила 31 країна. За­гальна чисельність багатонаціональних сил становила приблиз­но 742 тис. чол., з них американський контингент – 430 тис., Туреччини – близько 100 тис., Саудівської Аравії – 118 тис., Великобританії – 35 тис., Франції – 10,5 тис., Єгипту – 19 тис., Сирії – 15 тис., ОАЕ – 40 тис., Оману – 25,5 тис., Марокко й Пакистану – по 5 тис. чол. Туреч­чина 21 січня 1990 p. відкрила другий фронту про­ти Іраку на своїй території. Німеччина та Японія обмежили свою участь у конфлікті фінансовою допомогою.

Політика СРСР. Що стосується по­зиції СРСР, слід відокремити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці.

Перший етап – з початку іракської агресії 2 серпня 1990 p. до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 p. резолюції № 678. Дипломатичне врегулювання, контакти з усіма сторонами конфлікту, в тому числі Іраком.

Другий етап – після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і до по­чатку воєнних дій у січні 1991 p. Активізація зусиль щодо політич­ного врегулю­вання конфлікту.

Третій етап – січень-лютий 1991 p. (від початку війни до сухо­путних воєнних дій). План врегулювання під назвою «план Горбачова», місію Є.М.Примакова, радянсь­ко-іракські переговори. Результати від­сутні.

Роль ООН у врегулюванні кризи. Вирішення Перської кризи свідчить про значення розвитку превентивного механізму ООН щодо попередження регіональних конфліктів. Рада Без­пеки ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. 2 серпня 1990 р. резолюція № 660 засудила агресію й по­ставила Іраку вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6 серпня було затверджено резолюцію № 661 щодо еко­номічних санкцій проти Іраку. Резолюція № 662 проголосила анексію незаконною та недійсною. 29 листопада 1990 p. ухвалена резолюція № 678 про використання сили в разі, якщо Ірак до 15 січня не виконає попередні резолюції. 17 січня почалися воєнні дії в повітрі, а 24 лютого – наступ на суші. 28 лютого 1991 p. Ірак беззастережно прийняв усі умови ООН.