78. Карибська криза

Міжнародні відносини у 50-ті – 60-ті pp. багато в чому визна­чалися станом радянсько-аме­риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінува­ли конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увій­шли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійс­нено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжна­родних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж. Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська (кубинська) криза, що відбулася в результаті висадки десанту ку­бинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтри­мано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф. Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стільки помилковим, скільки авантю­ристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів аме­риканського та радянського лідерів заг­розу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США – з Туреччини. Спо­лучені Штати обіцяли надалі пова­жати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало пере­ломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp. Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необ­хідності розрядки міжна­родної напруженості. Після за­вершення карибської кризи було ухва­лено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфрон­тації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжна­родну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було ук­ладено Московський договір трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підпи­сано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Події з ракетами на Кубі переконали американських керівників у ефективності їхньої нової ядерної стратегії. Стратегія ця, вироблена в 1961 р. міністром оборони Р. Макнамарою, називалася "градуйо­ваним заляку­ванням". На відміну від принципу "масової відплати", який схвалено під час республіканського правління і який передбачає, що найменша агресія вимагає єдиної відповіді, тобто атомної атаки. Ідея Макнамари полягала в тому, щоб кожний окремий випадок агресії оцінювати і відповідно давати на нього відсіч. Якщо напад здійснено із застосуванням звичайної зброї, то належить відбивати його за допомогою такої самої звичайної зброї. Якщо супротивник використав атомну зброю, слід застосувати у відповідь зброю такого самого характеру. Головна проблема полягала в тому, щоб вияснити, чи ескалація напруги може бути припинена. "Градуйоване" заляку­вання передбачало набагато більші видатки, і американський війсь­ковий бюджет, що впав майже до 40 мільярдів доларів у 1956р., відчутно виріс у час президентства Кеннеді.

Отже, політика холодної війни на цьому етапі себе не виправ­дала. Намагання США та їх союзників стримувати соціалізм за допо­могою сили не мали успіху. Навпаки, поряд із зміцненням держав соціалістичного блоку в Європі, у 60-х роках виникла соціалістична держава Куба в самій зоні американського впливу. Кубинська криза показала, що політика "холодної війни" себе вичерпала. Перед дипло­матією супердержав постала проблема пошуку реальних шляхів до мирного співіснування держав з різним соціаль­ним ладом.