Акунін О

Джордж Ро́бертсон Андерс Фог Расмуссен

Дж. Ро́бертсон (Повне ім'я: Джордж Айлей МакНіл Робертсон, лорд Порт-Елленський, англ. George Islay MacNeill Robertson, Baron Robertson of Port Ellen, нар. 12 квітня 1946) – генеральний секретар НАТО, голова Ради НАТО (жовтень 1999 – січень 2004), міністр оборони Британії в 1997-1999 рр.

А. Расмуссен (дан. Anders Fogh Rasmussen; нар. 26 січня 1953) – данський політик. Державний міністр – голова уряду Данії в 2001-09 рр. У березні 2009 року обраний на посаду генерального секретаря НАТО.

В серпні 1998 р. США нанесли ракетні удари по Судану і Афганістану в якості міри покарання за терористичні акції, вчинені проти американських збройних сил в Кенії і Танзанії. Їх виконавцями названі терористи з угрупувань бойовиків, очолюваних саудівським міліонером Усамой Бен Ладеном. Лондон продовжував активно виступати на підтримку США на міжнародній арені. Доказом цього стали спільні англо-американські бомбардування Іраку в грудні 1998 р., спричинені недотриманням Багдадом санкцій, введених після війни у Перській затоці. санкції передбачали роззброєння Іраку і заборону виробництва на території країни зброї масового знищення. Однак, режим С. Хусейна до них не прислухався і на початку серпня 1998 р. оголосив про відмову допускати в країну інспекторів ООН, які мали здійснювати нагляд за дотриманням санкцій. Упродовж 1999-2000 рр. об’єднана авіація США і Великої Британії продовжувала здійснювати бомбові удари по командних пунктах іракської протиповітряної оборони у тих випадках, коли була змушена гарантувати безпеку своїх патрулів у заборонених для іракських літаків зонах. Після війни у Перській затоці Сполучені Штати, Англія і Франція встановили дві заборонені зони для авіації Багдада – одна на північ від 36-ї паралелі, інша – південніше 32-ї паралелі. Однак, Ірак систематично порушував союзницькі санкції і перешкоджав патрульним літакам США і Британії здійснювати контроль повітряного простору у цих зонах, що й призводило до збройних сутичок.

У ряд Т. Блера також діяв в унісон з адміністрацією Б. Клінтона у широко масштабних військових акціях НАТО Фото 18

проти Югославії, які, незважаючи на відсутність рішення ООН, почалися 24 березня 1999 р. (криза в Косово). Е́нтоні Чарльз Лі́нтон Блер (Дивись фото 18) – англ. Anthony Charles Lynton Blair; нар. 6 травня 1953 р.; прем'єр-міністр Великобританії (3 травня 1997-27 червня 2007 р.). Серед європейських партнерів США Велика Британія займала найактивнішу позицію в питанні подолання цієї кризи за допомогою зброї. У заходах проти Югославії провідна роль та відповідальність за підготовку і проведення операцій НАТО були покладені на Лондон. Операції об’єднаних сил НАТО проти Югославії тривали до 10 червня 1999 р., після чого керівництво республіки на чолі із Слободаном Мілошевичем змушене капітулювати і вивести свої війська з Косово. Після припинення міжнаціонального конфлікту на територію Косово введені Міжнародні миротворчі війська і поліцейські сили, які продовжують забезпечувати стабільність і безпеку краю дотепер. Гегемонія США проявляється усюди. В березні-червні 1999 р. при активній участі Вашингтону і в обхід Ради Безпеки ООН створений прецедент використання НАТО військової сили, який протирічить не лише міжнародному праву, але і документам, які покладені в основу створення ООН і НАТО. Розходження позицій керівництва ООН і США щодо міжплемінних сутичок в Руанді (1994 р.) призвело до заміни під тиском Державного департаменту США Генерального секретаря ООН Бутроса Галі (Дивись фото 19), який негативно ставився до постійного військового вирішення США криз в Руанді і Боснії.

Бутрос Бутрос Галі (араб. بطرس بطرس غالي, Фото 19

м овою коптів: BOYTPOC BOYTPOC ΓΑΛΗ, англ. Boutros Boutros-Ghali, нар. 14 листопада 1922, Каїр, Єгипет) – єгипетський дипломат та політик, який з 1992 до 1996 року займав посаду Генерального секретаря ООН. У 1996 році Бутрос Галі балатувався на другий термін, проте Сполучені Штати наклали вето. Це був перший випадок, коли Генерального Секретаря не було обрано на другий термін, і другий випадок, коли обрання не відбулося через вето (у 1981 році Китай наклав вето на обрання Курта Вальдгайма (нім. Kurt Waldheim) на третій термін).

В ООН Вашингтон накладає вето на новий мандат Бутроса Галі і нав’язує Кофі Аннана (Дивись фото 20) (Гана) на пост Генерального секретаря (грудень 1996 р.), але не враховує зауваження останнього з приводу іракської кризи, відчуваючи прагнення підміняти багатосторонню політику своїми власними діями. Фото 20

К о́фі А́нан (Kofi Annan; нар. 8 квітня 1938) – дипломат з Гани, був сьомим генеральним секретарем ООН з 1 січня 1997 до 31 грудня 2006, працював на посаді два пя'тирічні терміни. 1 січня 2007, його наступником став Пан Кі Мун, повноваження якого закінчаться 31 грудня 2011 р.

Також держсекретарем підтверджена рішуча позиція США щодо питання про «найшвидше приєднання країн Центральної і Східної Європи до Євроатлантичних структур», тобто про прийняття їх в члени НАТО. Ідея «атлантичного будинку», побудованого для держав Західної Європи, почала імпонувати державам (раніш нейтральним і тим, хто здобув політичну незалежність та підтримувані США) Центральної і Східної Європи. Конференція, яку організувала ООН (квітень-травень 1995 р.), приходить до безстрокового продовження угоди про ядерне непоширення, підписаної в липні 1968 р. Ця угода вступила в силу в 1970 р. строком на 25 років, до неї приєднались в 1991 р. Франція і Китай. 11 квітня 1995 р. п’ять ядерних країн зобов’язались не використовувати цю зброю проти неядерних країн, які підписали угоду про непоширення. Ні Китай, ні Франція не приєднались до мораторію на ядерні випробування, так як Франція вирішує повести останню серію експериментів (вересень 1995 – січень 1996 р.), призупинену в 1992 р. В економічному відношенні американцям все трудніше змусити європейців прийняти плани, які їх дратують. Закон Холмса-Бертона (березень 1996 р.) направлений на те, щоб покарати іноземні компанії, які торгують з Гаваною, і посилити антикубинське ембарго. Закон Амато-Кеннеді (серпень 1996 р.) передбачає санкції проти будь-якої іноземної компанії, яка буде вкладати понад 40 млн. доларів в рік в нафту і газ в Ірані і Лівії. Скарга «п’ятнадцяти» в Всесвітню торгову організацію змусила Вашингтон припинити дію цих законів, від виконання яких він відмовляється в травні 1998 р. ВТО покликана вирішити (липень 1999 р.) часті конфлікти між ЄС і США (ембарго ЄС на імпорт насиченої гормонами яловичини з Північної Америки, нечесні засоби торгівлі тощо). В березні 1996 р. США, Великобританія і Франція приєднуються до угоди Раратонга про без’ядерну зону в південній частині Тихого океану, укладену ще в 1985 р. І коли п’ять великих ядерних країн зобов’язуються (травень 2000 р.) повністю знищити свої ядерні арсенали, це виглядає абсолютно формально. Ратифікація угоди про ядерне роззброєння СНО-2 (скорочення кількості ядерних бойоголовок до 3500 для США і до 3000 для Росії) переноситься Державною Думою Російської Федерації, відмовившись, таким чином, «освятити» американо-російський Московський самміт (1-3 вересня 1998 р.), вперше зібраний після зустрічі в 1997 р. в Хельсінкі. Росія ратифікує угоду лише в квітні 2000 р. Вказуючи на всесвітню ракетну загрозу з боку країн, які володіють зброєю масового ураження, американці хочуть протиставити їй протиракетну оборону, система якої повинна бути розгорнута в 2005 р. Тенденція Америки до проведення односторонньої політики обмежена поразками американської дипломатії: глухий кут, в який заходять ізраїльсько-палестинські переговори не дивлячись на залучення до них президента Клінтона (угода Уай Плантейшн в листопаді 1998 р., промова в Газі, Кемп-Девід ІІ), повторення погроз проти норовливих держав (Ірак), які піднімають хвилю антиамериканських настроїв і ексцесів (замах на посольства в Танзанії і в Кенії в серпні 1998 р.) в арабо-мусульманському світі. В роки другої адміністрації Клінтона прийнято декілька важливих зовнішньополітичних рішень, до числа яких відносилось відновлення в повному обсязі торгово-економічних відносин між США і КНР і повернення 31 грудня 1999 р Панамській республіці прерогатив керівництва і контролю над Панамським каналом і всією його зоною. До цього часу, проявилась, нажаль, явна нездатність США добитись миру на Ближньому Сході, де з новою силою розгорівся палестино-ізраїльський конфлікт. Помітно охололи російсько-американські і американо-китайські відносини. Досягнута військова перевага над всіма іншими державами світу дало можливість Міністерству оборони США оголосити метою своєї військово-стратегічної політики досягнення «свободи від нападу і свободи нападу» при виникненні конфлікту з будь-яким противником. В кінці свого президентства Клінтон оголосив про наявні плани розгортання національної системи протиракетної оборони США (ПРО) для захисту американської території і американських збройних сил за її межами від зброї масового ураження, до якої можуть вдатися гіпотетично противники США. Враховуючи викликану цією об’явою гостру реакцію європейських союзників і вкрай негативне ставлення до цього рішення з боку Росії, зв’язаної з США укладеною в 1972 р. Угодою по ПРО, президент США вирішив залишити вирішення цієї проблеми наступній адміністрації. В 1999 р. в ході зустрічей з президентом Росії Б.М. Єльцином, а в кінці 2000 р. президентом Росії В.В. Путіним зроблений ряд заяв, покликаних свідчити про намір США дотримуватись раніше укладених з Росією угод в питанні обмеження і скорочення озброєнь, включаючи Угоду по ПРО. Американський проект стратегічного щита представлений в Москві 3-4 червня 2000 р. Біллом Клінтоном Борису Єльцину, який побачив в ньому небезпечний розрив в стратегічній архітектурі безпеки, яка ґрунтувалась на угоді 1972 р. про обмеження систем протиракетної оборони, і, відповідно, загрозу всій системі контролю над озброєннями. Європейці, зі свого боку, стурбовані розривом між рівнем власної оброни і американською системою. В вересні 2000 р. в ході роботи в Нью-Йорку «Самміту тисячоліття» прийнята спільна заява президентів Б. Клінтона і В. Путіна, в якій підкреслювалось, що Росія і США «згодні з тим, що Угода по ПРО є каменем спотикання для стратегічної стабільності». Черговий Президент США Дж. Буш молодший, який знаходить що доктрина ядерного стримування більше не відповідає реаліям ХХІ століття, просуває (травень 2001 р.) свій проект протиракетного щита (який стає центральною темою його переговорів з президентом Росії Володимиром Путіним в Люблянє (Словенія) 16 червня 2001 р.) і висловлюється за заміну угоди 1972 р. про обмеження протиракетної оборони, укладеної з Радянським Союзом. Протягом 2001 р. відбулись чотири зустрічі американського і російського президентів (в рамках міжнародних зустрічей). Але лише в результаті двосторонньої зустрічі, яка відбулась в листопаді 2001 р., обидва президента офіційно зафіксували вступ їх країн «на шлях нових відносин для ХХІ століття і подолання спадку «холодної війни». За традицією Т. Блер був першим європейським прем’єр-міністром, який відвідав нового президента США. Під час зустрічі, яка відбулась ще наприкінці лютого у Кемп-Девіді, Дж. Буш зазначив, що потрібно через НАТО забезпечувати європейську безпеку, і підкреслив, що Британія є найбільш вірним і відданим партнером США на міжнародній арені. В свою чергу, Т. Блер заявив, що Лондон, на відміну від європейських держав, підтримує створення американської національної системи протиракетної оборони, і підтвердив стан «особливих відносин» між країнами.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро. Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В.Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, «наймогутнішої євразійської сили». Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л.Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка, першого міністра зовнішніх справ Л. Кравчука, який вважався більш прийнятним для Росії. Як виявилося, для України наслідки байдужості Заходу були набагато сильнішими, ніж посягання на неї з боку Росії. Сподівання українських дипломатів «зіграти» на представленні «європейської України» як буфера щодо «євразійської Росії» не справдилися, адже Заходу політично та психологічно було важко зробити який-небудь остаточний вибір між партнерством з Україною та партнерством з Росією. Кінець умовно виділеного третього етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням терміну президентства Білла Клінтона. Під час його останнього візиту до України в якості глави американської держави 5 червня 2000 року у своїй промові він декілька разів повторював слова Т.Шевченка: «Борітеся – поборете!!!». Буквально це означало, що тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення україно-американських відносин. Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони). З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність. Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший візит високопосадового представника нової президентської адміністрації Дональда Рамсфельда (на посаді – 20 січня, 2001 р. – 18 грудня, 2006 р.) до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні (Дивись фото 21). Фото 21

Д о того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку. Дж. Буш також сказав, що «Польща відіграла… вельми важливу роль для України…. Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки…». Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом'якшувалися розмовами про те, що «Європа, яку ми будуємо, повинна включати Україну…». Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести. Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б. Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції «русоцентричної» «школи думки», представленої Дж. Метлоком та С.Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду. Терористичні акти 11 вересня 2001 р. у Всесвітньому торговому центрі в Нью-Йорку (Дивись фото 22, 23) і проти Пентагона в Вашингтоні свідчать перш за все про вступ в нову еру тероризму. Американська адміністрація оголошує війну тероризму при майже абсолютному схвалені усього світу, зокрема, зі схвалення Ради Безпеки і при згоді членів Атлантичного альянсу.

Содержание