logo
Акунін О

115. Загальна характеристика міжнародних відносин в 1990-2009 рр.

Після закінчення ”холодної війни” увага вчених-міжнародників прикута головним чином до політичних подій, які відбувались в Центральній Європі, на Ближньому і Середньому Сході, де події розпаду біполярного миропорядку другої половини ХХ ст. прояви­лись особливо драматично: саме тут США прискореними темпами форсували формування системи однополярного світу, не нехтуючи при цьому використанням військової сили і порушуючи норми між­народного права. В Східній Азії (тут і далі мається на увазі геогра­фічний регіон, де розташовані Китай, Японія, Росія, КНДР і Південна Корея) закінчення «холодної війни», на перший погляд, не позначи­лось явними наслідками. З 1985 по 1990 рік відбувається широка експансія західного світу. В грудні 1989 р. США направили великі збройні сили в Панаму з метою скинення режиму генерала М. Норьєгі і арешту самого голови держави, звинуваченого Вашингтоном в пособництві наркоторгівцям. Сам президент США пояснив втручання в розвиток подій в Панамі і усунення Норьєгі необхідністю забез­печення безпеки американських громадян, інтересами демократії і дотримання укладеного в роки адміністрації Дж. Картера (1977-1981 рр.) угоди щодо Панамського каналу. На зустрічі Буша і Горбачова (2-3 грудня 1989 р.) у берегів Мальти обидва глави держав заявляють про відкриття нової ери міжнародних відносин і вирішують прискорити переговори про роззброєння. Конференція міністрів іноземних справ НАТО і Варшавського договору, яка відбулась в Оттаві 13 лютого 1990 р., призводить до появи угоди про обопільне скорочення амери­канських і радянських збройних сил в Європі до 195 тис. чоловік з кожного боку і про «відкрите небо», тобто про безперешкодні по­льоти над територіями країн НАТО і Варшавського договору літаків протилежної сторони. Під час переговорів Буша і Горбачова в Вашингтоні і в Кемп-Девіді (30 травня – 3 червня 1990 р.) ряд домовленостей окреслюють основні риси майбутнього договору про скорочення стратегічних озброєнь до 50%. США і Радянський Союз зобов’язуються до 2000 року скоротити наполовину свої запаси хіміч­ної зброї. 19 листопада 1990 р. в Парижі 16 країн НАТО і 6 країн Варшавського договору підписують договір про скорочення простих озброєнь. Мова йде про те, щоб зробити неможливим раптовий напад в Європі (від Атлантики до Уралу), встановивши ліміти по п’яти категоріям класичних озброєнь (танки, бронетехніка, артилерія, літа­ки, гвинтокрили) і домовившись про збереження паритету між Схо­дом і Заходом. 90-ті рр. ХХ ст. започаткували період інтенсивної інтеграції європейських держав. У листопаді 1990 р. на Нараді з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) глави держав та урядів 35 країн-учасниць організації, серед них США і Канади, прий­няли Паризьку хартію для Нової Європи, яка завершила епоху конфронтації у відносинах країни регіону. Фундаментальні зміни на європейському континенті спричинили перегляд американських під­ходів до європейської політики. США хотіли зберегти свій вплив у регіоні й намагалися реорганізувати систему атлантизму так, щоб у сучасних умовах забезпечити міцні зв’язки із Західною Європою, перебудувати натовські структури й створити адекватні до нової ситуації механізми взаємодії з європейськими державами. З огляду на це, Вашингтон виступав з концепцією «нового атлантизму», що мала на меті збереження НАТО (в оновленому вигляді) як фундаменту взаємозалежності країн Заходу, оскільки Північноатлантичний дого­вір був основним інтегруючим фактором цієї системи атлантизму і дав змогу американському керівництву активно впливати на євро­пейські справи. Водночас альянс був потрібен Заходу як противага об’єктивно існуючому потенціалу Росії, як механізм певного конт­ролю над об’єднаною Німеччиною та як гарант Європейської стабіль­ності у більш широкому аспекті. Правляча еліта Західної Європи, попри своє невдоволення безсумнівним керівним положенням США у світі, визнавала американське верховенство, вважаючи, що жодну значну проблему, особливо в системі міжнародних відносин, не можна ефективно розв’язати без їхньої участі. Це стало очевидно в ході операції «Буря в пустелі» і підтвердилося у процесі врегулювання югославської кризи.

2 серпня 1990 р. Ірак вторгнувся на територію Кувейту. Після цього емір Кувейту і його родина втекли з країни. Захопивши Кувейт, іракський президент Саддам Хусейн, який планував здобути лідерство в арабському світі завдяки «нафтовому фактору», отримав змогу до­дати до власних 10% світових розвіданих запасів нафти 10%, що належали Кувейту, і крім цього, контролювати ще 25% світових роз­віданих запасів нафти, які належали Саудівській Аравії. Вчиненим американською адміністрацією рішучим крокам із захисту стратегіч­них інтересів США в зоні Перської затоки сприяв досягнутий до того часу рівень взаємовідносин між СРСР і США. Отримавши згоду підконтрольного демократам Конгресу США і заручившись підтрим­кою Ради Безпеки ООН, 16 січня 1991 р. президент Дж. Буш віддав розпорядження про масоване повітряне бомбардування Іраку, який об’явив анексію Кувейту. Дії Іраку в зоні Перської затоки, основного світового джерела нафти, поставило під загрозу стратегічні інтереси США та інших країн Заходу. В січні 1991 р. американські збройні сили в регіоні Перської затоки нараховували понад 5 тис. чол. В цьому ж місяці почалась колективна військова акція міжнародної коаліції за участі США, Великобританії, Франції, Італії, Кувейту і Саудівської Аравії з метою вигнання військ Іраку з території Кувейту. Велика Британія надіслала в період війни в регіон 35 тис. військових. Чисельнішими за британський були лише контингенти США (430 тис. військових), Саудівської Аравії (118 тис.), Туреччини (близько 100 тис.) і Об’єднаних Арабських Еміратів (40 тис.). Війна, яка отри­мала кодову назву «Буря в пустелі» («Desert Storm»), тривала з 16 січня по 27 лютого 1991 р. (Дивись фото 1, мал. 1).