Російсько-грузинська війна

У ніч з 8 на 9 серпня та зранку тривали бої між грузинськими та російськими військами навколо столиці Цхінвалі. В той же час надій­шли дані про бомбардування російською авіацією грузинського порту Поті на чорноморському узбережжі країни. Бомбардуванню також піддавалися військові бази у різних містах Грузії, зокрема у м. Горі були розбомблені житлові будинки, де загинуло близько 60 мирних жителів. Основна битва в перші дні розгорнулася за повітря Грузії. Система ППО Грузії чинила запеклий опір російським літакам — і вона ж служила головною метою повітряних ударів. Після того, як російській авіації вдалося знищити основні радари і протиповітряні оборонні комплекси грузин, і вона цілком оволоділа небом над Грузією, організований збройний опір вторгненню фактично припинився. Ро­сійські військові підрозділи без спротиву висунулися на визначені для себе рубежі. Грузинське командування відвело свої частини і стало готуватися до оборони Тбілісі. Ескалація конфлікту переки­нулася на інший сепаратистський регіон, Абхазію, де загони невиз­наної республіки та російські найманці (в російській пресі – «добро­вольці») почали атаки на грузинські позиції у Кодорській ущелині. У той самий день за поданням президента Саакашвілі грузинський пар­ламент схвалив постанову про «стан війни» в Грузії на період 15 днів. Президент Грузії також запропонував припинення вогню між сторо­нами та відвід військ, однак ця пропозиція була відхилена Росією, яка наполягала на виводі грузинських військ з Південної Осетії, як пере­думови для припинення вогню. Раді Безпеки ООН також не вдалося прийняти рішення щодо вирішення цього конфлікту, а Росія заявила, що проводить «операцію із примушення Грузії до миру». Ситуація значно погіршилася 11 серпня, коли Росія розширила діапазон своїх атак не тільки на об'єкти у безпосередній близкості від театру бойо­вих дій, але й почала наступ на місто Ґорі на шляху до Тбілісі та захопила грузинські міста Зугдіді і Сенакі на заході країни. Також російські війська захопили центральну трасу, ака сполучає східну та західну Грузію. З приближенням фронту до Тбілісі в місті почалася паніка і мешканці почали тікати з району бойових дій. Михайло Саакашвілі намагався заспокоїти населення і запевнив, що грузинські війська готові до оборони столиці. Тим часом, Росія повідомила, що не має наміру атакувати Тбілісі. 10 серпня грузинські війська заявили про відвід військ з Цхінвалі і про одностороннє припинення вогню. Міхаїл Саакашвілі підписав план перемир'я, запропонований Євросо­юзом, ініціативу взяла на себе головуюча в ЄС Франція. Домовле­ності домігся у Тбілісі французький міністр закордонних справ Бернар Кушнір (фр. Bernard Kouchner; нар. 1 листопада 1939, Авіньйон, Франція) – французький політичний діяч, лікар і дипломат. Міністр закордонних справ Франції в кабінеті Франсуа Фійона. Один із засновник організації "Лікарі без кордонів". Соціаліст), Фото 36

я кий, пізніше відвідав Москву і мав перемови з росій­ським президентом Медвєдєвим (Дивись фото 36). 12 серпня до миротворчого процесу залучився також президент Франції Ніколя Саркозі, який запропо­ну­вав шість пунктів плану з мирного врегулювання. Він також заручився підтримкою президента Грузії та Росії щодо цього плану, згідно якого, кожна із сторон зобов'язалася остаточно припинити всі воєнні дії; забезпечити вільний доступ гуманітарної допо­моги; повернути збройні сили Грузії в місця постійної дислокації; повернути збройні сили РФ на лінію, що передувала початку бойових дій, а до створення міжнародних механізмів, прийняття російськими миротворцями додаткових заходів безпеки; розпочати міжнародне обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії й Абхазії, а також шляхів забезпечення їхньої безпеки. У попередньому плані був пункт про міжнародне обговорення майбутнього статусу невиз­наних республік, проте, за проханням Грузії він був дещо змінений. Ця угода отримала назву "план Саркозі, в Росії її назвали "план Мед­ведєва-Саркозі". Москва не вступала в прямий переговорний процес з Тбілісі, бо там обрали путь ігнорування Михайла Саакашвілі. Всі перемовини фактично проводилися за посередництва французької сторони. 11 вересня президент Медведєв заявив "Значна частина опе­рації з примушення Грузії до миру завершена". В російській пропа­гандиській термінології вторгнення до Грузії називалося "приму­шення до миру". Наступного дня прем'єр Путін скорегував заяву президента, зазначивши, що "Росія доведе свою миротворчу місію до логічного завершення". Незважаючи на підписані 12 вересня угоди, російські війська стали активно просуватися вглиб грузинської тери­торії. Зокрема, були зайняті міста Горі, Сенакі, Поті, переізана до­рога, що сполучає західну і східну Грузію. На дорогах були встанов­лені блок-пости. Росія в конфлікті задіяла серйозні стратегічні озбро­єння, зокрема військові завдання виконував бомбардувальник Ту-22, через Рокський тунель була доставлена ракетна система «Точка-У». На стокілометровій ділянці дороги між Тбілісі і Горі 16-17 серпня спостерігалося пересування в бік грузинської столиці колони важкої техніки: "Урали" з піхотою і установками "Град", САУ, танки і БМП. Заступник голови Генштабу РФ генерал Ноговіцин 17 вересня сказав на прес-конференції, що росіяни спостерігають як грузинські війська концентруються навколо Тбілісі. 16 серпня був підірваний залізнич­ний міст в селі Гракалі. Ця магістраль не тільки сполучає схід і захід Грузії, але і є єдиним зв'язком з світом для сусідньої Вірменії. Вибу­хом знищений цілий проліт моста: бетонна опора звалилася, рейки вигнулися дугою. Російські війська потопили грузинські кораблі в порту Поті, знищили цивільну РЛС на горі Махата у Тбілісі і горій­ськую військову базу, узяли під охорону об'єкти Інгурської ГЕС. Свої дії росіяни пояснювали необхідністю "створити силами миротвоорців зону безпеки" довкола Південої Осетії та Абхазії. Пізніше в інтерв'ю Newsweek президент Польщі Лех Качинський заявив, що під час конфлікту росіяни хотіли змістити грузинський уряд. По словах Качиньського, тільки його втручання і "втручання президентів Литви, Латвії і Естонії,, а також деяку участь Сполучених Штатів примусило втрутитися НАТО і – з найменшим бажанням – Європейський союз, не дозволили російським зайти так далеко". 26 серпня Росія визнала незалежності Абхазії та Південної Осетії, відповідний указ видав президент Дмитро Медведєв. Водночас російські війська залишалися на території Грузії. План Саркозі де-факто не виконувався Росією. 8 вересня Ніколя Саркозі був змушений знову приїхати дл Москви, яка ігнорувала підписану угоду і своїми діями фактично творила нову реальність. Попри своє засудження дій Москви, Європа виявилася неготовою до жорсткого протистояння, і Саркозі спасав угоду свого імені вже під диктовку Кремля, бо території Південої Осетії і Абхазії де-факто вилучалися з тексту раніше підписаних документів. Нові умови проголошували: «Через тиждень будуть зняті блокпости між Сенакі і Поті. Через місяць – повне виведення російських військ з грузинської території поза Південною Осетією і Абхазією. 1 жовтня в зоні грузино-південноосетинського конфлікту будуть розміщені 200 спостерігачів ЄС, потім їх число може бути збільшене».. 15 жовтня 2008 року в Женеві повинні початися міжнародні дискусії з приводу Південній Осетії і Абхазії. Французький президент ще раз заявив, що ЄС засуджує одностороннє визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії. «Не Росії вирішувати, якими повинні бути Межі Грузії», – сказав президент Франції. В інтерв'ю The Financial Times генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер (Дивись фото 37) назвав «неприйнятною» цю угоду між керівництвом Європейського Союзу і Росії, бо переглянута угода передбачає дуже великі поступки Росії.

Я коб Гейсберт (Яа́п) де Хо́оп Схе́ффер (нід. Фото 37

Jakob Gijsbert (Jaap) de Hoop Scheffer, нар. 3 квітня 1948, Амстердам) – голландський політик, 11-й гене­ральний секретар НАТО. Зокрема, генсек НАТО вис­тупив проти присутності російських військ в Абхазії і Південній Осетії – таким чином було прямо пору­шено попередню угоду президента Саркозі з шести пунктів, яка передбачала повернення до статус-кво, що мав місце до початку конфлікту. «Перебування російських сил в Південній Осетії і Абхазії неприйнятне». Дислокація російських військ у Абхазії та Південій Осетії склалась у наступним чином. На території Абхазії та Південної Осетії перебуватимуть не миротворчі сили РФ, а регулярні війська, заявив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров. Міністр оборони РФ Анатолій Сердюков повідомив, що у кожній республіці перебуватимуть по 3800 війсь­ковослужбовців. 26 серпня Росія визнала незалежність Південноі Осетією й Абхазіі і незабаром встановила дипломатичні відносини з цими республіками та погодила з ними проекти договорів про друж­бу, співробітництво й взаємну допомогу. 13 вересня російські форму­вання залишили головний порт Грузії місто Поті і лінію Поті-Сенакі. 8 жовтня Росія вивела війська з самовільно встановленої "буферної зони безпеки" поблизу Південної Осетії. Того ж дня Росія заявила про "достроковий вивід військ". Проте в своїй заяві від 10 жовтня глава МЗС Франції Бернар Кушнер стверджує, що Росія вивела не всі війська з Грузії, і вони продовжують займати позиції в Ахалгорсь­кому районі. Росія змогла довести свою військову перевагу, основою якої стала чисельна і матеріальна перевага над Грузією. Головним наслідком війни стала спроба легітимізації з боку Росії відтяти грузинські провінції у спосіб визнання їхньої незалежності. Фактичні втрати Грузії склали кілька сільських районів, які за часів СРСР входили в склад автономій, але контролювалися до війни грузин­ським урядом. Перегляд пострадянських кордонів у силовий спосіб з боку Росії не знайшла розуміння в світі: реакція інших країн пока­зала, що в Росії нема союзників щодо силової ревізії кордонів, попри всі старання російської дипломатії. Наслідки війни наступні. Грузія зазнала військової поразки, і на кілька тижнів втратила контроль над значними своїми територіями і стратегічними пунктами. У найнапру­женіший момент протистояння постала серйозна загроза штурму Тбілісі для усунення режима Саакашвілі російськими танками, і на цьому етапі знадобилося енергійне втручання посередників в лиці голови ЄС Ніколя Саркозі. Уряд Грузії був підданий західними оглядачами суворій критиці, за те що не передбачив у відповідь на силове вирішення внутрішніх проблем жорстку військову відповідь Росії і неспівставимість сил. Сподівання Грузії на підтримку Заходу справдилися лише частково. Захід своїм дипломатичним втручанням справді зупинив розгортання військової операції за найгіршим для грузин сценарієм і офіційно засудив надмірне використання сили Росією. Але водночас західні країни в умовах поглиблення світової фінансової кризи утрималися від введення прямих економічних чи інших санкцій проти Росії, хоча такі заклики лунали. Рішучішими тут були країни «нової Європи», які на собі знають, що таке російська агресія, і США. НАТО на півроку зупинило співпрацю з Росією і одразу по війні провело символічну виїзну Раду НАТО у Тбілісі. Стриманішу позицію зайняли важковаговики ЄС Франція, Німеч­чина, Італія, з огляду на важливість значного експорту цих економік до Росії. На думку спостерігачів війна на Кавказі матиме далекосяжні наслідки, в першу чергу завдяки погіршенню стосунків між Росією і Заходом. Ще на початку конфлікту США застерегали Росію про можливе погіршення двосторонніх стосунків між двома країнами. У результаті початку бойових дій були скасовані заплановані навчання з НАТО і альянс підтвердив кандидатуру Грузії як можливого члену альянсу. Війна у Грузії мала значні економічні наслідки: з початком бойових дій різко впали акції російських компаній і відобразилися не тільки на російському, але й на світовому ринку. Також відбулася деяка корекція курсу рубля до долара, коли іноземні інвестори почали продавати рублі на внутрішньому ринку. Торги на основних російсь­ких фондових майданчикох ММВБ і РТС протягом серпня кілька разів зупинялися церез падіння індексів для запобіганя панічним настроям торговців: загальне падіння індексів РСТ та ММВБ за пів­тора місяці після війни склало понад 40%. Безперервний ріст валют­них резервів Росії на тлі нафтового буму змінився падінням: за 30 робочих днів об'єм золотовалютних резервів Банку Росії скоротився на 38 млрд дол., або 6,8%.

З грудня 2008 р. з новою силою спалахує ізраїльсько-палестин­ський конфлікт (27 грудня 2008 – 18 січня 2009; Сектор Газа, Палестина). Ізраїльсько-палестинський конфлікт в Газі – збройний конфлікт між Ізраїлем та палестинськими воєнізованими угрупуван­нями Хамас, Народним фронтом визволення палестини в Секторі Газа на Близькому Сході. Військовий конфлікт розпочався в грудні 2008 р. після закінчення перемир'я та відновлення ракетного обстрілу ізраїльських міст. Активна фаза конфлікту почалася з бомбардування Ізраїлем цілей у Секторі Газа, яка отримала назву «Операція Литий свинець». 3 січня 2009 р. ізраїльська армія розпочала наземне вторг­нення в Сектор Газа з метою знищення військових угруповань, які вели обстріл Ізраїлю. Бомбардування і наземна операція у секторі призвели до значних жертв серед мирного населення і отримали назву в арабських ЗМІ – «Різанина в Газі». Низка міжнародних орга­нізацій та урядів прикладали значних зусиль для припинення конфлікту.

Передумови конфлікту наступні. Сектор Гази є одним з най­більш густонаселених районів світу; на території Мал. 16

у 365 квадратних кілометрів проживає більші ніж півтора мільйона мешканців, з яких 33% визнаються як біженці. З 1967 по 1993 рр. цей регіон перебував під ізраїль­ською окупацією. Після виводу ізраїль­ських військ влада належала Палестинсь­кій адміністрації, однак у 2006 р. в резуль­таті виборів більшість в уряді отримав ісламський рух Хамас, який в червні 2007 року захопив владу в секторі і вигнав представників опозиційної партії Фатх. Ізраїль продовжує контролювати кордони, повітряний простір і морське сполучення Сектору Гази. Обмеження і блокада з боку Ізраїлю призвела до погіршення економічної ситуації: значно погіршилися економічні показники, рівень безробіття сягнув 50%. Хамас взяв відповідальність за атаки на Ізраїль, в першу чергу за допомогою саморобних ракет «Кассам». З червня 2008 року дотриму­валося припинення вогню між Ізраїлем і Хамасом, однак 20 грудня 2008 р. Хамас заявив про відновлення військових дій, звинувативши Ізраїль у блокаді сектору і атаках на Газу і почав обстріли навко­лишніх ізраїльських міст. Було випущено сотні ракет по ізраїльських містах, від яких з початку обстрілів загинуло 3 осіб і декілька отри­мали поранення. У відповідь Ізраїль почав бомбардування об'єктів в Газі, які він пов'язував з діяльністю Хамасу. Ввечері 3 січня 2009 р. Ізраїль розпочав наземну фазу операції «Литий свинець» і ввів тан­кові та піхотні підрозділи безпосередньо в Сектор Газа. За даними ізраїльського командування метою операції було встановлення конт­ролю над територіями звідки здійснювався запуск ракет Хамасом по цілям в Ізраїлі. Вже в ночі 4 січня війська перетнули Сектор Газа дій­шовши до Середземного моря і розвивали наступ за п'ятьма напрям­ками: в околицях міст Бейт-Ханун, Бейт-Лахія, Джебалія, місті Рафах та у передмістях міста Гази. У здійсненні цієї операції брали участь підрозділи піхоти, бронетехніки та артилерії. Тим часом, під час наземної операції в Газі обстрілів зазнали також цивільні об'єкти, зокрема мечеть та школа ООН. 6 січня 2009 р. ізраїльські танки обстріляли школу ООН, де переховувалися мирні жителі – від обст­рілу загинуло до 40 цивільних осіб. В той же день танки збройних сил Ізраїлю увійшли до м. Хан Юніс. Після декількох днів наземної операції Ізраїль пообіцяв робити 3-годинні перерви у обстрілах щоб надати можливість гуманітарним організаціям доставляти продукти та інші необхідні товари для цивільного населення. У свою чергу Хамас теж погодився дотримуватися щоденного припинення вогню. В декількох країнах світу пройшли демонстрації з осудом дій Ізраїлю, зокрема в більшості столиць арабського світу, а також у декількох європейських столицях, США, Канаді, Індії та Росії, в країнах Ла­тинської Америки – у Мексиці, Болівії, Аргентині. Протестанти у Єгипті вимагали від уряду країни відкрити кордони для біженців з Гази і надати гуманітарну допомогу. У декількох містах протести супроводжувалися сутичками з поліцією, зокрема також загибеллю демонстранта на Західному березі. З початку конфлікту було зроб­лено декілька спроб припинити військові дії. Рада безпеки ООН вже 3 січня 2009 року зібралася на екстрене засідання і узгодили постанову з закликом припинити військові дії, однак ця постанова не була підтримана США і таким чином не була прийнята. Президент Франції Ніколя Саркозі відвідав Ізраїль та декілька країн регіону і від імені ЄС запропонував Ізраїлю укласти «гуманітарне перемир'я», яке було відхилено керівництвом країни. 6 січня 2009 р. президент Єгипту Хосні Мубарак за підтримки Франції оприлюднив план урегулювання з трьох пунктів, який передбачав: припинення вогню, початок пере­мов стосовно безпеки кордону між Єгиптом і Газою і припинення контрабанди зброї Хамасом через прикордонні тунелі, яке було відхи­лено обома учасниками конфлікту. 17 січня Ізраїль припинив війсь­кові дії у одностороньому порядку; наступного дня Хамас теж прого­лосив перемир'я і дав Ізраїлю два тижні на вивід військ. Обидві сторони конфлікту проголосили про перемогу у конфлікті: Ізраїль заявив, що виконав усі цілі операції «Литий свинець» і значно посла­бив позиції Хамасу і його можливості запускати ракети по території Ізраїлю. Незважаючи на це, до одностороннього проголошення при­пинення вогню Хамас продовжував обстріли Ізраїлю і пізніше теж заявив про перемогу у конфлікті і визнав загибель лише 48 бойовиків. 21 січня 2009 року Ізраїль заявив про завершення виводу військ з сектору.

В січні 2009 р. до влади в США прийшов новий президент Барак Обама. Одним з перших своїх указів на посаді президента США Барак Обама розпорядився закрити в'язницю Дельта на військовій базі Гуантанамо (Дивись фото 38), де полонені утримувалися поза дією норм американського та міжнародного законодавства. Табір Гуанта́намо (англ. Guantanamo Bay detention camp) – військова в'яз­ниця на базі ВМС США в затоці Гуантанамо, Куба.

В'язниця була створена у 2002 р. і складається Фото 38

з декількох таборів, а саме: табір Дельта (англ. Camp Delta), табір Ігуана (англ. Camp Iguana), табір Екс-Рей (англ. Camp X-Ray). Викорис­товувалася як табір для утримання полонених запідозрених в терористичній діяльності. В'яз­ниця в цілому, і зокрема табір Екс-Рей підда­вався жорсткій критиці в США і інших країнах за звинуваченнями в тортурах і знущаннях з утримуваних в'язнів. Більшість в'язнів утриму­валися у в'язниці без суду, і за визнанням міжнародних правоза­хисних організацій, з порушеннями Гаазької конвенції. Постановою Верховного суду США від 29 червня 2006 року на в'язнів були розповсюджені умови Гаазької конвенції і був оголошений намір закрити в'язницю і перевести більш як 500 в'язнів у в'язниці на тери­торії США.Указом наказано також закрити геть усі в'язниці ЦРУ в інших країнах, де тримають і допитують осіб, причетних, як вважа­ють, до міжнародного тероризму. Забороняється також суворе повод­ження з тими в'язнями й тортурування їх. Барак Обама визначив, що Афганістан та Пакистан стають центральним фронтом боротьби Спо­лучених Штатів проти міжнародного тероризму та призначив спец­представників по Близькому Сходу та Афганістану – Пакистану. Спеціальним послом США на Близькому Сході призначено екс-сена­тора Джорджа Мітчелла, а на посаду спецпредставника в Афганістані та Пакистані призначений колишній постійний представник США при ООН Річард Голбрук. Джордж Мітчелл та Річард Голбрук мають багатий миротворчий досвід. У середині 1990-х років Голбрук заслу­жив славу одного з найвпливовіших дипломатів в світі, ставши голов­ним архітектором Дейтонських угод, які поклали край кровопро­литтю в Боснії і Герцеговині. В свою чергу Джордж Мітчелл був посередником у процесі мирного врегулювання у Північній Ірландії за часів президентства Білла Клінтона. Виступаючи в держдепар­таменті США разом з держсекретарем Хилларі Клінтон і коментуючи нові призначення, Б.Обама підкреслив, що Афганістан та Пакистан стають центральним фронтом боротьби Сполучених Штатів проти міжнародного тероризму. Підкресливши важливість заяви Б.Обами, Р.Холбрук відзначив, що має намір найближчим часом відправитись до регіону і після повернення доповісти президентові і держсекре­тареві про ситуацію в проблемних азіатських країнах. Раніше Б.Обама неодноразово висловлювався на користь того, щоб припинити війсь­кові дії в Іраку і перекинути увагу військових на Афганістан. Крім Афганістану і Пакистану, увага нового президента займає і іранська проблема, яку Б.Обама назвав однією з найбільших проблем Америки.

Головнокомандувач військами США в Афганістані генерал Девід Маккірнан заявив, що таліби вже поставили американську армію в патову ситуацію, і попросив направити додаткові сили. 17 лютого 2009 р. Барак Обама підписав наказ про відправку ще 17 тис. солдат в Афганістан. Зараз там проходить службу близько 32 тис. Присутність іноземних військ досягне близько 87 тис. чол. – чисельності контин­генту СРСР в Афганістані в пикові роки (в січні 1980-го загальна чисельність радянських військ в країні досягла 80 тис. чол.). За 10 років через Афганістан пройшло 620 тис. радянських солдат. В 2008 р. в Афганістані загинули 286 іноземних військових, в 2007 р. – 232 чол. Президент Афганістану Хамід Карзай закликав міжнародне співтова­риство допомогти його країні.

Команда Барака Обами сьогодні проводить серйозну ревізію від­носин Сполучених Штатів із зарубіжними країнами. На тлі активних контактів Білого дому і Кремля, відносини Києва і Вашингтона вида­ються млявими. Нинішня адміністрація взяла паузу в україно-амери­канських відносинах. 27-29 квітня 2009 р. відбувся візит в Україну першого заступника держсекретаря Джеймса Стайнберга, котрого супроводжував співробітник Білого дому Девід Ліптон, що було роз­цінено як сигнал, що Київ і надалі залишається для Вашингтона стра­тегічним партнером, а перегляд відносин Сполучених Штатів із Росією не відбуватиметься за рахунок України. Президент України Віктор Ющенко провів зустріч з Джеймсом Стайнбергом. У інтерв'ю для преси Стайнберг відмітив необхідність розвивати вже існуючі кон­сультативні органи, поглиблювати співробітництво на основі дорож­ньої карти, і хартії про стратегічне партнерство. Пріоритетними пи­таннями відносин назвав енергетику, торгівлю і питання безпеки. 20-22 липня 2009 р. Віце-президент США Джозеф Байден відвідав Укра­їну з робочим візитом. У ході переговорів Президента України Вік­тора Ющенка та Віце-президента США Джозефа Байдена досягнуто домовленості про створення Українсько-Американської Комісії зі стра­тегічного партнерства, перше засідання якої відбудеться восени 2009 р.

9 жовтня 2009 нобелівський комітет оголосив, що президент США Барак Обама став лавреатом Нобелівської премії миру за 2009 рік. Нагорода присуджена йому з формулюванням "за величезні зу­силля зі зміцнення міжнародної дипломатії і співпраці між наро­дами". Очоливши Сполучені Штати, Обама пообіцяв відмовитися від колишньої односторонньої зовнішньої політики і виразив готовність піклуватися про інтереси не тільки США, але і всіх країн світу. Він, крім того, заявив, що готовий до переговорів з такими країнами як Іран, з яким США вже тридцять років не підтримують дипломатичні відносини. Одним з найважливіших пунктів його передвиборної прог­рами було завершення військової кампанії в Іраку і вивід звідти аме­риканських військ. Обама став четвертим американським президен­том, удостоєним найпрестижнішої гуманітарної нагороди світу, після Теодора Рузвельта, Вудро Вільсона і Джиммі Картера.

Діячі американської політики (1989-2009 рр.). Джордж Гер­берт Уокер Буш (народився 1924 р.), 41-й президент США (1989-1993 рр.), Уільям (Білл) Джефферсон Клінтон (народився 1946 р.), 42-й президент США (1993-2001 рр.), Джордж Уокер Буш (наро­дився 1946 р.), 43-й президент США (2001-2009 рр.), Барек Обама (народився 4 серпня 1961 р.), 44-й президент США (20 січня 2009 р. -).