2. Віденська система договорів та Версальсько-вашингтонська система

Віденським конгресом 1814-1815 рр. завер­шився період напо­леонівських воєн. Конгрес сприяв тимчасовому зміцненню феодально- аристократичної реакції. Восени 1814 р. до Відня на конгрес з'їхалось 216 представників усіх європейських держав, крім Турецької імперії. Росію представляв цар Олек­сандр І, Австрію – канцлер Меттерніх, Пруссію – міністр-президент Гарденберг, Францію – міністр закор­донних справ Талейран. Головну роль серед них відігравали найсиль­ніші переможці Напо­леона – Росія, Англія, Австрія. Це був найбільш багатолюдний і значний з усіх дипломатичних конгресів, які будь-коли скликали­ся до XX століття. Переможці прагнули закріпити досягнуті результати й створи­ти тверді гаранти проти повернення Франції до бонапартистського режиму й спроб нових завоювань. Заради цього керівні учасники конгресу змушені були відновити й зміцнити ряд держав, які На­полеон колись встиг приєднати або перетворити на своїх сате­літів. Однією з найважливіших цілей учас­ників конгресу було задо­волення їхніх власних загарбницьких тери­торіальних претензій че­рез переділ Європи й колоній. Генеральним прикінцевим актом Віденського конгресу було сформульовано ре­зультати поділу Європи й колоній між перемож­цями Наполеона. Росія, діставши царство Польське, зберегла також приєднані раніш Фінляндію та Бессарабію. Англія закріпи­ла за собою о. Мальту – сильний опорний пункт на Середземному морі – і колонії, які вона захопила у Голландії та Франції. Най­важливішими з них були Кап­ська колонія на півдні Африки і о. Цейлон, яким раніш володіла Голландія. Ці придбання мали величезне значення як стратегічні пункти на шляхах і підступах до Індії. Головним завданням британ­ської колоніальної політики було повністю завоювати Індію. Пану­вання й національний гніт Австрії над північно-східною Італією, Ломбардією та Венецією було відновлено. Конгрес закрі­пив роздроб­леність Італії, найбільш повно щодо неї здійснив прин­цип легі­тимізму. На престоли ряду італійських герцогств знов були посаджені монархи з Габсбурзького дому. Герцогство Пармське було віддано на довічне володіння колишній французькій імператриці, дочці австрій­ського імператора Марії-Луїзі; Велике герцогство Тосканське дісталося австрійському ерцгерцогу Ферді-нанду, а герцогство Моденське – ерцгерцогові Францу. У королів­стві Неаполітанському було віднов­лено династію Бурбонів, а в Римі – світську владу папи і като­лицького духівництва. В Неапо­лі і Римі феодальна реакція була найбільш жорстокою. Панівний вплив на італійські справи мала Австрія, яка заволоділа на пів­нічному сході Італії найважливішими стратегічними пунктами і найбагатшими областями.

З німецьких держав і частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз насамперед для того, щоб, маючи хоча б якусь подобу єдності, цей союз міг виста­вити значні війська проти Франції. До Німецького союзу ввійшло 34 монархії і 4 вільних міста – Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-на-Майні. Союзний сейм складався з представників урядів 38 держав і засідав у Франкфурті-на-Майні під головуванням австрійського упов­новаженого. Прусські й австрійські володіння не повністю ввійшли до Німецького союзу. Поза ним залишалися Східна Пруссія і Поз­нань, а з австрійських володінь – Угорщина, Галичина й більшість південнослов'янських областей імперії. З другого боку, до Німець­кого союзу було включено території, які входили до складу сусідніх з Німеччиною держав – герцогство Люксембурзьке, де було поставлено прусський гарнізон, а також Гольштейн, що перебував в особистій унії з Данією. Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі й вважав його зна­ряддям австрійської політики. Голоси в сеймі, єдиному державно­му органі Німецького союзу, розподілялися так, що більшість була за Австрією. В подальшому Меттерніх викорис­товував сейм Ні­мецького союзу як орган всенімецької реакції.

Закріплення роздробленості Німеччини на 38 держав було реак­ційним актом і водночас свідчило, що деякі результати ре­волюційних і наполеонівських воєн викорінити було неможливо. Немислимо було відновити всі легітимні династії більш як трьох­сот дрібних німецьких володарів. Віденський конгрес змушений був відмовитися від послі­довного впровадження принципів легіти­мізму щодо німецьких кня­зівств і фактично узаконив знищення більшості з них, яке сталося ще за Наполеона. Згладити вплив французьких буржуазних порядків і скасувати наполеонівський кодекс у західних німецьких областях конгрес також був без­силий.

В результаті своєї діяльності Віденський конгрес утвердив пану­вання феодальної реакції і закріпив, перекроївши політичну карту Європи, нове співвідношення сил, яке склалося після роз­грому наполеонівської імперії. Змушений відновлювати державну самостій­ність ряду країн, які завоював Наполеон, конгрес відда­вав їх під владу феодальної реакції, а деякі народи підкорив но­вому іноземному гнітові в інтересах країн-переможниць. Дбаючи про інтереси фео­дальної реакції, Віденський конгрес нехтував національними праг­неннями та етнографічними кордонами окремих народів.

У XIX ст. наймогутнішою державою світу була Британська імперія. Її влада поширювалась на третину суші Землі. Другою за величиною колоніальною імперією була Франція. На початку XX ст. у них були серйозні конкуренти – США й Німеччина. Розвинені держави поділили світ на сфери впливу. Апогею досягла колоніальна політика. У колоніях та напівколоніях проживало 1367 млн. чол. або 79% населення землі. Британська, Французька, Російська, Оттоман­ська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська імперії набрали кла­сичних рис, які їх об'єднували і водночас породжували гострі нездо­ланні суперечності. Виняток становили Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни, де намагалась знайти притулок трудова й політична еміграція поневолених народів. У 1900-1903 pp. відбулась світова економічна криза. Вона дала поштовх модернізації капіталізму, прискоренню процесів впровадження нової техніки і технологій, концентрації виробництва. На передові позиції впевнено виходить машинобудівна промисловість. Значно зросли обсяги вип­лавки сталі; першість у її виробництві захопили США. Все більшого поширення набували нові джерела енергії – електрика й нафта. За допомогою транспорту і зв'язку світ поступово об'єднувався, хоча до повної гармонії було ще дуже далеко.

Індустріальний розвиток змінив соціальну структуру суспіль­ства, посилив економічну диференціацію держав. За внутрішнім прогресом приховувались складні політичні, соціальні и економічні процеси, які створювали об'єктивні й суб'єктивні передумови визрі­вання міждержавних конфліктів і воєн.

Соціальна й політична атмосфера на початку XX ст. була напру­женою. Великі держави увійшли в союзи. 1882 р. був підписаний таємний союзницький договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією (Троїстий союз). Їм протистояв альянс Англії, Франції і Росії, так звана Антанта (1907 p.).

Під час розвитку міжнародних відносин держави на основі міжнародних договорів і угод створюють міжнародні, міждержавні органи зовнішніх відносин. Міжнародні організації створюються дер­жавами-учасниками міжнарод­них відносин. Практика їх створення сягає давніх часів. Так, якщо брати новий період історії, потрібно звернути увагу на ”Святий альянс” – ця міжнародна інституція як продукт наполеонівських воєн вважається своєрідним міжнародним урядом і в цьому значенні попе­редником Ліги Націй та ООН. ”Святий альянс” базувався на трьох договорах:

1. У м. Шомон підписаний 9 березня 1814 р.

2. Про ”Почвірний альянс”, підписаний у Парижі 20 листопада 1815 р.

3. ”Святий альянс” підписаний 26 вересня 1815 року.

Договір у Шомоні створив альянс на 20 років. До нього входили Австрія, Великобританія, Прусія та Росія. Його метою було не допустити Наполеонів­ської династії до Парижа і забезпечувати та гарантувати територіальний уклад, встановлений наприкінці війни проти Наполеона. Система ”Святого альянсу” була нічим іншим, як інструментом міжна­родної політики великодержав, що їх загальною метою було збереження встановленого після наполеонівських воєн статус-кво у міжнародному укладі і збереження конституційного ста­тус-кво абсолютної монархії у відповідних велико державах.

Подібно як ”Святий альянс” був результатом наполеонівських воєн, так Ліга Націй була продуктом Першої світової війни. Ліга Націй – міжнародна міжурядова організація, яка діяла в період між Першою і Другою світовими війнами. За статутом Ліги Націй її засновниками були держави, які брали участь у війні проти Німеч­чини, а також ті, які утворилися після розпаду Австро-Угорщини.

Як ”Святий альянс” мав зберігати статус-кво 1815 р., так і Ліга Націй мала зберігати і гарантувати статус-кво 1919 р. Подібно, як у випадку ”Святого альянсу”, статус-кво Версальського договору по-різному інтерпре­тувався у Франції і Англії. Франція прагнула до такого послаблення силової позиції Німеччини, яке робило б її нездатною до ведення війни. Великобри­танія вважала, що позбав­лення Німеччини спроможності до нової війни не вимагало аж так далеко йдучого її обмеження. Навпаки, Лондон трактував відбудову Німеччини як держави передумовою для нейтралізації агресивних тенденцій Німеччини в майбутньому і водночас як фактор, що ба­лансує гегемонію Франції.

За період функціонування Ліги Націй у світі відбулося 66 міжнародних конфліктів, 35 із них були розв'язані, коли обидві сторони прийняли арбітраж Ліги Націй.

Разом з тим Ліга Націй не виконала свого основного завдання – збере­ження миру. Після Другої світової війни, в 1946 р. Ліга Націй, яка об'єдну­вала тоді 34 члени, саморозпустилася. На її місце прийшла Організація Об'єднаних Націй (ООН). Статут ООН вступив у силу 24 жовтня 1945 р. Щорічно 24 жовтня відзначається день ООН.