5. Підготовка та укладення Північно-Атлантичного договору

Перед загрозою нового протистояння життєво важливими для Західної Європи стали гарантії безпеки. Логіка конфронтації підка­зувала, що шукати їх слід не в загальноєвропейській системі, а в межах західного табору. Така система мала забезпечити недотор­канність держав Західної Європи насамперед за рахунок зміцнення військового потенціалу. Центром вій­ськової інтеграції Західної Європи стала Великобританія. Роз'єднана Німеччина та слабка Фран­ція не сприймалися в Лондоні як гарантія проти поширення кому­нізму, тому для досягнення цієї мети необхідна була консолідація зусиль усіх держав Західної Європи та узгодження їхніх дій зі США. Великобританія відводила для себе роль сполуч­ної ланки між США і Європою.

Першим кроком до консолідації стало підписання 4 березня 1947 р. у Дюнкерку англо-французького Договору про союз та вза­ємну допомогу строком на 50 років. Його основною метою декла­рувалося «запобігання новій аг­ресії з боку Німеччини».

Великобританія закликала до розширення коаліції. 22 січня 1948 р. англійський міністр закордонних справ Е. Бевін у своєму виступі перед палатою громад запропо­нував створити Західний союз євро­пейських держав. Ця ініціатива дістала підтримку США. В березні 1948 р. в Брюсселі розпочалася конференція представників Велико­британії, Франції, Бельгії, Голландії та Люксем­бургу. 17 березня 1948 р. вони підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та ко­лективну самооборону. Цей договір дістав назву «Брюс­сельський пакт». Строк його дії також становив 50 років, а метою знову декларувалася протидія «відновленню агресивної полі­тики Німеччини». До речі, основним питанням порядку денного кон­ференції була проблема утворення західнонімецької держави та май­бутньої її ін­теграції до європейських військових угруповань. Укла­дення «Брюссельського пакту» певною мірою вгамувало побоювання Франції та країн Бенілюксу щодо німецько­го реваншизму.

Згідно з договором формувалися консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет мі­ністрів оборони та війсь­ковий штаб. На початку жовтня 1948 р. була створена військова організація Західного союзу. Реалізуючи свої плани розбудови сис­теми безпеки в Європі, Великобританія у квітні 1948 р. провела таємні переговори зі Сполученими Штатами та Канадою щодо ство­рення трьома державами Північноатлантичного сою­зу. За задумом Лондона, цей союз мав доповнити За­хідний у загальній системі безпеки та надати Англії «ядерні гарантії» безпеки. Сполучені Штати підтримали дії європейських союзників щодо військової інтеграції й були готові приєднатися до цього процесу. 11 червня 1948 р. сенат США ухвалив резолюцію № 239 – «резолюцію Ванденберга». Ця резолюція означа­ла офіційну відмову Вашингтона від практики неприєд­нання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час. Прийняття «резолюції Ванденберга» дало США змогу безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед у Європі, б липня 1948 р. роз­почалися ініційовані США таємні переговори між Сполученими Шта­тами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом май­бутнього договору США провадили кон­сультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Іс­ландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамери­канського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні пред­ставники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США зат­вердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом США уклали вісім двосторонніх угод із за­хідноєвропейськими членами НАТО про фінансову допо­могу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань – 9,5 млрд. доларів – для кредитування закупок військової техніки та облад­нання членами НАТО.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19 липня 1951 р. конвенції «Про статус збройних сил країн-учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн-членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користу­ва­лися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про нормаль­не об'єднання держав Західної Єв­ропи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторканності, тобто формуван­ня ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепо­коєння не лише на Сході, але й на Заході континенту.

Західні держави, яким дуже не хотілось примирення Югославії з радянсь­ким блоком, діяли з великою обережністю. В 1951 р. було порушене питання про вступ Югославії до Північноатлантичного пакту. Західні держави вирі­шили допомогти Югославії модернізувати озброєння її армії. Проте між со­бою вони домовилися не наполягати на приєднанні Югославії до Атлан­тичного пакту, тим більше, що маршал Тіто не раз докоряв НАТО за антикомунізм.