6. Утворення нато, основний зміст Північноатлантичного договору

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбу­вався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський до­говір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсь­ко-французький договір про взаємодопо­могу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спря­мовані проти Німеччині. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів вис­тупила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний До­говір про союз та взаємну допомогу між Великобрита­нією та Францією. 17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бель­гія, Нідерланди та Люксем­бург підписали Договір про еко­номічне, соціальне, культурне спів­робітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). 11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіо­нальних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з дер­жавами за межами Амери­канського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні від­булася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлан­тичного Договору (НАТО). У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій за­хідного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Ста­туту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Аме­риці, в Алжирі, проти островів Атлан­тичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літа­ка, що належить одній з договірних сторін, воєнна допо­мога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє закон­не право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колек­тивно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішува­ти, чи буде її допомога військовою. Найвище керівницт­во мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва – Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були: (2 північно-американські країни) США, Канада, (3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія, (3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург, (3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія, (1 країна Південної Європи) Португалія. У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. – ФРН, у 1982 p. – Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час протягом 1947-1948 pp. він укладає серію дого­ворів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Схід­ної Європи, що входили до радянської зони впливу.