logo search
Акунін О

19. Україна в міжнародних відносинах у період 1917-1920 рр.

Визвольні змагання українського народу привели спочатку до утворення двох суверенних держав – Української Народної Рес­публіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а 22 січня 1919 року внаслідок вікових прагнень всього українського народу до єдності було проголошено злиття цих держав в єдину Українську Народну Республіку.

Розгорнувши діяльність щодо відродження державності Укра­їни, Центральна Рада вивела її на міжнародну арену. Насамперед налагоджувались Дипломатичні відносини з Тимчасовим урядом Росії. Так делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком і С. Єф­ремовим працювала у травні 1917 р. в Петрограді, а представники Тимчасового уряду – міністри Михайло Терещенко, Олександр Керенський та інші – відвідали Київ. Ці дипломатичні зустрічі і переговори закінчилися 13 липня, їх наслідком була угода, яку прийняли Центральна Рада і Тимчасовий уряд 15 липня 1917 року. Угода фактично визнавала право України на автономію. Слід під­креслити, що за ходом українсько-російських переговорів сте­жили правлячі кола воюючих сторін: Антанти і Четверного союзу. Як одні, так і інші намагалися скористатися можливістю взяти Україну під свій вплив і використати в своїх інтересах. Розпад царської Росії прискорив криста­лізацію німецької політики щодо України. 25 жовтня 1917 р. на зустрічі кан­цлера Міхаеліса з командуванням німецької армії було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зазначалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та Чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходільний шлях через Балкани на Близький Схід. Розрахунок на відокремлення України від Росії переважав у Австрійській політиці, починаючи з перших днів Першої світової війни. Австрійський консул Урбас підкреслював, що українці пов'язують політичну самостійність з Віднем, а не з Петербургом. У своїй зовнішній політиці США тра­диційно керувалися пріоритетністю федералізму у підходах до дер­жавного устрою. Тому не випадково повний текст відомих "14 пунк­тів" Вільсона для Паризької мирної конференції до рук укра­їнських політичних лідерів не потрапив. І коли влітку 1918 р. у Капітолії обговорювали ідею "Російського легіону", конгресмени були майже одностайні у тому, що він має служити справі США та єдиної Росії. Держави Антанти (Англія, Франція, Італія і США) вважали, що Україна повинна стати їхнім союзником у війні проти так званого Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреч­чина). Скориставшись тим, що в Росії внаслідок листопадового війсь­кового заколоту 1917 р. було повалено Тимчасовий уряд, Цент­ральна Рада своїм Третім універсалом 19 листопада 1917р. прого­лосила утворення Української Народної Республіки. Ця подія визвала знач­ний політичний інтерес в країнах Антанти. У грудні 1917 року до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Руму­нії, Сербії та Бельгії. Київ став осередком дипломатичних переговорів країн Антанти з Україною. Однак усі контакти з державами Антанти обірвалися, як тільки Україна розпочала перші переговори з Німеч­чиною та Австрією.

Поштовхом до участі УНР в мирних переговорах з цими краї­нами стали переговори радянського уряду Росії з Німеччиною у Бресті. Уже 2 грудня 1917 р. була підписана угода про перемир'я. Делегація Радянської Росії, яку очолив Л. Троцький, прибула в Брест 22 грудня і виступила від всіх народів колишньої царської Росії, в тому числі від українського. Коли Центральній Раді стало відомо про це, вона звернулась до держав Четверного союзу з нотою протесту. Уряди цих країн, зацікавлені в тому, Щоб не допускати об'єднання України з Росією, використали її в своїх інтересах, у відповіді на ноту висловили побажання бачити у Бресті й українську Делегацію. Така делегація Центральної Ради була створена і прибула у Брест 3 січня 1918 року, її очолив есер В. Голубович, а членами були есери М. Любинський, М. Полоз і О. Севрюк, соціал-демократ М. Левицький та С. Остапенко. 6 січня 1918 р. українська делегація розпочала переговори у Бресті. Вона заявила, що умовою миру висуває принд­нання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Делегація Австро-Угор­щини на передачу Україні Галичини та Буковини не погоджувалася, оскільки це ускладню­вало її відносини з Польщею. Однак за певних умов вона погоджувалася визнати самостійність УНР, зокрема, якщо будуть затверджені старі кор­дони між Австро-Угорщиною і Україною, а також буде офіційно прого­лошена незалежність УНР. 22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсалом самос­тійність УНР. При цьому скасовується право власності на землю, демобілізовувалась армія, прийма­лись заходи, які повинні були допо­могти делегації у Бресті підписати мирну угоду від імені реально існуючої незалежної держави, її уряду. Було визна­чено склад делегації УНР у Бресті (В. Голубович – голова, М. Левицький, М. Любинець і М. Полоз).

1 лютого 1918 р. після перерви відбулося перше пленарне засі­дання на переговорах у Брест-Литовську. Керівник австро-угорської делегації О. Чернін, який головував на засіданнях, від імені держав союзу проголосив офіційну декларацію, визначаючи Україну як са­мостійну державу. Разом з тим союзні держави заявили, що не під­пишуть мир з українською делегацією, якщо Київ займуть радянські війська.

У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. мирна угода між Україною та державами Четверного союзу була підписана. Ця угода мала десять статей:

  1. визнання самостійності України;

  2. визнання її кордонів;

  3. встановлення порядку евакуації союзних військ;

  4. дипломатичні зв'язки України з державами Четверного союзу;

  5. відмова від воєнних контрибуцій;

  6. регулювання питання військовополонених;

  7. господарські справи, зокрема постачання Україною зерна, м'яса, круп до липня 1918 р. та інші.

Укладений 9 лютого 1918 р. мирний договір між УНР та дер­жавами австро-німецького блоку став вагомим досягненням молодої української дипло­матії. По-перше, він передбачав припинення війни, що, в свою чергу, надавало можливість зосередження на вирішенні внутрішніх проблем у країні. По-друге, він зміцнив правовий статус Центральної Ради та її уряду, які були офіційно визнані державами Четверного союзу. 29 квітня 1918 р. відбулося засідання Центральної Ради, де було схва­лено проект Конституції УНР і обрано М. Гру­шевського першим президен­том України. Цим актом Центральна Рада завершила своє існування.

Гетьманський уряд П. Скоропадського підтримував добрі сто­сунки з урядами деяких інших держав, які виникли на території ко­лишньої Російської імперії: Фінляндією, Литвою, Грузією, Білору­сією. Важливим напрямком зовнішньої політики Української держави було налагодження дипломатичних відносин з нейтральними краї­нами. Про ре­зультати цієї роботи свідчить той факт, що Швейцарія, Іспанія, Данія, Швеція, Голландія, Італія і Персія визнали українську державу де-факто. У другій половині листопада Антанта дещо змі­нила свою позицію. Обіцяно надати гетьману військову допомогу. Але Павло Скоропадський втрачав реальну владу на Україні, а на 14 грудня 1918 року змушений був зректися гетьманської булави.

Український національний союз, що перебував в опозиції до гетьманщини, напівлегально сформував в Києві 14 листопада новий український уряд – Директорію на чолі з В. Винниченком (війсь­ковим міністром став С. Петлюра). Наступного дня Директорія пе­реїхала до Білої Церкви, де дислокувався корпус Січових стрільців. На початку грудня понад 20 тисяч січовиків оточили Київ, роз­громили залишки гетьманських військ і 14 грудня 1918 року вступили в Київ. 26 грудня Директорія проголосила Декларацію про віднов­лення Української Народної Республіки. У грудні 1918 року країни Антанти, зокрема Франція, висадили в Одесі та на інших чорноморських портах 60-тисячну армію, прикриваючись придушенням більшовизму в Україні, а, насправді, бажаючи надати військову підтримку армії А. Денікіна. Отже, наприкінці 1918 року проти України діяли дві про­тилежні сили – радянська Росія та Антанта, яка підтримувала біло­гвардійську армію А. Денікіна. Директорія не могла водночас про­тистояти цим двом силам і тому була змушена порозумітися з однією з них. Новий президент Директорії і головнокомандуючий Україн­ської армії С. Петлюра намагався здобути визнання та військову підтримку УНР з боку командування французьких інтервентів на півдні України. 7 жовтня 1919 року Директорія звернулася з нотою "Державам Антанти та державам всього світу", в якій протестувала проти дій генерала Денікіна, вимагала змусити його залишити Україну, прохала визнати УНР і надати їй військову допомогу. Але країни Антанти навіть не відповіли С. Петлюрі. Ще в травні 1919 року в Лондон прибула дипломатична місія Директорії в складі 11 осіб на чолі з М. Страховським, яка намагалася встановити контакти з представниками англійського уряду й провести переговори про визнання УНР. На початку 1920 року до Лондона прибув новий голова української місії А. Марголін, який звернувся з листом да Керзона, зустрічався з його заступником Хордінгом тощо. Та даремно: міністерство закордонних справ Англії після підписання Директорією союзного договору з Польщею (21 квітня 1920 року) відразу при­пинило стосунки з УНР. Варшавську угоду підписали міністри закор­донних справ: від України А. Левицький, а від Польщі – Я. Домб­ський. Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування території межі, якою будуть визначені угоди УНР з її сусідами. Польща визнавала Директорію та головного отамана – С. Петлюру найвищою владою УНР, а Директорія погодилася на відновлення кордонів Польської держави 1772 року. Це передбачало передання Польщі Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини з Підляшшям і Полісся – території з населенням майже 10 млн. осіб, переважно українців. 25 квітня 1920 року польські війська, близько 60 тисяч жовнірів офіцерів, з 20 тисячним військом УНР вступили на тери­торію Україні зайняту більшовицькими військами. 25 вересня 1920 року радянський уряд закликав Польщу до припинення воєнних дій, з чим вона погодилась. 12 жовтня 1920 року в Ризі представники РРФСР і УРСР підписали з Польщею договір про перемир'я. Голова дипломатичної місії УНР А. Левицький намагався домовитись із МЗС РРФСР про спільну участь у переговорах з Польщею. Але Г. Чичерін відповів, що в Україні існує тільки уряд УРСР, представники якого входять до складу спільної радянської делегації.

В цілому ж протягом 1918-1920 років УНР направила за кордон де-факто 36 своїх представництв (19 посольств першого і другого класів, 9 консульств та 8 дипломатичних місій). Недостатня ефек­тивність зовнішньої політики УНР та її дипломатичних місій у різних країнах була обумовлена передусім складними відносинами й супе­речками між великими державами, лідери яких не бажали сприймати факт розпаду Російської імперії і відновлення з її колишніх колоній самос­тійних держав. Така позиція керівників, насамперед, держав Антанти, ускладнювала зовнішньополітичну діяльність УНР.