14. Українське питання на Паризькій мирній конференції

За умов формування державності для України у 1917-1920 pp. винятково важливого значення набули відносини з іноземними дер­жавами, далекими й близькими сусідами. Керівники Центральної Ради домагалися офіційного ви­знання УНР Антантою. Проте Антанта щодо України про­вадила подвійну політику. З одного боку, вона повністю підтримувала російську контрреволюції. Водночас, праг­нучи утримати УНР від переговорів з Німеччиною, Фран­ція та Велика Британія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР, але допомоги від них у складних умовах війни Україна так і не дістала. 1918 p. між УНР, Німеччиною та її союзни­ками було складено мирний договір, за яким Україна, якщо повністю відокремиться від Росії, визнавалася дер­жавами Четвертного союзу. За цим договором, стан війни між Україною та країнами Четвертного союзу було припи­нено, Німеччина та Австро-Угорщина зобов'язувалися по­дати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР брав на себе зобов'язання постачати до Німеч­чини та Австро-Угорщини продукти харчування. Брестський договір був великим успіхом молодої української держави і поклав початок міжнародно-правовому визнанню України. Урядові П. Скоропадсь­кого та Директорії вдалося роз­ширити міжнародні зв'язки. Україну визнало багато дер­жав, однак не вдалося налагодити нормальні від­носини з тими, від яких залежала її доля, – з Радянською Росією та Польщею. Додаткову складність у становище України внесла поява на півдні військ Антанти. Після поразки німецько-австрійського блоку Антанта спробувала взяти під свій контроль перебіг подій на всіх територіях, що були залишені військами супротивника. Однак вторг­нення військ Антанти до України не сприяло вирішенню жодного з питань, навколо яких точилася запекла боротьба. Не вирішила їх і Паризька мирна конференція, на яку в січні 1919 р. прибула об'єднана делегація УНР та ЗУНР. Причому посли обох українських держав діяли самостійно. Жодна з делегацій не заручилася підтримкою країн Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції, зацікавленої у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході. Зі свого боку, польська делегація прагнула переконати учасників конфе­ренції в тому, що утворення незалежної української держави цілком в інтересах німців та австрійців, що українці охоплені більшовицькими настроями.

25 липня 1919 р. представники Антанти на Паризькій конферен­ції визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Причому передбачалося, що поляки у цьому регіоні керуватимуть тимчасово й нададуть краю автоно­мії. Остаточно доля Галичини мала визначитися в май­бутньому. Після неодноразових вимог польського уряду конфе­ренція послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла оста­точне рі­шення про приєднання Східної Галичини до Польщі за умови надан­ня українському населенню автоно­мії. Однак ця умова практично ніколи не виконувалася польським урядом. Інші західноукраїнські землі було поділено між сусід­німи державами: Північна Буковина, за Сен-Жерменським мирним договором від 10.09.1919 p., передавалася Руму­нії, а Закарпаття, за Тріанонським мирним договором від 4.06.1920 p., входило до складу Чехословаччини.