9. Назрівання першої світової війни

Російсько-японські переговори розпочалися в Портсмуті (США) в серпні 1905 року. Користуючись підтримкою США і Англії япон­ська делегація висунула в Портсмуті величезні вимоги. А саме: Японія розраховувала отри­мати воєнну контрибуцію з Росії і частину російської території – острів Саха­лін. Зіткнувшись з протидією ро­сійського уповноваженого Вітте по питанню про Сахалін і контри­буції, японський уповноважений Комуре загрожував перервати пере­говори. Коли царський уряд відхилив японські вимоги про терто­ріальні поступки і контрибуції, японський уряд запропонував підпи­сати мирний договір. Проте, не знаючи про це, цар в останній момент пого­дився віддати південну частину острова Сахалін і оплатити вартість утри­мання в Японії російських військовополонених.

5 вересня 1905 року був підписаний Портсмутський мирний договір. Він передав в руки Японії частину китайської території – так звану Квантунську орендовану область з Порт-Артуром і південну гілку Китайсько-Східної залізниці. Японія одержала половину острова Сахалін (до півдня 50-ї пара­лелі), а також право рибної ловлі в російських територіальних водах. Над Ко­реєю фактично був вста­новлений японський протекторат.

Поразка царської Росії у війні з Японією справила серйозний вплив на розстановку сил серед держав не тільки на Далекому Сході, але й в Європі. Разом з тим вона прискорила розвиток революційних подій в Європі.

Переміщення головних сил Росії на Далекий Схід тимчасово знецінювало російсько-французький союз, на довгий час послаб­лювало Росію на захід­ному кордоні, передавало Німеччині якщо не роль європейського капрала, то в кожному разі диригентську паличку Європи. З цим не могла змиритися Англія. Між Англією і Німеч­чиною йшла боротьба за корінний поділ світу. Ця боротьба штовх­нула Англію на зближення з Францією – давньою супер­ницею Британії. Разом з тим Франція в той же час була давнім ворогом тієї країни, яка в нових умовах ставала для Англії супротивником страш­нішим, ніж всі її старі суперники разом взяті. Найближчим наслідком цих подій було англо-французьке зближення. 8 квітня 1904 року, відразу після початку російсько-японської війни, Англія і Франція підписали угоду, головним змістом якої було визнання за Англією права" панування в Єгипті, а за Францією – "прав" на задоволення її пре­тензій у Марокко. Після цього розпочалися таємні переговори між англій ськими і французькими генеральними штабами з воєнних питань. Так виникла "сердечна угода" – англо-французька Антанта. Зв'язавши себе спо­чатку воєнно-політичним союзом з Японією, в основному, спрямованим проти Росії, Англія тепер вступала в угоду з Францією, яка в основному була спрямована проти Німеччини.

Під час англо-російських переговорів було досягнуто компро­місу зі спірних колоніальних питань, і 31 серпня 1907 року угода була підписана. Іран був поділений на три зони: північна – відійшла у сферу впливу Росії, пів­денна – у сферу впливу Англії, а центральна частина країни склала "ней­тральну" зону – поле "вільного" супер­ництва обох держав. Афганістан визна­вався фактичною сферою впливу Англії. Обидві сторони зобов'язались утримуватися від втручання у внутрішні справи Тібету. Підписанню англо-російської угоди переду­вала угода між Росією і Японією, за якою встановлювались їх сфери впливу в Північно-Східному Китаї.

Отже, підписанням англо-російської угоди 1907 року заверши­лось ство­рення Троїстої угоди (або Антанти) – воєнно-диплома­тичного угрупування Англії, Франції і царської Росії, яка протистояла іншому угрупуванню – Троїстому союзу – воєнно-політичного блоку Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Європа остаточно розколо­лася на два протистоячі один одному воєнні блоки.

Росія була зацікавлена в створенні балканського блоку держав, який можна було б в потрібний час спрямувати як проти Туреччини, так і проти Австро-Угорщини. 13 березня 1912 року Сербія і Болгарія підписали союзний договір, спрямований проти Туреччини. Союз­ники домовилися про умови майбутнього поділу Македонії, вид­іливши при цьому "спірну зону", остаточна частка якої повинна була бути визначеною за тре­тейським рішенням російського царя. Сербія і Болгарія уклали воєнну конвенцію, яка визначала кількість військ, які виставлялися у випадку війни проти Туреччини або Австро-Угор­щини. Незабаром Болгарія підписала союзний договір з Грецією, а Сербія уклали усну угоду про союз з Чорногорією. Так склався Бал­канський союз, учасники якого ставили своєю головною метою повну ліквідацію турецького панування на Балканському півострові.

До початку 1914 року гонка озброєнь не припинялась. Німеч­чина відмов­лялась скоротити свою морську програму, більше того, швидкими темпами збільшувала сухопутну армію. Разом зі своєю союзницею Австро-Угорщи­ною вона мала тепер у своєму роз поряд­женні 8 мільйонів осіб, навчених військовій справі.

Країни Антанти теж швидко збільшували свої збройні сили, але програма воєнних заходів царського уряду була ще далека від завершення: кінцеві строки намічалися на 1916-1917 роки. Озброю­валася і Франція. В 1913 році був прийнятий закон про перехід від дворічного до трирічного строку військової служби, що повинно було збільшити чисельність французької армії мирного часу на 50 %. В цілому воєнні програми Франції і Росії передбачали, що через два роки перевага Німеччини у збройних силах буде ліквідована. Отже, залишалося небагато: знайти привід для початку війни. Як відомо, такий привід був знайдений. 28 червня 1914 року Франц-Фердинанд був вбитий на вулиці в Сараєво – головному місті Боснії. Вбивцею був член сербського воєнно-патріотичного товариства "Чорна рука" гімназист Г. Принцип. В Берліні і Відні відразу ж було вирішено, що сараєвська подія – зручний привід для того, щоб розпочати конфлікт.