26. Зміст і мета політики колективної безпеки в Європі у 1933-1935 рр.

24 лютого 1933 року асамблея ухвалила, що суверенітет Китаю щодо Маньчжурії безперечний, що Японія неправомірно вдалася до воєнних засобів. Отже, Маньчжоу-го не могла бути визнаною ні юридичне, ні фактично, а японські війська мали бути виведені в "зону залізниці". У такий спосіб Ліга Націй морально засуджувала Японію, але офіційно агресором її не оголошувала. Воєнній силі вона проти­ставила моральну. Такі дії не дали результатів. 27 березня 1933 року Японія заявила, що виходить з Ліги Націй. Ліга ж могла тільки констатувати своє безсилля. Ні Великобританія, ні Сполучені Штати не мали наміру воювати. СРСР задовольнився тим, що відновив 12 грудня 1932 року дипломатичні стосунки з Китаєм. Проте він також згодився відкрити маньч­журське консульство у Владивостоці, безсум­нівно, для того, щоб зберегти свої привілеї на Китайській Східній залізниці. Тим Японія довела до кінця силове вирішення проблеми. В середині травня 1933 року японські війська вторглися в провінцію Хебей. Незважаючи на чисельну перевагу своїх військ, гомінданівці вирі­шили капітулювати і 31 травня підписали з японцями угоду про перетворення північно-східної частини цієї провінції в деміліта­ри­зовану зону. Проте в угоду перемир'я не були включені політичні умови, і тому Китай в принципі не позбувся жодного із своїх прав.

Отже, маньчжурська справа, пов'язана, як ми бачимо, зі світо­вою економічною кризою, стала першим вирішальним ударом по Лізі Націй. Японські успіхи свідчили про слабкість підписаних договорів, міжнародних конвенцій, мирних обіцянок, коли вони не підкріплені силою зброї. Сама ж Ліга Націй виявилась абсолютно не надійною. Англія і США, які могли би взяти на себе захист міжнародних зо­бов'язань, були рішуче настроєні проти війни. Вони відстоювали сис­тему морального засудження, на яку японські мілітаристи не зважали. В період, коли спочатку в Азії, а невдовзі і в Європі піднімались нові войовничі сили, мирні держави вирішили не брати на себе жодної відповідальності.

1933 рік став знаковим в історії міжнародних відносин. 30 січня 1933 р. президент П. фон Гінденбург призначив Гітлера рейхс­канцлером. З чого розпочав свою зовнішню політику А.Гітлер? 14 жовтня 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй, покинула Всесвітню конференцію з роз­зброєння. Свої деструктивні дії фашисти поясню­вали тим, що їм не дозволя­ють доозброїтися до рівня європейських країн і взагалі ставляться як до дру­горядної крани. Це був відкритий виклик міжнародному співтовариству. В основу зовнішньої полі­тики Німеччини було покладено основні положення книги Гітлера "Майн Кампф", яку він написав ще в 1924 р. Головна її ідея сформульована навколо повернення політики, інтересів Ні­меччини на Схід, завоювання там життєвого простору. Курс "Дранг нах Остен" був закамуфльований під гасло боротьби про­ти більшовизму, а реально це була боротьба за світове панування. Дії агресивних дер­жав продемонстрували, що Ліга Націй – ненадійний інстру­мент миру. У ці роки в ній відбувається перегрупування сил. У березні Японія та у жовтні 1933 р. Німеччина вийшли з Ліги. У вересні 1934 р. до неї вступив Радянський Союз. Отже, проблема європейської безпеки охопила значно більші географічні регіони. Вона й раніше розгляд­далася з огляду на взаємовідносини західноєвропейських держав (Локарнські угоди, Рейнський гарантійний пакт). З вступом СРСР до Ліги націй його можна було розглядати як нову силу у системі колектив­ної безпеки. В результаті переговорів між СРСР та Францією у 1934 р. було розроблено проект так званого Східного пакту, до якого мали увійти Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Польща, Литва, Естонія, Фінляндія. Франція обіцяла приєднатися до пакту в ролі гаранта, а СРСР пропонував як гарант при­єднатися до Рейн­ського гарантійного пакту. Так була б ство­рена колективна система безпеки. Проте Англія, Німеччина, а також ряд східноєвропейських держав відхилили пропо­зицію щодо утворення Східного пакту, й можливість досяг­нення колективної безпеки в Європі було втрачено. Іншою нагодою для цього стала низка двосторонніх договорів євро­пейських держав, які послідовно об'єднува­лися у систему. Так, у жовтні 1935 р. СРСР та Франція ук­лали договір про взаємну війсь­кову допомогу в разі нападу на одну з сторін будь-якої з євро­пейських держав. Аналогічні договори було підписано між СРСР та Чехословаччиною, а також між Чехословаччиною та Францією. Разом з тим, позиція Франції не була послідовною. Вона проводила спільну з Англією політику, яка припускала мож­ливість збереження миру шляхом поступок агресору, зок­рема шляхом «умиротворення» фашистської Німеччини.