89. Індо-китайський збройний конфлікт 1962 року

Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома країнами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закри­тих дипломатичних контактів тривало. Індійсько-китайські прикор­донні розбіжності стали в Індії загальнонаціональною проблемою першочергового значення, яка почала справляти визначальний вплив на всі аспекти її зовнішньополітичного курсу й міжнародного стано­вища. Опозиційні сили Індії піддали різкій критиці головні принципи зовнішньої політики країни й особливо принцип неприєднання, а також курс уряду Д. Неру на добросусідські дружні відносини з Китаєм. Індійське неприєднання як курс зовнішньої політики стало об'єктом критики і з боку західної пропаганди, яка всилено нагнітала напруженість навколо індійсько-китайських відносин.

Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Неру запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіаль­них спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів у Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.

Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виник­нення в липні 1962 р. загроз­ливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши­рення китайської агресії. 20 жовтня розпочалося масова­не вторгнення китайських військ на західних та східних ділянках кор­дону. За кілька днів наступу китайські війсь­ка глибоко вклинилися на індійську територію, захопивши ряд міст на східній ділянці й лікві­дувавши всі індійські прикордонні лінії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відсту­пити. Розв'я­зуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь­кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддер­жави» навряд чи зможуть у цей час приділити Індії належну увагу. Першою офіційною реакцією Вашингтона були шок, викликаний насильницькими й агресивними діями комуністичного Китаю, і співчуття Індії. Проте, як показали подальші події, реакція Вашинг­тона не обмежилася висловленням співчуття.

В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер­нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай­но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий­шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво­стороння індійське-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс­нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я­зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйня­тного рішення на основі розуміння й спів­робітництва. Однак роз­ширення китайської агресії проти Індії змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо конфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали йідкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча­тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити китайські аргументи та позицію в конфлікті.

В умовах різкого погіршення відносин з Індією КНР пішіла на зближення з Пакистаном. 28 жовтня 1962 р. було опубліковане спільне китайсько-пакистанське комюніке, в якому говорилося про досягнення повної домовленості про кордони між Китаєм і суміж­ними з ним районами, що перебувають під контролем Пакистану. Під «суміжними районами» розумілась територія Кашміру навколо якого постійно спалахували індійсько-пакистанські незгоди. Індія ж не змінила свою точку зору щодо Тибету й Тайваню, а також постійно висловлювалась за відновлення прав КНР в ООН.

Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайсь­кий уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при­пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фак­тичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до­тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати «відповідного уда­ру». Зі своєї сторони індійський уряд негайно віддав армії наказ не поновлювати вогню, проте вироблення політич­ної відповіді на китайські пропозиції ускладнилося з огляду на тяжкі морально-політичні наслідки й мате­ріальні втрати, спричинені китайською агресією. Опозиція вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєд­нання і встановлення прямого військово-політичного союзу із захід­ними країнами. В умовах, що склалися, багато хто в Індії вислов­лював побоювання, що в обмін на американську допомогу Індії дове­деться відмовитися від своєї політики неприєднання й увійти до західного військового блоку. Проте, як заявив у парламенті Д. Неру, прийняття допомоги не означає від­мови від індійської політики неприєднання. «По суті, – сказав він, – глава однієї з західних країн, що надають нам зброю, в листі до мене написав, що не бажає відходу Індії від її традиційної політики неприєднання». Хоч Д. Не­ру і не назвав імені цього керівника, не важко було здога­датись, що він мав на увазі президента США Д. Кеннеді.

З ініціативи Шрі-Ланки 10-12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироб­лені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою припинення вогню і мирного розв'язання прикордонної суперечки. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в цілому, а китайська сторона – із застереженнями з ряду Пунктів тлумачення», що, звичайно, не сприяло відновленню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окупо­вані райони східного сек­тора, оскільки лінії його комунікацій вия­вилися надто віддаленими, що не давало змоги підгримувати тилове забезпечення.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін­дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно­здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійс­нення програм нарощуван­ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико­британія та США. Особливо значних розмірів набула війсь­кова допомога з боку Великобританії й США. Проте, всупереч запев­ненням індійського прем'єра, угоди Індії про поставки американської й англійської зброї та спорядження фіксували певні зобов'язання з її сторони. Зокрема, Індія погодилась на іноземну інспекцію за ви­користанням поставленої зброї, взаємодію між американ­ськими й індійськими розвідувальними службами, розмі­щення на індійських аеродромах протягом кількох мі­сяців військових літаків США, Великобританії й Австрії на період запланованих спільних маневрів, що створюва­ло загрозу для суверенітету Індії та її політики неприєд­нання.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри­чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї­нами. На кордоні двох країн відбу­валися постійні сутич­ки індійських і китайських військ. Під час Пакистано-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в ін­дійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверені­тету Індії у зв'язку з будівницгвом стратегічного шосе між китайсь­кою провінцією Синьцзян і районом Гілгіт у Кашмірі, яке призна­чалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в страте­гічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського океану.

Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладню­вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе­реконавшись у неможли­вості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пе­кінське керівництво поча­ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз­мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Еко­номічні від­носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на­дійний ринок збуту.

Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справ­ляли без­посередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.