95. Дипломатія країн Близького і Середнього Сходу

(60-70 рр. ХХ ст.)

В 1960-1970 роках народи Близького і Середнього Сходу про­довжували боротьбу за зміцнення незалежності і прогрес своїх країн. За період з 1960р. до 1979р. з колоніальним управлінням на Кіпрі, в Кувейті, Південному Ємені, арабських країнах Перської затоки; були ліквідовані монархії в Північному Ємені і Афганістані. В квітні 1978 р. в Афганістані відбулась народна революція. В лютому 1979 р. повстання народу ліквідувало шахський режим в Ірані. Сирія, Ірак, Народно-Демократична Республіка Ємен і Демократична Республіка Афганістан (ДРА) заявили про вибір соціалістичної орієнтації. Сут­тєвим фактором міжнародного життя регіону став Палестинський рух опору (ПРО). В 60-ті роки гостра дипломатична боротьба на Близь­кому Сході розгорнулася у зв'язку з новою агресією Ізраїлю проти арабських держав. Які ж були передумови ізраїльсько-арабського конфлікту? На Близькому Сході жодна з великих держав не втруча­лася прямо, але вони підтримували один з двох протилежних таборів: СРСР – арабські країни, США – Ізраїль. Отже, в ізраїльсько-арабсь­кому конфлікті було протистояння двох проти­лежних блоків: капіта­лістичного і соціалістичного. Ізраїльська дипломатія уміло викорис­товувала це протистояння для досягнення своїх цілей.

Проблему Близького Сходу відчутно ускладнював розвиток палестинського руху. Згадаймо, що під час арабо-ізраїльської війни 1948-1949 рр. Ізраїль захопив 20,7 тис. км² арабської території, на якій, згідно з рішенням, прийнятим ООН в 1947 р., повинна була сформуватись Палестинська держава. Сирія, Трансіорданія, Єгипет, розділили між собою решту палестинської території, яка була зали­шена арабам. В Єрусалимі (в йорданській на той час частині його) 28 травня 1964 р. зібрався Національний палестинський конгрес. Під час наступної зустрічі арабів на високому рівні в Александра було прий­нято в члени Організацію за визволення Палестини (ОВП). Палес­тинський рух відтоді розділився на декілька напрямків, одні з яких помірковані, інші більш революційні як Народний фронт визволення Палестини – НФВП. З часом всі ці палестинські організації почали сприймати керівника ОВП Ясіра Арафата як лідера арабського світу. Після 1967р. діяльність палестинських федаїнів (партизани), які таборились у сусідніх до Ізраїлю державах: Лівані, Сірії, Йорданії, – стала активнішою. Вилазки на ізраїльську територію провокували жорстокі відповідні дії ізраїльтян: обстріли, бомбардування, каральні акції. Крім того, федаїни поводилися, як держава в державі. В резуль­таті в Лівані у 1969 і 1973 рр. сталися криваві сутички між лівансь­кими військами та федаїнами. Сірія легше терпіла їхню діяльність. Однак і вона у вересні 1973 р. заборонила федаїнам використовувати дамаське радіо. Поведінка Йорданії була набагато енергійнішою. Король Хусейн, після численних сутичок між палестинцями та йор­данцями, заходився у вересні 1970 р. винищувати федаїнів (членів бойових груп арабських палестинських партизан 1960-1970 рр.). Особливо гострі баталії точилися в Аммані, у таборах біженців. На півночі втрутилися сірійські танки. Йорданська армія, значно пере­важаючи сірійців, розбила ці танкові частини і змусила їх відступити. Що ж до палестинського опору, то оточені, розбиті учасники його склали зброю й розбіглися. Чимало федаїнів було ув'язнено. На по­чатку 1971р. супротивники втихомирились. Тільки у вересні 1973р. знову налагодились взаємини між Йорданією, Сирією, Єгиптом. Король Хусейн з цього приводу оголосив загальну амністію.

В цілому, арабський світ набув у 1973 р. більшої єдності. Поміт­не зближення між монархістськими державами і республіками, між поміркованими і революційними (Лівія, Алжир, Південний Ємен). Чітко визначились постачальники зброї. США постачали Ізраїлю військові літаки ("Фантоми"). Франція передала 100 літаків "Міраж" Лівії. СРСР постачає зброю Єгипту. Лівія, хоча й "революційна" і йде в авангарді боротьби проти Ізраїлю, водно­час украй ворожа до СРСР. Така була розстановка сил напередодні четвертої ізраїльсько-арабської війни (6-2 жовтня 1973 р.). На вимогу Єгипту з 14 до 18 травня 1973 р. у Раді Безпеки відбулися дебати з ситуації на Близькому Сході. СРСР вимагав повністю вивести ізраїльські війська з окупованих земель. США виступали проти. Було також декла­ровано, що будь-яке врегулювання віднині не може ігнорувати проб­лему палестинського народу. Дебати згодом було відкладено на липень. 26 липня досить розпливчастий текст отримав 13 голосів з 15. Китай утримався, США розглядали можливість вето. Не було зроб­лено жодного кроку вперед щодо вирішення близькосхідної проб­леми. Можливо, керівники арабських країн переконалися, що за допомогою дипломатичних зусиль вирішити проблему звільнення своїх територій від окупації Ізраїлю неможливо, тому вони вдалися до силового методу.

Розпочата війна точилася менше трьох тижнів, проте довше за "шестиденну війну" (Див. далі. – Акунін О.С.). В Раді Безпеки (зіб­ралася 8 жовтня) СРСР відкидав пропозицію про припинення вогню, що послабило б зусилля арабів. Він намагався досягти прямого втру­чання Алжиру у війну, і президент Бумедьєн прибув до Москви (14-15 жовтня). СРСР делегував Косигіна До Каїру і радив віднині обстоювати припинення вогню. 16 жовтня Садат ще відмовлявся, але згодом дозволив переконати себе. Дві наддержави, занепокоєні можливістю поширення конфлікту, бажали уникнути його, і Брежнєв запросив державного секретаря США Генрі Кіссінджера до Москви 20 жовтня. Ця дата й стала початком можливого припинення вогню. СРСР, занепо­коєний розширенням ізраїльського плацдарму в Єгипті, прагнув уникнути лише одного – повної катастрофи. США бажали захистити Ізраїль і зберегти рівновагу на Близькому Сході. Вночі з 21 на 22 жовтня Рада Безпеки про голосувала за резолюцію №338 14 голосами з 15 (утримався Китай): при­пинити вогонь упродовж 12 годин; виконати резолюцію № 242 від листопада 1967 р.; розпочати переговори про справедливий і тривалий мир. Того ж 22 жовтня Кіссінджер, повертаючись із Москви, завітав до Єрусалиму, аби переконати ізраїльтян прийняти умови. Єгипет зробив це 22 жовтня. 22 жовтня, не знаходячи іншого способу врятувати Єгипет, СРСР натякнув, що збирається сам безпосередньо втрутитися в події. США заявили про свою незгоду. Спостерігаючи за пересуванням радянсь­кого флоту і авіації, американці скликали у Вашингтоні Раду націо­нальної безпеки оголосили "бойову готовність" збройних сил. Знай­шовся вихід: направлене спеціальні сили ООН (800 осіб, австрійці, шведи, фіни, що перебували Кіпрі, під командуванням фінського генерала Сілаасвуо). 11 листопада було підписано "угоду 101-го кіло­метра". Цілком припинено вогонь. Обидві армії повернулися на свої позиції, де перебували 22 жовтня. Відновлено роботу каналу. На­решті відбувся обмін полоненими (230 ізраїльтян, 8104 єгиптяни). Крім того, президент Садат погодився в принципі зі скликанням кон­ференції в Женеві.

Отже, принциповим успіхом дипломатії миролюбних країн було відзначення в резолюціях Ради Безпеки зв'язку між припиненням воєнних дій і наступними переговорами про укладення справедливого миру. Було установлено, що конференція відбудеться в Женеві з участю конфронтуючих держав (Єгипет, Йорданія, Сирія і Ізраїль), а також СРСР і США як співголови. Конференція розпочала свою роботу 21 грудня 1973 р. 1 жовтня 1977 р., на велике невдоволення Ізраїлю, США і СРСР зробили спільну заяву про визнання "законних прав палестинського народу".

Єгипетський президент Садат був переконаний у необхідності обрати рішучу лінію в ізраїльсько-арабських справах. До кінця 1977 р. він відвідав Єрусалим і виголосив промову у кнесеті, запропонував скликати нараду в Каїрі, яку підготувала б Женевська конференція. Відбулись переговори між єгипетськими та ізраїльськими військо­вими керівниками. Зусилля президента Садата привели до успіху. За допомогою президента Картера була влаштована зустріч в його полі­тичній резиденції – Кемп-Девіді (вересень 1978р.) – з Садатом та ізраїльським прем'єр-міністром Бегіном. Ізраїльсько-єгипетську мирну угоду було підписано у Вашингтоні 26 березня 1976 р. Ізраїль визнав "обмежений суверенітет" Єгипту над Сінаєм, зобов'язувався виводити свої війська з Сінаю. Головне ж, це було те, що відбувся обмін послами, що означало справжній поворот. Разом з тим, мирна угода між Ізраїлем і Єгиптом не вирішувала близь­косхідної проблеми, вона приховувала в собі небезпеку вибухів, тому що не було викорчувано коріння кризи, було забуто право палестинського народу ^на створення власної держави. Угода нанесла удар по інтересах усіх араб­ських народів без винятку і викликала різко негативну реакцію арабського світу.