Фото 29 Фото 30

Кім Ір Сен Кім Чен Ір

Кім Ір Сен – 1-й президент КНДР (на посту з 28 грудня 1972 по 8 липня 1994 рр.)

Кім Чен Ір – голова Корейської Народно-Демократичної Рес­публіки, генеральний секретар Трудової партії Кореї, Верховний Го­ловнокомандувач Корейської народної армії (четвертій за чисель­ністю армії в світі), голова Державного Комітету оборони КНДР, син «великого вождя» Кім Ір Сена. На відміну від батька має титул «Великий керівник» (위대한 령도자)), раніше, до смерті батька – «Улюблений керівник» (친애하는 지도자). Його часто називають також «Полководцем» (장군). 2-й Генеральний секретар Трудової партії Кореї (з 8 жовтня 1997 р.)

У відповідь на це в квітні того ж року США і Південна Корея запропонували почати переговори по формулі «два плюс два» за участі Південної Кореї, КНДР, США і КНР з метою створення нової системи підтримки миру на Корейському півострові. США тоді вда­лось вмовити Пхеньян прийняти цю пропозицію, однак два раунди чотирьохсторонніх переговорів, які відбулись в грудні 1997 р. і в березні 1998 р., не принесли відчутних результатів. Однак в червні 2005 р. КНДР несподівано виступила з пропозицією про укладення мирної угоди з Південною Кореєю. Представники КНДР заявили тоді, що міжкорейська мирна угода може вирішити і ядерну проблему КНДР, так як об’єднана Корея може оголосити про свій без’ядерний статус. Але США не хотіли б квапитись з підписанням мирної угоди між двома корейськими державами, так як вважають, що механізм заміни угоди про перемир’я 1953 р. на міжкорейську мирну угоду ще не відпрацьований, і цією проблемою повинна займатись РБ ООН. З метою продовження політики стримування КНДР і вчинення тиску на її керівництво США використовують наступні заходи. В червні 2005 р. стало відомо, що американці повідомили північнокорейську владу про те, що вони знають про таємне отримання технології збагачення урану. В ході шестисторонніх переговорів по ядерній проблемі Ко­рейського півострова, які відбулись влітку 2005 р., Вашингтон, ско­риставшись даною інформацією, змусив КНДР долучитись до обго­ворення її військової ядерної програми. Реалізація зовнішньополі­тичних інтересів США щодо КНДР небезпечна своєю потенційною можливістю спровокувати регіональний конфлікт, який може пере­рости в глобальний. Преш за все мова йде, про спроби правлячих кіл Америки силою усунути «ворожий» для них режим в КНДР, замінити його на проамериканський. У випадку здійснення такого проекту США могли б одним ударом вирішити два стратегічних завдання: по-перше, створити на корейському півострові лояльну і підконтрольну Вашингтону об’єднану корейську державу і, по-друге, утворити в безпосередній близькості від кордонів Китаю додатковий стратегіч­ний плацдарм стримування. Головні сподівання в досягненні своїх завдань в Східній Азії США покладають на Японію. В спільній японо-американській Декларації (квітень 1996 р.) по підсумкам зустрічі президента США Б. Клінтона і прем’єр-міністра Японії Р. Хасімото було заявлено, що Угода безпеки двох країн не направ­лена проти кого-небудь, її метою є підтримка миру і стабільності в Східній Азії. Ця думка підтверджена і в Угоді про нові напрямки американо-японської оборонної співпраці (вересень 1997 р.). В ході візиту президента США Дж. Буша-молодшого в листопаді 2005 р. в Японію досягнута домовленість про те, що «військовий союз двох країн є кращим способом спілкування з Китаєм». Американський президент заявив тоді, що такий союз «змусить Китай покращувати свої відносини з США і Японією».

Підсумки Петербурзького самміту G-8 (14-17 липня 2006 р.) для Росії були надзвичайно важливі як в плані закріплення її статусу великої енергетичної держави в світі, так і реалізації менш анонсо­ваного «східного порядку денного» – просування в «світовий клуб» азіатських союзників Індії і Китаю. Періодом поступового віднов­лення втрачених позицій і «обережного» повернення Росії в арабсь­кий світ слід визнати період президентства В. Путіна. Його досить радикальні кроки по укріпленню зв’язків з цілим рядом арабських країн і політичних рухів, особливо після 2004 р., йшли в розріз американської стратегії на Ближньому Сході, направленої на оста­точне «витіснення» РФ з регіону і насадження «демократії і громад­ського суспільства» в авторитарних арабських країнах. Умовно в арабській стратегії і тактиці російського президентства в період 2004-2006 рр., можна виділити п’ять наступних напрямків: 1) Магрибський вектор. Відновлення позицій в Алжирі, Марокко, Тунісі і Лівії; 2) Єгипетський курс Росії; 3) Сірійський вектор зовнішньої політики РФ; 4) Іракський напрямок (до і після операції США); 5) Російський курс в Перській затоці на розвиток відносин з Саудівською Аравією. Відносини Росії з ключовою країною Магрибу – Алжиром, не див­лячись на складне внутрішнє становище і нещодавно припинену там громадянську війну, пик якої припав на 1992-1996 рр., до 2000 р. розвивались задовільно. Росія, відчуваючи великий інтерес до цієї країни в плані налагодження енергетичної (нафта і газ) і військово-технічної співпраці, намагались в 1990-ті рр. зберегти і підтримати статус-кво в дипломатичних і економічних відносинах. В 2005 р. в Кремлі і МЗС підготовка державного візиту президента В. Путіна в Алжир. Підготовчу роботу провів міністр іноземних справ Сергій Лавров, який здійснив вояж по країнам Північної Африки (Алжир – Марокко – Туніс) в кінці листопада 2005 р. Для глави російського МЗС було важливим дізнатись думку алжирського президента А. Бу­тефліка про ситуацію в Іраку, про кризу навколо Ірану, палестино-ізраїльський конфлікт, які безпосередньо торкаються інтересів Росії. Позиції Москви і Алжира в багато чому співпадали. 10 березня 2006 р. відбувся перший в історії державний візит президента Росії В. Путіна в Алжир. В ході візиту в центрі уваги постали питання пріоритетних напрямків політичного діалогу і взаємодії двох країн. Особливе зна­чення надавалось розгляду становища, яке склалось на Ближньому Сході, в Сирії і Лівані, становище в Іраку, реалізація ініціативи сам­міту G-8 по партнерству з регіоном Ближнього Сходу і Північної Африки. В глобальному контексті Росія і Алжир будуть залишатись в одному човні боротьби проти однополярного світу і «демократичних, гуманітарних» експериментів на Ближньому Сході з боку США. Загострення ситуації в Іраку і на Ближньому Сході об’єктивно буде і подальшому сприяти посиленню російсько-алжирської кооперації і взаємодії. Наступним важливим для Росії пунктом «транзиту» є ще одна країна Магрибу – Лівія (Соціалістична народна Лівійська Джа­махірія). Лівійський лідер Муамар Каддафі активно підтримував різ­номанітні повстанські рухи в Африці та інших частинах світу, які виступали проти США та їх союзників, СРСР йому активно допо­магав військовими поставками, товарами, але як партнер полковник Каддафі виявився не дуже надійним. Більш того, він захопився теро­ризмом, що поставило під удар саму можливість подальшого існу­вання його режиму.

Муа́ммар Кадда́фі (англ. Muammar Qaddafi, араб. معمر القذافي) – лідер Лівії з 1969 року. Повне ім'я – Муаммар бен Мухаммед Абу Меньяр Абдель Салям бен Хамід аль-Каддафі (Дивись фото 31).

В 1992 р. РБ ООН ввела проти Лівії економічні Фото 31

санкції. Росія почала жорстко проводити лінію у відносинах з Лівією. Кульмінацією цієї політики стало голосування Росії в РБ ООН в 1992 р. за введення запропонованих США санкцій проти Лівії. Москва в односторонньому порядку розір­вала кон­такти з Лівією, в тому числі, в галузі військово-технічної співпраці і нафтодобування, хоча західні країни за виключенням США зберегли в Лівії свою присутність. В 2004 р., усвідомивши критич­ність свого становища, М. Каддафі визнав відповідальність за минулі терористичні акти, виплатив компенсацію постраждалим в розмірі 2,7 млрд. долл., відмовився від програм створення зброї масового зни­щення (ЗМЗ) і передав на захід всю документацію по цим програмам, в тому числі про співпрацю з пакистанськими ядерниками. Все це при­вело до відміни міжнародних санкцій проти Лівії. Таким чином, один з найактивніших світових антиамериканських і антиізраїльських факторів за власним бажанням вийшов з гри. Починаючи з 2002 р. Лівія підписала протоколи про торгово-економічну співпрацю з Ки­таєм, Малайзією, Чехією, Україною. В травні 2002 р. в Тріполі від­булась зустріч європейських країн (Франція, Італія, Мальта, Порту­галія, Іспанія) і арабських країн Середземномор’я (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс). Відновлені в повному обсязі відносини із Францією. Американські енергетичні компанії «Шеврон», «Калтекс» виграли ряд тендерів на право розробки трьох великих нафтових полів в Лівії. Йде активне транспортування лівійської нафти танке­рами в США. Обсяги російсько-лівійської торгівлі в 2005 р. склали 50 млн. долл. Успішність проекту повернення Росії в Лівію постає поки проблематичним як з причини специфіки ставлення М. Каддафі до Росії, так і з причин конкуренції на Лівійському ринку з боку Заходу (США, ЄС) і Сходу (Єгипет, Китай, Південна Корея). Відносини Росії з Марокко є достатньо стабільними. В травні 1998 р. відбулось свят­кування сторіччя встановлення дипломатичних відносин між Росією і Марокко. Центральною подією російсько-марокканських відносин став візит 15 жовтня 2002 р. в Москву короля Мухаммеда VІ. В. Путін і марокканський король підписали Декларацію про стратегічне партнерство. В рамках візиту підписані документи відносно розвитку торгово-економічних відносин. В 2005 р. Марокко став одним з головних торгових партнерів Росії не лише серед країн Магріба, але і всієї Африки. Єгипет відіграє особливу роль не лише в арабському світі, але на всьому афро-азіатському просторі. Президент Єгипту Гамаль А. Насер був великим товаришем СРСР, проводив курс на союз з Москвою. В кінці свого життя він нагороджений радянським урядом званням героя Радянського Союзу. Новий президент Єгипту Анвар Садат свою політику направив в бік США. На зміну прора­дянському курсу прийшов проамериканський курс внутрішньої лібе­ралізації і укладення сепаратних угод з Ізраїлем. Курс був настільки радикальний, що в прямому змісті убив А. Садата. Радикальні ісла­місти публічно, на військовому пораді його розстріляли. Наступник А. Садата – теперішній президент Хосні Мубарак вже більш 25 років знаходиться при владі. Він зміг пом’якшати у внутрішній і зовнішній політиці країни прозахідний радикалізм А. Садата, зберігши США в головних політичних союзниках. З 1992 р. Росія і Єгипет також радикально переформатовують свої відносини. 22-24 вересня 1997 р. пройшов перший офіційний візит в Російську Федерацію президента Х. Мубарака. В результаті підписана російсько-єгипетська політична Декларація. 26-28 квітня 2001 р. президент Х. Мубарак здійснив новий офіційний візит в Росію. Він зустрівся з В. Путіним. Були під­писані Декларація про принципи дружніх відносин та співпраці і Довготривала програма розвитку торгівлі, економічної, промислової і науково-технічної співпраці. Однак якщо брати політичний вимір російсько-єгипетських відносин і порівнювати їх з відносинами Росії з Алжиром, то різниця чітко простежується. Єгипет, при всьому лояльному ставленні Х. Мубарака до В. Путіна і Росії, все ж не став і вряд чи в ближчий час стане ключовим стратегічним партнером РФ в регіоні. Для Каіра одним з основних зовнішніх орієнтирів залиша­ються США. Прем’єр-міністр Єгипту Ахмед Назіф в листопаді 2005 р. назвав перспективні напрямки економічної співпраці з Росією. В результаті зустрічей в Каірі (квітень 2005 р.) і Москві (весна 2006 р.) Хосні Мубарак і В. Путін закликали до як можна скорішого віднов­лення суверенітету Іраку, яким керують окупаційні війська антисад­дамівської коаліції.

Сирія залишається для Росії одним з ключових плацдармів для нарощування російського політичного і подекуди економічного (війсь­кового) впливу в регіоні. Тодішній президент (90-ті роки ХХ ст.) Сирії Хафез Асад використовував радянський ресурс як основний в протистоянні з США і Ізраїлем на Ближньому Сході. Теперішній пре­зидент республіки Башар Асад, який прийшов до влади в 2000 р. (як і В. Путін), це – син Хафеза Асада. На політику Росії в Сирії впливає специфічний міжнародний стан, який склався навколо Сирії в період 1990-х рр. і на початку ХХІ ст.: 1) жорсткий тиск США, які звинува­чують Сирію в підтримці арабських терористів, заявивши про можли­вість встановлення блокади і введення міжнародних санкцій проти Сирії; 2) звинувачення з боку Вашингтону на адресу Дамаска з при­воду розробки зброї масового знищення (ЗМЗ) і розробки США пла­нів нанесення превентивних ударів по Сирії (за іракським сценарієм); 3) тиск Ізраїлю на Сирію і встановлення режиму міжнародної ізоляції країни; 4) у зв’язку з гучним вбивством колишнього прем’єр-міністра Лівану Р. Харірі влітку 2005 р., звинувачення на адресу сирійських спецслужб в цьому вбивстві і вимоги США і Ізраїлю щодо виведення сирійських військ із сусіднього Лівану (2004 р.). Сирія вивела свої війська з Лівану, де на парламентських виборах влітку 2005 р. пере­могли опозиційні рухи. В цей період спостерігається зближення Сирії і Ірана на ґрунті антиізраїльських і антиамериканських настроїв і спільна підтримка шиїтських общин в регіоні, а також організації «Хізбалла» (Дивись мал. 11, 12).

Мал. 11 Мал. 12