88. Американо-китайські відносини в 50-х – на початку 70-х років хх ст.

Уже на початковому етапі свого існування КНР вдалося прор­вати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949-1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бір­мою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не з усіма цими країнами відносини розвивалися добре. Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. Виникла потреба в уточненні китайсько-бірмансь­кого кордону. З певною недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд та Філіппіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму США спромоглися залучити до цих блоків Таїланд, Філіппіни. Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, натхнені перемогою над Гомінда­ном, намага­лися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можли­вості Пекіна в Азії суттєво обме­жувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліп­шилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китай­ської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни. Китай не бажав бути втягнутим у нову війну.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала Бандунзька конференція 1955 р. На цьому важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пожвавив відносини з Індо­незією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50-60-х років він уста­новив дипломатичні відносини з великою групою нових африкан­ських держав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу скла­лася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож­ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського каналу» – революції на Кубі.

КНР, що потребувала мирного оточення для здійс­нення еконо­мічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл­ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуніс­тичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо­вувалася для стри­мування КНР, протистояння з СРСР.

Дедалі гострішого характеру набирали ідеоло­гічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське су­перництво в країнах, що розви­ваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роз­зброєння, регіональних конфліктів. Поширення кола про­тиріч із зовнішнім світом під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів – еко­номічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США.

Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозу­міти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осто­ронь від війни в Індокитаї. КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свою чергу, Пекін від­вантажував товари за океан. Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагу­вали на всі ці сигнали. Особ­ливо китайське керівництво не влаштовувала позиція США щодо Тайваню та прикор­донного конфлікту з Індією.

Отже, на рубежі 60-70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот – Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрім­ко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. По­ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії ООН у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала та­ким чином: «перший світ» – СРСР та США – дві «су­пердержави»; йому протидіють «другий світ» – розвинуті держави та «третій» – країни, що розвиваються. Вихо­дячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез­печним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, – державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім краї­нам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР – го­ловний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р.

Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:

• головний фактор – загострення радян­сько-китайських відно­син. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;

• розрядка у відносинах Захід-Схід, що значно зміц­нювала по­зиції СРСР на світовій арені, спонукала ки­тайське керівництво приєд­натися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного – Москви;

• на думку Пекіна, в умовах, що склалися. Білий дім мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах між Москвою та Пекіном суттєво загост­рилася;

• уживалися заходи для подальшої його ізоляції в між­народ­ному комуністичному русі, «соціалістичному табо­рі». У своїй азіат­ській політиці СРСР не рахувався з інте­ресами КНР.