84. Втручання країн овд у справи Чехословаччини. Доктрина Брежнєва

Після подій в Угорщині 1956 р. розміщення радян­ських військ на території країн Східної Європи набуло правового оформлення. У 1956-1957 рр. відповідні угоди Радянський Союз підписав з Польщею, НДР, Угорщи­ною та Румунією, в 1968 р. – з Чехословаччиною. В угодах, зокрема, зазначалося, що пересування радянських військ по території приймаючої країни має погоджу­ватися з її урядом. Хоча ОВД була європейською структурою, вона втягу­валася й у світові кризи. Так, під час кризи навколо розміщення радянських ракет на Кубі в 1962 р. Главком ОВД 23 жовтня наказав ужити заходів до підвищення боєготовності військ і флотів ОВД. До речі, до таких самих заходів удалося в Західній Європі командування НАТО.

ЧРСР була єдиною країною Східної Європи, яка до ІІ Світової війни зазнала парламентску демократію і гарантовані свободи. З 1963 р. 1-й секретар КПЧ А. Новотний розпочав лібералізацію. По­чала складатися інтелектуальна опозиція, яка набрала розмаху у 1967р, вона поширилася і на студентські кола. В самій КПЧ розме­жування між лібералами (А. Дубчек) та антилібералами. 5.01.68 р. Новотний пішов у відставку, в березні президентом країни став Л. Свобода. Дубчек вважав, що соціальна система може існувати і в атмосфері індивідуальної свободи, що не збігалося з методами СРСР. "Програма діяльності партії": забезпечувались умови для діяль­ності інших партій, свободи слова: цензуру преси скасовано, надано право їздити за кордон, реабілітація жертв терору. Для СРСР Чехословацькій прецедент встановив небезпеку. Страждав автори­тет СРСР перед КП світу, і він утрачав своїх прихильників. Міністр оборони СРСР А.Гречко стояв за ліквідацію чехословацької єресі. 21.08.68 р. ЗС СРСР ПНР, Угорщини, НДР і Болгарії перетнули кор­дон ЧРСР. Росіяни захопити ЦК КПЧ, заарештували Дубчика.

Позачерговий з'їзд КПЧ зібрався на одному з празьких заводів, 22 серпня Брежнєв змушений був визнати, що обставини в ЧРСР склалися гірше ніж це видавалося, почалося розпочинати переговори. 23.08. у Москві відбулись переговори з Дубчиком і Свободою. Чехо­словацькі керівники пообіцяли вжити заходів для посилення соціа­лізму і робітничого руху шляхом контролю над ЗМІ. Керівництво КПЧ маневрувало, не бажаючи вдаватись до репресій, згубність яких для всіх без винятку показали сталінські часи. Зважаючи на досвід Угорщини, вони невпинно повторювали, що Чехословаччина залиша­ється членом Варшавського договору, проводитиме спільну з краї­нами ОВД зовнішню політику. Тим часом на території Чехословач­чини влітку 1968 р. майже постійно проходили військові маневри країн ОВД, серед учасників яких переважали радянські військово­службовці.

Керівництво Чехословаччини зазнало тиску на кіль­кох нарадах представників правлячих партій п'яти соціалістичних країн (Румунія не брала участі в цих нарадах). Наради відбулися в Дрездені, Вар­шаві, Братиславі як за участі чехословацьких представників, так і без них. У липні 1968 р. пройшли двосторонні переговори між ви­щими представниками КПЧ і КПРС у Чієрнє-над-Тисою (Словаччина). Празь­кий уряд продовжував реформи, не­зважаючи на гостру критику, хоча і вживав заходів, яких від нього вимагали. Тодішні керівники України були, до речі, серед найсуворіших критиків.

Нарешті п'ять країн ОВД наважилися на крайній крок. 21 серпня 1968 р. почалася окупація Чехословаччини військами СРСР, НДР, Угорщини, Польщі та Болгарії. Переважали, звісно, радянські війська. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попря­мувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Країна була оку­пована практично за день. Президент Л. Свобода дав наказ чехо­словацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато. Але народ одностайно виступив проти окупації, кидаючи в обличчя радянським солдатам і офі­церам слова болю і протесту. Мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянсь­ких танків, кидали в них пляшки з пальним.

Операція була проведена нібито за «запрошенням» групи чехо­словацьких керівників. Але їхні прізвища так і залишилися в той час невідомими. Більше того, надії на негайне сформування нового покір­ного керівництва че­хословацької партії й уряду не справдилися. Окупанти були змушені перевезти керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

В цей час у радянській партійній пресі з'явилося кілька статей, в яких стверджувалося, що у відносинах між соціалістичними країнами не слід дотримуватися «формальних» принципів суверенітету. І якщо в одній з країн «табору» виникає «загроза соціалістичним завою­ван­ням», інші країни-союзниці мають право втрутитися в її справи. Зміст цих статей на Заході був охарактери­зований як «доктрина обмеже­ного суверенітету» або «доктрина Брежнєва», Сам Брежнєв таку термінологію не вживав, хоча, безумовно, поділяв згадану позицію. В вересні 1968 р. «Правда» зробила заяву, яка виправдовувала вторг­нення. У ній підтверджувався проголошений Хрущовим принцип, що «кожен народ йде до соціалізму власним шляхом», але жорстко обме­жувалась свобода вибору такого шляху – він не повинен був загро­жувати соціалізму в самій країні, базовим інтересам інших соціаліс­тичних держав і міжнародному робочому руху, який бореться за соціалізм. З цього виходило, що якщо подібна загроза виникала, то інші соціалістичні країни мають право і зобов’язані вторгнутись в таку державу і усунути цю загрозу силою. СРСР та інші соціалістичні країни, виконуючи свій інтернаціональний борг перед народами ЧРСР і захищаючи їх завоювання, повинні були діяти рішуче проти анти­соціалістичних сил ЧРСР. Ця декларація, яка невдовзі стала відомою під назвою «доктрини Брежнєва», стала базовим текстом, який визначав відносини СРСР з його союзниками.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧРСР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині. Введення військ ОВД у Чехословаччину залишило глибоку травму в душах чехів і словаків. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах. Тепер біля цього місця споруджено меморіал, яким вшановано пам'ять цього чеського патріота та інших жертв комунізму.

Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму про­котилася по західному світові, знову зменшилася чи­сельність компартій. Тимча­сово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки ООН, хоча США явно не запе­речували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянсь­кій сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін напи­сав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехосло­ваччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найваж­ливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації кому­ністичної ідеології.