Миха́йло Сергі́йович Горбачо́в Джордж Герберт Вокер Буш

М. Горбачов (нар. 2 березня 1931 р. – радянський політичний діяч та єдиний в історії Президент СРСР, при владі в 1985-1991 роках).

Дж. Буш (англ. George Herbert Walker Bush; нар. 1924 у містечку Мілтон, штат Массачусетс; 41-й президент США (1989-1993), рес­публіканець).

31 липня дві держави підписують договір про СНО-1 (Стра­тегічні наступальні озброєння), який передбачає скорочення на 25-30% їх стратегічні наступальні озброєння (відстань понад 5500 км). Це далеко від оголошеної на початку переговорів цифри в 50%. На справді, кількість бойоголовок двох великих держав повинно було скоротитись з 12081 до 10395 для США і з 10841 до 8040 для Радянського Союзу. Це найважливіша, з усіх укладених після 1945 р., угода двох держав про роззброєння. Президенти Дж. Буш (27 вересня 1991 р.) і М. Горбачов (5 жовтня 1991 р.) виступають з рядом «смі­ливих пропозицій». США приймають рішення про односторонню лік­відацію своїх запасів ядерної тактичної зброї наземного і морського базування і закликають СРСР ліквідувати всі балістичні ракети з ядерними бойоголовками. В результаті короткої зустрічі Дж. Буша і Бориса Єльцина 1 лютого 1992 р. в Кемп-Девіді, американо-росій­ський самміт в Вашингтоні (16-17 червня 1992 р.) дозволив двом державам підписати Хартію співробітництва і дружби, домовитись про ще більше скорочення своїх стратегічних ядерних озброєнь. Дж. Буш вперше офіційно проголосив закінчення «холодної війни». Обидві сторони оголосили, що більше не вважають одна одну потен­ційними противниками. По Лісабонському протоколу (23 травня 1992 р.) США добиваються приєднання до угод про роззброєння утворених на місці Радянського Союзу держав та їх без’ядерний статус, окрім Росії. В жовтні 1992 р. вступив в силу оголошений США 9-місячний мора­торій на всі види ядерних випробувань, а також прийнятий в США закон про підтримку свободи (Freedom Support Act), який передбачав ряд програм в підтримку вільного ринку і демократичних реформ в Росії та інших державах СНД. У вигляді поправки до закону прийнята програма Нанна-Лугара, яка передбачала американське сприяння Росії та іншим країнам СНД у вирішенні проблем ліквідації зброї масового ураження. У 1991-1992 рр. президент Дж. Буш проголосив стосовно політичної кризи в Югославії, що виникла на етнічному ґрунті внаслідок розпаду федеративної держави, стратегію, яка перед­бачала, що США не будуть прямо втручатись в югославські події, а обмежаться доставкою гуманітарної допомоги і розміщенням спосте­рігачів у сусідніх з Югославією країнах. У 1991-1992 роках внаслідок етнічних конфліктів, що переросли у громадянську війну, Югославія розділена на Федеративну Республіку Югославія, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Словенію та Македонію. Ці події увійшли в історію під назвою Югославські війни. Югославські війни або Війна в Югославії – ряд військових конфліктів, що відбувалися на території колишньої республіки Югославії у період між 1991 та 2001 роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у праг­ненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завер­шились війни утворенням нових незалежних держав. Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу та народами, що добивались незалежності від неї – хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і між македонцями та албанцями в Республіці Македонія. Югославські війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення них на незалежні держави. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної держави Косова. Югославські війни стали одним з наймасштабніших військових конф­ліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних війсь­кових злочинів (Дивись фото 4 – Вуковарська водонапірна башта пошкоджена в ході битви за Вуковар – один з символів Югославських воєн).

О днак, вже у 1993 р. адміністрація Білла Клінтона Фото 4.

(1993-2000) і Конгрес почали пошук аргументів на користь відправки американських солдатів у Боснію, де європейцям не вдалося припинити громадянську війну, яка розпочалася ще навесні 1992 р. Проблему розв’язано лише у 1995 р., коли через бомбардування об’єднаними силами НАТО сербських позицій у Боснії воро­гуючі сторони погодилися сісти за стіл перего­ворів, які тривали впродовж місяця у м. Дейтрон, штат Огайо, США (т. зв. Дейтонський процес). Наприкінці 1995 р. у Боснії та Герцеговині під керівництвом НАТО розгорнуті сили з виконання Дейтонської угоди, а з грудня наступного року за рішен­ням Ради Північноатлантичного Союзу їх стали замінювати силами стабілізації. Лондон активно підтримував дії США, спрямовані на врегулювання цього конфлікту, беручи участь у розробці мирних домовленостей між ворогуючими сторонами (план Каррінгтона-Куті­лейро, план Венса-Оуена, Дейтонська угода).

3 січня 1993 р. президент Дж. Буш (в останні дні свого прези­дентства) і Єльцин (від імені СНД) підписують в Москві угоду СНО-2, яка окреслила новий і перспективний етап ядерного роззброєння, який передбачав скорочення впродовж 10 років на 2/3 числа страте­гічних ядерних бойоголовок з 10 тис. до 3,5 тис. і ракет наземного базування. П’ять ядерних держав (США, Великобританія, Франція, Росія і Китай) ще зберігають величезний арсенал, але вони змушені його скорочувати. Відбулось підписання Північноамериканської угоди про свободу торгівлі (НАФТА) між США, Канадою і Мексикою, яка передбачала створення до 2005 р. в Західній півкулі зони вільної торгівлі. Угода СНО-2 так і залишалась не ратифікованою Конгресом США. Угода по НАФТА (від англ. – North-American Free Trade Area NAFTA) затверджена Конгресом після довгих дебатів на громадсь­кому та державному рівні в кінці 1993 р. 13 травня 1993 р. США відмовляються від СОІ на користь менш амбіційної програми проти­ракетної оборони. В Москві 14 січня 1994 р. черговий президент Клінтон уклав з українським президентом Леонідом Кравчуком і російським президентом Борисом Єльциним угоду, яка передбачала ліквідацію ядерного арсеналу України.

Нульовою, якщо не мінусовою точкою відліку українсько-аме­риканських відносин можна вважати промову Президента США Джорджа Буша, виголошену 1 серпня 1991 у Києві, в якій він одно­значно висловився за збереження СРСР і підтримку М. Горбачова. Безпрецедентним для США було те, що відправляючись з Москви до Києва, Джордж Буш показав текст цієї промови радянському керівни­кові. Для США це був період болісної переоцінки зовнішньопо­лі­тичних пріоритетів. Державний департамент дотримувався «москово­центричної тенденції», демонстрував фатальне нерозуміння глибин­них процесів, що відбувалися на пострадянському просторі. З іншого боку, тверезомислячі політики, зокрема Генрі Кісінджер, Дик Чейні, Збігнєв Бжезінський (Дивись фото 5, 6, 7) та інші усвідомлювали необхідність визнання державної незалежності України, встановлення з нею повномасштабних міждержавних відносин.

Фото 5. Фото 6. Фото 7.

Генрі Алфред Кіссінджер Ричард Брюс «Дик» Чейні Збі́ґнєв Казі́меж Бжези́нський

Г. Кісінджер (англ. Henry Alfred Kissinger; нар. 27 травня 1923 місто Фюрт, Баварія, Німеччина – американський політик, дипло­мат та політолог німецького походження. Один з найвпливовіших зовнішньополітичних стратегів США і світу другої половині 20-го сторіччя. Лауреат Нобелівської премії миру у 1973 р. («На знак визнання заслуг у зв'язку з перемир'ям у В'єтнамі».).

Д. Чейні (англ. Richard Bruce «Dick» Cheney; нар. 30 січня 1941, Лінкольн, Небраска, США) – американський політик, служив в адмі­ністраціях чотирьох президентів США (1989-1993 міністр оборони США), з січня 2001 по 20 січня 2009 р. посідав посаду віце-прези­дента США (переобраний на другий термін в листопаді 2004, пов­торно вступив на посаду 20 січня 2005).

З. Бжезінський (пол. Zbigniew Kazimierz Brzeziński; нар. 28 березня 1928 р., Варшава) – американський політолог, соціолог і дер­жавний діяч, колишній Радник з національної безпеки Президента Джиммі Картера, а нині радник Центру стратегічних і міжна­родних студій. Поряд з Генрі Кіссінджером та Самуелем Хантінгто­ном він вважається одним з найвпливовішіх геостратегів США.

Однак протягом майже всього періоду 1991-1993 рр. ці політики були в меншості. Визнавши Росію єдиною правонаступницею СРСР, США фактично блокували політичні й економічні контакти з Украї­ною. Отож головною метою зовнішньої політики України на амери­канському напрямі в цей період було здобути від США реальне виз­нання України як рівноправного партнера. 5-11 травня 1992 р. відбу­вся перший офіційний робочий візит Президента України Л. Крав­чука до США. В ході візиту юуло підписано низку документів, зок­рема політичну декларацію та меморандум про взаєморозуміння між урядами України та США. В політичній декларації вперше було зафіксовано формулу «демократичного партнерства» двох країн. Практика ж тодішніх українсько-американських відносин залишалася на тому ж рівні. Головним конфронтаційним питанням цього періоду була проблема набуття Україною без'ядерного статусу. У засобах масової інформації США з'явилася серія тенденційних антиукраїн­ських публікацій. Майже до середини 1993 р. Вашингтон займав жорстку, майже ультимативну позицію щодо України. США наполя­гали на якомога швидшій ратифікації Договору про обмеження стра­тегічних та наступальних озброєнь та приєднання України до Дого­вору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Р оки президентства Клінтона (обраного в 1993 і переобраного на другий термін в листопаді 1996 р.) Фото 8.

позначені на початковому етапі надзви­чайно кволою зовнішньою полі­тикою, згодом Білий Дім (Дивись фото 8) бореться за справу колишньої Югосла­вії, здійснює військове втручання в Боснії і вирішує оновити НАТО, все глибше і глибше занурюється в мирний процес на Ближньому Сході, тобто відіграє роль світового лідера, яка дуже слабо відчувається його союзниками. В вересні 1993 р. в Ва­шингтоні в присутності президента Клінтона прем’єр-міністр Ізраїлю І. Рабін і палестинський лідер Я. Арафат підписали угоду, яка про­голошувала утворення самостійної палестинської держави. Мирот­ворчість адміністрації Клінтона не поширювалась на ті регіони світу, де США визнавали існування безпосередньої небезпеки їх політич­ним чи економічним інтересам. Наступництво жорсткого зовнішньо­політичного курсу продемонстровано в червні 1993 р. після отри­мання в Вашингтоні інформації про підготовку Іраком замаху на екс-президента Дж. Буша. За наказом Білого дому нанесений ракетний удар по штаб-квартирі іракської розвідки в Багдаді. Загибель 18 аме­риканських «рейнджерів» із складу миротворчого контингенту ООН в Сомалі стала приводом для рішення президента направити в цю країну додаткові підрозділи американських збройних сил. Через шість місяців практично всі військові підрозділи Сполучених Штатів вивезені з Сомалі. Однак аналогічні демонстрації рішучості прово­дились і пізніше щодо Гаїті, Іраку, Руанди і Боснії. Цими акціями Вашингтон продемонстрував міжнародному співтовариству свою рішучість самостійно визначати у майбутньому, коли саме слід засто­совувати силу з метою «наведення порядку в світі». В серпні 1993 р. за дорученням президента США в рамках Ради національної безпеки США розпочата робота по виробленню нової стратегії країни на період після закінчення «холодної війни». В липні 1994 р. опублі­кований документ «Стратегія національної безпеки участі і розши­рення». У своєму остаточно сформованому вигляді «стратегія» перед­бачала поєднання відправних неоізоляціоністських положень з прин­ципом обмеженої (або вибіркової) участі США у вироблені спільно з іншими державами (перш за все своїми союзниками) рішень по спірним міжнародним проблем, але при обов’язковому збереженні американського лідерства. Переконливе вираження ця стратегія знай­шла в ході розвитку початої ще в 1993 р. Боснійської кризи. Очо­люваний Мадлен Олбрайт (перша жінка в історії США, яка стала головою зовнішньополітичного відомства країни, на посаді – 23 січня 1997 – 19 січня 2001 рр.) Державний департамент наполіг на необ­хідності рішучого втручання США при підтримці інших країн Заходу в розвиток подій на Балканах (Дивись фото 9). Фото 9.

Г олова американського зовнішньополітичного відомства заявила, що «небажання США очолити розв’язання воєнної кризи в серці Європи поставило б під загрозу лідерство США в світі після закін­чення «холодної війни». 27 і 28 вересня 1994 р. в Вашингтоні президенти Єльцин і Клінтон зобов’я­зуються прискорити процес ядерного роззброєння і просувати їх нові «партнерські відносини». В липні 1994 р. Клінтон добився згоди Ради Безпеки ООН на вторгнення на Гаїті з метою скинення правлячої там з 1991 р. військової хунти. Бойових дій вдалось уникнути – гаїтянська хунта покинула політичну арену, а повернута до влади громадянська влада згодилась на оку­пацію країни американськими збройними силами. Адміністрація Клінтона відреагувала рішуче на нову загрозу вторгнення Іраку до Кувейту. В жовтні 1994 р. туди направлені тисяча американських солдат і сотні військових літаків, що змусило іракців відвести свої війська від кордону з Кувейтом. В 1994 р. стали явними деякі ознаки нової лінії у зовнішньополітичній стратегії адміністрації Клінтона. Офіційно оголошене лідерами США і Росії закінчення «холодної війни» зробило можливим більш рішучий поворот американської зовнішньої політики до Азії, де відмічалось економічне зростання. США часто демонстрували готовність бачити в Японії форпост своїх інтересів в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і намір зберегти її в своїй орбіті, по можливості оминаючи загострень у відносинах з нею як в полі­тичній, так і економічній сфері. Так само міцними залишались союзи США з іншими країнами регіону – Республікою Корея, Філіппінами, Таїландом і Австралією. Перспектива перетворення Китаю в велику економічну країну у поєднанні з відмовою від розіграшу «китайської карти» проти вже не існуючого Радянського Союзу диктувала необ­хідність перегляду зовнішньополітичного курсу США у відносинах КНР. Результатом такого перегляду став стрімкий розвиток торгово-економічних відносин і нормалізація політичних відносин США з КНР, особливо після зустрічі президента Клінтона з головою КНР Цзян Цземінем (листопад 1994 р.). В лютому 1994 р. США відмінили ембарго на торгівлю з В’єтнамом (яке тривало 19 років). Адмініст­рацією Клінтона зроблені кроки по урегулюванню потенційно небез­печної суперечки із Північною Кореєю з приводу звинувачень, зроб­лених США на адресу останньої, щодо розвитку ядерних озброєнь. Вашингтон навіть пообіцяв надати допомогу Північній Кореї в будів­ництві АЕС з реакторами на легкій воді, виключаючи використання відпрацьованого палива для виробництва ядерної зброї. Поворот до Азії у зовнішній політиці адміністрації Клінтона не означало ослаб­лення інтересу США до Європи в цілому. Обмін візитами Цзян Цземіня в США (жовтень 1997 р.) і Білла Клінтона в Китай (червень-липень 1998 р.) свідчить про нормалізацію американо-китайських відносин і про повернення в питанні ставлення Заходу до прав лю­дини в Китаї. Останній же шукає посилення свого впливу в Південно-Східній Азії в розріз політиці США, які стурбовані співпрацею Китаю і Пакистану в ядерній сфері. Китайсько-американські розбіжності ускладнюються внаслідок кризи, спровокованої літаком-розвідником (квітень 2001 р.) і продажем зброї Тайваню. Після оголошеного звільнення від своєї присутності на Філіппінах збереження амери­канської присутності в Південній Кореї і Японії має за мету убез­печити відновлення японського мілітаризму і китайської загрози.

Адміністрація Б. Клінтона, яка прийшла до влади в січні 1993 р., постала перед дилемою: продовжувати політику Буша, чи шукати нові підходи до розбудови українсько-американських відносин. Після деяких сумнівів був обраний другий шлях. Важливу роль тут відіг­рали насамперед впливові представники Конгресу США. У квітні 1993 р. Держдепартамент виступив із заявою про необхідність і невід­кладність «спільного подолання кризи довіри». 9 травня того ж року Київ відвідала делегація на чолі з послом з особливих доручень, спе­ціальним радником Державного секретаря США із зв'язків з новими незалежними державами С.Телботом. Він заявив про бажання амери­канської сторони розпочати новий етап у відносинах з Україною, підкреслюючи, що не тільки Білий дім, а й уся адміністрація провели інтенсивний перегляд політики США щодо України. Американська сторона запропонувала також розробити і підписати на найвищому рівні українсько-американську Хартію про партнерство, дружбу і співробітництво. Отже, були закладені серйозні підвалини для надан­ня українсько-американським відносинам принципово нового рівня. Важливим свідченням позитивних зрушень стало схвалення Конгре­сом США 30 вересня 1993 р. фінансової допомоги Україні в розмірі 350 млн. $. 24-25 жовтня 1993 р. Київ з офіційним візитом відвідав Державний секретар США У. Крістофер (17 січня 1997 рр. склав повнваження) (Дивись фото 10). Фото 10.

Б ула, зокрема, досягнута домовленість про те, що США сприятимуть приєднанню України до Генеральної угоди з торгівлі та тарифів (ГАТТ), на­лагодженню конструктивного співробітництва з МВФ та МБРР. Крістофер запропонував також, щоб Укра­їна залучалася до ініційованої США в рамках НАТО програми «Партнерство заради миру». Однак нев­довзі в українсько-американських відносинах знову виникла напру­женість. Вона була викликана тим, що Україна, на думку США, непослідовно і не вповному обсязі виконувала зобов'язання, прийняті у Лісабоні 23 травня 1992 р. щодо договору про СНО-І. Важливим кроком на шляху подолання цієї проблеми стала ратифікація 18 листопада 1993 р. Верховною Радою України Договору про СНО-І. Принципове значення для дальшого поліпшення українсько-амери­канських відносин мало підписання Президентами України, США та Росії 14 січня 1994 р. Тристоронньої заяви в Москві. Це був справ­жній прорив у непростих відносинах, що склалися у трикутнику Україна – США – Росія. У заяві містився історичний пункт про те, що США й Росія готові надати Україні гарантій безпеки. Це дало можливість Україні 3 лютого 1994 р. зняти застереження Верховної Ради від 18 листопада 1993 р. Ще більш динамічними і визначеними українсько-американські відносини стали після того, як на президент­ських виборах 1994 р. переміг Л. Кучма. Це стосувалося не тільки політичної сфери, але й, що особливо важливо – економічної спів­праці. Державний візит до США Президента Л. Кучми 19-23 листо­пада 1994 р. започаткував якісно новий етап міжнародного співробіт­ництва. Основоположним політичним документом нової ери наших взаємин із США стала «Хартія українсько-американського партнер­ства, дружби і співробітництва», підписана у Білому домі 22 листо­пада 1994 р. Президентами Л. Кучмою та Б. Клінтоном. Сторони виз­нали, що існування вільної, незалежної і суверенної Української дер­жави, її безпека й процвітання мають велике значення для США. 1994 рік завершився урочистим акордом Будапештського саміту ОБСЄ 5-6 грудня, на якому Україна отримала гарантії національної безпеки від США, Великої Британії, Росії, а також Франції та Китаю. Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авто­ритет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення парт­нерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995 р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20-22 лютого 1996 р. Безпре­цедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США прак­тиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995 р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її полвтичного суверенітету, тери­торіальної цілісності. Увага до пост'ядерної України з боку прези­денської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 ве­ресня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором (Дивись фото 11) та Леонідом Кучмою.

А льберт Арнольд Ґор (або скорочено Ел Ґор, Фото 11.

англ. Albert Arnold "Al" Gore, Jr.) – нар. 31 березня 1948 р., американський політик, член Палати пред­ставників США (1977-1985), Сенату США (1985-1993), сорок п’ятий віце-президент США (1993-2001), лауреат Нобелівської премії миру за 2007 рік. Аль­берт Ґор був членом Палати Представників (1977-1985) та Сенату Конгресу США у 1985-1993 рр. від штату Теннессі. Після двох термінів на посаді віце-президента США був кандидатом на посаду прези­дента країни на виборах у 2000 р. В перегонах з Джорджем Бушем отримав майже однаку кількість голосів від штатів, але загалом більшість голосів виборців. За рішенням Верховного суду США Буш був проголошений переможцем. Після поразки став активно займа­тися справою охорони довкілля, написав книгу «Незручна правда», на основі якої пізніше зняв однойменний документальний фільм. У 2006 р. фільм «Незручна правда» отримав «Оскара». 12 жовтня 2007 р. разом з робочою групою з проблемах кліматичних змін за внесок в розповсюдження знань та привернення більшої уваги до проблем нав­колишнього середовища був нагороджений Нобелівською премією миру.

Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питан­нями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабіль­ного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гаран­тії безпеки. У той же час між США та Росією було утворено міжуря­дову комісію Гор – Черномирдін, що представляла собою міжвідом­чий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторон­ніх взаємин економічного та правового характеру. Фото 12.

В і́ктор Степа́нович Чорномирдін (Дивись фо­то 12) – нар. 9 квітня 1938 р., Оренбурзька область, Росія; російський державний діяч, прем'єр-міністр Росії (1992-1998). Надзвичайний і повноважний посол Російської Федерації в Україні від 2001 до 2009 р.

Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США. Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як «стратегічне партнерство». І хоч надалі реалії україно-американських відносин не завжди відповідали умовам «стратегічного партнерства», рішення про його започатку­вання було важливим досягненням обох сторін.

Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїля та Єгипту.

Г ена́дій Йо́сипович Удовенко (Дивись фото 13) Фото 13.

– нар. 22 червня 1931, Кривий Ріг, член НРУ (з 1999); ВР України, голова підкомітету з питань прав людини Комітету з питань прав людини, на­ціональних меншин і міжнаціональних відносин (з 07.2006), член фракції Блоку «Наша Україна» (з 04.2006); голова Ради з питань етнонац. політики (з 05.2006); почес. голова Всеукр. асоціації сприяння ООН; почес. президент Асоціації шотокан карате-до (з 06.2001).

Протягом 1990-2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд. доларів. Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'я­вилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ (анг­лійською IMF) – спеціальне агентство Організації Об'єднаних Націй (ООН), засноване 39-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Штаб-квартира МВФ знаходиться в м. Вашингтон, США), Світового банку, Європейського банку рекон­струкції та розвитку (ЄБРР, міжнародний фінансово-кредитний інс­титут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтег­рування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Ство­рений в 1991 році (штаб-квартира – в Лондоні) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію. Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політич­ного договору, в якому Росія нарешті визнала суверенність та тери­ториальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відно­сини співробітництва із Північноатлантичним альянсом. Для полег­шення розширення Атлантичного альянсу на країни минулого Вар­шавського договору і СРСР ще 20 грудня 1991 р. (по американській ініціативі) створена спеціальна структура – Рада північноамерикан­ської співпраці (по англійські NACE).

Отже, підсумуємо: ті чи інші ініціативи США в регіонах Спів­дружності Незалежних Держав (Європейська частина, Закавказзя, Середня Азія) і в конкретних державах виступають прямим наслід­ком стану російсько-американських відносин. Ядерне розброєння країн СНД проводилось на гроші США і під наглядом в рамках прийнятого в 1991 р. в США закону ”Про зниження радянської ядерної загрози”, який став відомий під програмою Нанна-Лугара. Вашингтон не міг допустити, щоб замість однієї ядерної наддержави на пострадян­ському просторі виникло одразу чотири із спірними кордонами між ними (Україна, Білорусія, Казахстан, Росія). Казахстан оголосив про свій без’ядерний статус в квітні 1995 р., Білорусія – в листопаді 1996 р., Україна в червні 1996 р. офіційно оголосила про те, що всі бойо­головки виведені в Росію і країна стала без’ядерною державою. В листопаді 2001 р. президент Росії В. Путін офіційно заявив про те, що остання українська бойоголовка ліквідована. В травні 1992 р. в Ташкенті підписаний Договір про колективну безпеку (ДКБ). Його підписали Росія, Арменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан і Таджи­кистан. Впродовж 1993 р. до ДКБ приєднались Азербайджан, Грузія і Беларусія. Договір вступив в силу в квітні 1994 р., коли його ратифікували держави-учасниці, строком на 5 років. Основне поло­ження договору зафіксоване в статті 4, – агресія проти однієї дер­жави-учасниці розглядалось як агресія проти всіх держав-учасниць. Запущене в січні 1994 р. на самміті НАТО в Брюсселі «Партнерство заради миру», націлювалось на розвиток військової співпраці між противниками у минулому. Підписання 10 січня 1994 р. шістнад­цятьма країнами-членами НАТО політичного документу, запропоно­ваного країнам минулого комуністичного табору для участі в «Парт­нерстві заради миру», розцінюється як перший крок до можливого вступу в Альянс. Це, в свою чергу, сприймається Москвою з впертою недовірою. Так, 10 травня 1995 р. в Москві Єльцин відмовив Клін­тону в розширенні НАТО на держави Центральної Європи і в припи­ненні Росією співпраці в ядерній сфері з Іраном. Сформовано основні засади так званої доктрини Клінтона. Зовнішня політика Вашингтона спрямовувалась на «розширення демократії» в асоціації Америки із Західною Європою, а також на сприяння розвитку нових незалежних держав і відкритих суспільств у Східній Європі. Одним з наслідків реалізації такої політики стала нова Атлантична хартія, підписана 3 грудня 1995 р. у Мадриді президентом Б. Клінтоном, головою Євро­пейської Комісії Ж. Сантером і головою Європейської ради Ф. Гонса­лесом. Хартія засвідчила прагнення США та Європи до співпраці у сфері політики безпеки, а також в економічній, культурній і науковій галузях. Вона містила план дій стосовно поглиблення трансатлан­тич­ного партнерства між сторонами. На російсько-американській зуст­річі на вищому рівні в Хельсінкі (20-21 березня 1997 р.) Б. Єльцин так само виступає проти розширення НАТО, з приводу якого, в кінці-кінців, досягається згода між російським міністром іноземних справ Євгенієм Примаковим і Генеральним секретарем НАТО Хав’єром Саланою (травень 1997 р.) (Дивись фото 14,15).