102. Квітнева революція в Афганістані і радянська агресія в дра

Республіканський режим в Афганістані після повалення в 1973 р. королівської влади Мухаммедом Даудом, швидко виродився у війсь­ково-бюрократичну диктатуру. Найбільш прогресивно мислячі полі­тики і військові відсторонялися від руля управління державою, в країні посилювалися репресії, росло невдоволення режимом. Народ­но-демократична партія Афганістану (НДПА) очолила діяльність по об'єднанню всіх прогресивних антиурядових сил. Розуміючи, що його влада не спирається на широку соціальну базу, президент М. Дауд прагнув заручитися підтримкою Заходу і найбільш консервативних сил регіону шахского Ірану, держав Аравійського півострова, Єгипту.

Навесні 1978 р., коли в країні назрівала революційна ситуація, власті арештували генерального секретаря ЦК НДПА Нур Мухам­меда Тараки і ряд інших членів керівництва партії. Тоді вірні НДПА частини афганської армії 27 квітня підняли повстання, захопили президентський палац і скинули уряд М. Дауда. Революційна Рада, що прийшла до влади 30 квітня проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Керівники республіки заявили, що вони стоять на позиціях марксизму-ленінізму, і оголосили широку програму соціальних перетворень: створення незалежної економіки, проведення аграрної реформи, ліквідація залишків феодалізму і пану­вання іноземних торговців, забезпечення розвитку національних мов і культур всіх народів Афганістану і інш. Однак на практиці прого­лошені реформи зіткнулися з широким опором з боку великих земле­власників, підтриманих релігійними колами і навіть самими селянами.

У результаті нова влада стала перед загрозою широкої опозиції, яка апелювала до мас, використовуючи знайомі народу поняття, часто вдягаючи свої заклики в образи релігійного характеру. Влада почала гоніння проти ісламського духовенства і мас, що йшли за ним. Це протистояння стало прологом громадянської війни, що розширялася в Афганістані. Невдоволення населення політикою, що проводилася урядом НДПА і жорсткі заходи нової влади викликали масовий потік біженців з країни. Опозиція, заручившись підтримкою міжнародних ісламістських сил, буквально через декілька тижнів після квітневої революції почала створювати бази на території Пакистана і Ірану, де проходили підготовку її бойовики. Тільки в Пакистані з червня по листопад 1979 р. пройшли підготовку більше за 30 тис. бойовиків. Всі ці сили отримували активну підтримку і значну матеріальну допо­могу з боку Пакистана, Ірану, КНР і консервативних режимів Персид­ської затоки. З кінця 1978 р. проти ДРА, по суті, розгортається нео­голошена війна.

Зі своєї сторони уряд ДРА намагався укріпити не дуже міцні внутрішньополітичні позиції за рахунок розвитку тісних зв'язків з Радянським Союзом. У грудні 1978 р. між урядами ДРА і СРСР був укладений Договір про дружбу, добросусідство і співпрацю. Його четверта стаття передбачала проведення взаємних консультацій в області забезпечення безпеки, незалежності і територіальної ціліс­ності обох країн. У країну широким потоком пішла різноманітна, в тому числі військова, радянська допомога. Неодноразово (більш 15 разів) афганські керівники і Н.М. Тараки, і Хафізулла Амін звер­талися до Радянського Союзу з проханнями про напрям радянських військ в Афганістан для боротьби проти бойовиків опозиції і стабі­лізації обстановки в країні, але діставали відмову.

Тим часом саме афганське керівництво роздиралося міжфрак­ційними протиріччями і боротьбою за владу. У вересні 1979 Це ще більше загострило ситуацію і загрожувало розколом в НДПА. Обста­новка остаточно дестабілізувалася і загрожувала втратою НДПА влади і крахом режиму. У цих умовах Москва ухвалює рішення про введення радянського військового контингенту в Афганістан, і 27 грудня 1979 р. радянські військові частини загальною чисельністю біля 100 тис. чоловік входять в цю країну. Насамперед спецпідрозділи радянських військ усувають Х. Аміна; створюється нове керівництво НДПА і ДРА на чолі з Бабраком Кармалем.

Міжнародна реакція на введення радянських військ в Афга­ністан була дуже швидкою і жорсткою. Воно було осуджено біль­шістю держав світу; питання про положення в Афганістані було поставлене в Раді Безпеки ООН 5 січня 1980 р., однак рішення було заблоковано представниками СРСР і НДР, що голосували проти резо­люції, що закликала до "негайного і безумовного виведення" радянсь­ких військ з Афганістану, .

Відразу ж після введення військ радянське керівництво заявило, що вони можуть бути виведені за умови припинення іноземного втручання у внутрішні справи ДРА. Пізніше, в грудні 1980 р. і на XXVI з'їзді КПСС, ця пропозиція була доповнена готовністю СРСР розглядати проблеми Афганістану в більш широкому контексті без­пеки в районі Персидської затоки. Зрозуміло, ця ув'язка була рішуче знехтувана Заходом, насамперед США, які різко посилили свою підтримку афганської опозиції, що виступала тепер не тільки проти уряду ДРА, але також і проти радянських військ.

Аж до середини 80-х рр. афганське питання, залишаючись однією з нагальних проблем світової спільноти, ніяк не міг отримати свого вирішення, хоч певні спроби в цьому напрямі робилися як урядами ДРА і СРСР, так і міжнародними структурами. У лютому 1981 р. генеральний секретар ООН К. Вальдхайм призначив Х. Переса де Куельяра своїм уповноваженим по Афганістану (після обрання останнього генеральним секретарем ООН на початку 1982 р. на цьому посту його змінив Дієго Кордовес), який почав обговорення шляхів урегулювання з всіма зацікавленими сторонами. Такий підхід доз­волив виробити концепцію міжнародних зусиль по розв'язанню кризи. Партнерами по переговорах повинні були стати Афганістан, Пакис­тан і Іран (Тегеран відразу ж відмовився від участі в них), а США і СРСР повинні були виступити на наступному етапі як гаранти. Пер­ший раунд переговорів відбувся в Женеві в червні 1982 р.

Вже на цьому етапі виявилися чисельні складнощі. Пакистан, що не визнавав уряд в Кабулі, відмовлявся від прямих переговорів, і Кордовесу доводилося проробляти і уточнювати позиції з кожною делегацією окремо. Усього до квітня 1988 р., коли були підписані угоди по Афганістану, було проведено декілька раундів переговорів, на яких обговорювалися нарівні з виведенням радянських проблеми біженців і самовизначення Афганістану без втручання ззовні.

Новий підхід СРСР до зовнішньополітичних проблем не міг не порушити і радянську позицію по Афганістану. Це цілком природно. Афганське питання ускладняло відносини Радянського Союзу у багатьох напрямах зовнішньої політики. Крім того радянські війська несли втрати, і афганська проблема досить виразно мала внутрішньо­політичний аспект. Виступаючи в липні 1986 р. у Владивостоку, М. С. Горбачев указав на зацікавленість СРСР в повному виведенні з Афганістану і оголосив про виведення шести полків до кінця 1986 р. Одночасно СРСР наполягав на змінах в політиці самого афганського керівництва, домагаючись переходу до політичних методів розв'я­зання афганської проблеми. У травні 1986 р. по наполяганню Москви Б. Кармаля на посту керівника ДРА змінив М. Наджібулла, що ого­лосив про проведення політики національного примирення. Це зміц­нювало політичні позиції Кабула, сприяло деякій нормалізації обста­новки в Афганістані. У країну навіть почали в невеликих кіль­костях повертатися біженці. У лютому 1988 р. СРСР обнародував графік виведення з Афганістану: вони повинні були бути виведені протягом 10 місяців починаючи з 15 травня при умові успішного завершення женевських переговорів.

14 квітня 1988 р. в Женеві були підписані п'ять документів з питань політичного врегулювання ситуації навколо Афганістану. У їх число входили афгано-пакистанська угода про принципи взаємовід­носин, що включали невтручання у внутрішні справи один одного і відмову від інтервенції; афгано-пакистанська угода про добровільне повернення біженців; Декларація про міжнародні гарантії (підписана СРСР і США як міжнародними гарантами); угода про взаємозв'язок, а також меморандум порозуміння. 15 лютого 1989 р. останні радянські війська покинули територію Афганістану, однак негайного падіння режиму, що передбачалося багатьма експертами М. Наджібулли не сталося; матеріальна підтримка Москвою уряду Афганістану не припинялася. І лише після прийнятого осінню 1991 р. рішення уряду Росії про припинення з 1 січня 1992 р. всякої допомоги Афганістану співвідношення сил між Кабулом і опозицією, що продовжувала отримувати значну військову підтримку ззовні, різко змінилося, і в квітні 1992 р. опозиційні сили зуміли взяти столицю країни.