114. Основні напрямки зовнішньої політики України

(90-ті роки ХХ ст.)

Головні засади, завдання та пріоритети зовнішньої політики, визна­ченої в таких основоположних документах, як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. та "Основні напрями зов­нішньої політики України", затверджені Верховною Радою України 2 липня 1993 р., закладені в цих документах припущення є базою для зовнішньополітичного курсу України, який є послідовним, виваже­ним і передбачуваним.

Декларація про державний суверенітет України визначила прин­ципові засади зовнішньої політики Української держави. Зокрема, проголошено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь в загаль­ноєвропейському процесі та європейських структурах. Україна прагне в майбутньому стати постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних прин­ципів: "не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї". "Акт про незалежність України", прийнятий Верховною Радою рес­публіки 24 серпня 1991 р., відкрив нову добу в історії української дер­жавності. Відтепер на території України стали діяти виключно її Конституція та закони. Восени 1991 р. відбулися перші офіційні візити Голови Верховної Ради України Л.М. Кравчука до Франції, США та Канади. Мета поїздок – ознайомлення політичних діячів та громадськості цих країн з політичною та економічною ситуацією в республіці, з її перспективами як незалежної держави, з вихідними принципами української зовнішньої політики. 1 грудня 1991 р. понад 90% учасників історичного референдуму висло­вились за підтверд­ження "Акту про незалежність України" від 24 серпня 1991 р. 2 груд­ня незалежну Українську державу визнали Республіка Польща та Канада, 3-5 грудня – Угорщина, Росія, Латвія, Болгарія та Хорватія, а за ними – Естонія, Чехословаччина, Словенія, Грузія та десятки ін­ших країн. До кінця грудня 1991 р. заяви про визнання неза­лежності України зробили уряди 68 держав світу, в тому числі США, ФРН, Великобританії, Швеції, Італії, Японії. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада республіки прийняла Декларацію прав національностей Укра­їни, яка урочисто гаран­тувала всім народам, національним групам та громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободу релігійних переконань. 5 грудня 1991 р. Верховна Рада виступила із зверненням "До парла­ментів і народів світу", у якому зазначалось, що Українська держава буде неухильно дотримуватися норм міжнародного права, керуючись загальною Декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала; Україна спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва в розв'язанні еколо­гічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватись на загальновизначених принципах міжна­родного права. Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р. "Закону про дію міжнародних договорів на тери­торії України". Протягом 1992 р. кількість держав, які визнали Українську державу, зросла до 132, у тому числі 106 встановили з нею дипломатичні відносини на рівні посольств. За цей же період було укладено 35 двосторонніх міждер­жавних договорів та 88 міжурядових угод.

Одним з важливих завдань своєї зовнішньої політики Україна визначила активну участь у зусиллях світового співтовариства по роззброєнню. Дальший розвиток і конкретизація зовнішньоеко­но­мічної концепції України були тісно пов'язані з новою ситуацією, що склалась після розпаду СРСР і створенням 8 грудня 1991 р. Спів­дружності незалежних держав (СНД). Україна розглядає СНД як міжнародний механізм, що доповнює і координує процес формування якісно нових двосторонніх відносин з неза­лежними державами, які утворилися на території СРСР і має на меті сприяти більш успішному вирішенню проблем, зокрема економічного характеру, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Україна стоїть на позиції економічної доцільності існування СНД, розвитку взаємовигідних торгово-еко­номічних відносин між державами-учасницями Співдружності. У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті в угодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі СРСР, адже такі угоди суперечили б проголошеному Верховною Ра­дою України прагненню набути в майбутньому нейтрального статусу. 2 березня 1992 р., Рада ЄС вирішила замінити колективні євро­пей­сько-радянські договори новими угодами з країнами, що утворились на території СРСР. Це стосувалося: договору про торгівлю і еко­номічну працю, що був підписаний ЄС з СРСР 18 грудня 1989 р. на 10-річний термін; договору про торгівлю текстильними продуктами, чинність якого закінчува­лася 31 грудня 1992 р. ЄС представив мініст­рам закордонних справ новоутво­рених держав проекти нових угод.

Європейське співтовариство і Україна розпочали переговори навколо цих питань і 14 вересня 1992 р. Президент України Л. Крав­чук прибув до м. Брюсселя, де зустрівся з Президентом комісії ЄС Ж. Делором. Обидві сторони підписали меморандум, який підтвердив необхідність: затвердити обмінними листами продовження взаємних зобов'язань, які випливали з договору 1989 р.; провести переговори для укладання нової угоди про партнерство, співробітництво, а також і про політичний діалог між Україною і ЄС. Президент України Л. Кравчук запевнив Главу комісії ЄС, що держава продовжуватиме економічні реформи, і висловив бажання про отримання допомоги від ЄС. Під проводом депутата М. Гофа (Німеччина), делегація Євро­пейського парламенту перебувала 21-24 вересня 1992 р. з офіційним візитом у м. Києві. У дружній атмосфері було обговорено питання зміцнення співпраці між Верховною Радою України і Європейським парламентом. Важливою віхою у взаємовідносинах України з ЄС було офіційне підписання Угоди про партнерство і співпрацю, яке відбулося 14 червня 1994 р. у Люксембурзі. Угоду підписали Пре­зидент України Л. Кравчук, Президент Ради міністрів ЄС Т. Пангга­льос, Президент комісії ЄС Ж. Делор і представники 12 держав-членів ЄС. Ця угода відкрила нову сторінку у стосунках між Україною і Євросоюзом та його членами: вона заклала правові ос­нови для входження України до європейських структур, що є логіч­ним необхідним напрямком зовнішньої політики України на сучас­ному етапі. На засіданні Комітету зі співпраці України з ЄС в травні 1996 р. у м. Києві Міністр закордонних справ Г. Удовенко заявив, що Україна вбачає в Євросоюзі ядро європейської інтеграції. Однак він висловив жаль, що ратифікація Угоди від 10 листопада 1994 р. йде надзвичайно повільно. Г. Удовенко висловився за надання Україні статусу держави з перехідною економікою і апелював до ЄС, щоб він підтримав у прийомі України до Світової організації торгівлі. Євро­пейський союз відгукнувся на прохання України і визнав за Україною статус держави з перехідною економікою і прийняв план дій ЄС на її підтримку.

Геополітичне становище України як великої чорноморської дер­жави і водночас містка між Сходом і Заходом потребувало підви­щення уваги до розвитку співробітництва з країнами Східносеред­земно-морського басейну. Серед них перше місце належало найближ­чому сусідові – Туреччині, з якою Україна мала давні історико-куль­турні та торговельно-економічні зв'язки. Важливими кроками на шляху розвитку взаємовигідних відносин з нею стали Договір про дружбу та співробітництво між Україною і Турецькою Республікою від 1 травня 1992 р., а також участь обох держав у цілому ряді фору­мів Чорноморських країн, що завершились підписанням таких важли­вих документів, як Декларація про Чорноморське економічне співро­бітництво (ЧЕС) та Босфорська заява від 25 червня 1992 р., Декла­рація про створення Парламентської асамблеї ЧЕС, Чорноморська конвенція про співробітництво в галузі культури, науки, освіти та інформації (лютий 1993 р.). Помітним успіхом української декларації став візит Президента Л. Кравчука до Держави Ізраїль у січні 1993 р. В ході візиту було підписано Меморандум про взаєморозуміння та основні принципи співробітництва між двома державами. Підписані документи заклали правову основу для розвитку взаємовигідного двостороннього партнерства.

Важливе значення мала поїздка прем'єр-міністра України Л. Кучми у квітні 1993 р. по країнах Перської Затоки. Успішні пере­говори, проведені з державними діячами Саудівської Аравії, Об'єдна­них Арабських Еміратів, Кувейту, Катару та Оману, поклали початок конструктивному діалогові Киє­ва з впливовими аравійськими монар­хіями.

2 липня 1993 року Верховна Рада схвалила "Основні напрями зовнішньої політики України". Зовнішня політика спрямовується на виконання таких найголовніших завдань: утворення і розвиток Укра­їни як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної ціліс­ності держави та недоторка­ності її кордонів; входження національ­ного господарства до світової економічної системи для його повно­цінного економічного розвитку, підви­щення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зару­біжними україн­цями і вихідцями з України; надання їм допомоги згідно з міжна­родним правом; розповсюдження у світі образу України, як надійного і перед­бачуваного партнера. Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співро­бітництва з усіма заінтересованими парт­нерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. З другої половини 1994 р., після обрання Президентом України Л. Кучми та сформування нового уряду республіки, було вжито заходів до активізації зовнішньої політики. В другій половині 1994 – на початку 1995 р. президент Л. Кучма відвідав з візитом США та Канаду, Туркменію і Польщу, Казахстан та Грузію, зустрічався з керівниками Албанії, Білорусії, Литви, Молдови та інших держав. Столицю Укра­їни з важливими візитами відвідали президенти Китаю, Узбекистану, Туркменістану, високі представники Чехії, Словаччини, Польщі, При­балтійських країн та інших держав Західної Європи. Візит президента Л. Кучми до Туркменістану був присвячений питанням постачання України газом поза межами Росії. Активніше стало розвиватися спів­робітництво України з європейськими структурами, зокрема по лінії НАТО в рамках програми "Партнерство заради миру", започатковану в січні 1994 р. Україна дотримується політики позаблоковості і не є членом НАТО. Але як велика європейська держава, що бере ак­тивну участь у процесах коопе­рації у сфері безпеки в Європі, Україна зацікавлена в якнайширшому розвит­кові відносин з цією організа­цією, що має перспективи до перетворення в осередок всеохоплю­ючої системи безпеки в Європі. Україна розвиває з НАТО відносини особливого партнерства, що були формалізовані Хартією про особ­ливе партнерство між Україною і НАТО. Вона була підписана 9 липня 1997 р. у Мадріді Президентом України Л.Кучмою, Генераль­ним сек­ретарем НАТО X. Саланою та 16-ма лідерами держав-членів НАТО. В Хартії закладені й практичні можливості для такої підтрим­ки. Планується створення кризового консультативного механізму для проведення спільних консультацій у випадку, коли Україна вбача­тиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній неза­лежності або безпеці. Серед механізмів співпраці важливою є фор­малізація періоду зустрічей у формі "16+1" на рівні Північно-Атлан­тичної ради не менш як двічі на рік, у якості Комісії Україна – НАТО. У 1997 році створено місію Україна при НАТО. Україна стала однією з перших держав, не членів НАТО, яка заснувала свою місію при цій Організації. З 1998 р. в Брюсселі існують фактично вже три дипло­матичні установи нашої держави – посольство України в країнах Бенілюкс, представництво України при Європейському союзі, а також місія України при НАТО. Важливим напрямом зовнішньо­політичної діяльності був вступ України до Ради Європи (РЄ), який відбувся 9 листопада 1995 р. З набуттям Україною членства у Раді Європи у органів влади держави з'явився новий напрямок діяльності, пов'язаний з проведенням чинного законодавства України відповідно до норм та стандартів РЄ, зокрема, положень Європейської конвенції з прав людини. 9 листопада 1995 року Генеральний секретар РЄ Д. Таршис та член Європейської комісії X. Ван дер Брук підписали "Спільну програму Комісії Європейського співтовариства та Ради Європи щодо реформування правової системи, місцевого самоврядування та удосконалення системи правозастосування в Україні". На запрошення Голови парламентської асамблеї РЄ Л. Фішера Президент України Л. Кучма з 22 до 23 квітня 1996 р. пере­бував у місті Страсбурзі з офіційним візитом. Під час візиту Прези­дент України виступив на сесії ПА РЄ, провів зустрічі з керівниками Організації. У відповідь Генеральний секретар РЄ Д. Таршис відвідав з офіційним візитом Україну під час святкування 5-ї річниці її неза­лежності. На сесії Парламентської асамблеї РЄ, яка проходила 23-27 вересня 1996 р., на посаду судді Європейського суду з прав людини від України було обрано В. Буткевича.

Отже, повне членство України в РЄ надає їй можливість брати активну участь у виробленні спільної політики Європейських країн щодо вирішення проблем, які виникають під час розвитку суспіль­ства, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культур­ної єдності. Вступ України до РЄ свідчить про її демократичний вибір, послідовність у проведенні реформ, спрямованих на захист прав людини та зміцнення демократичних інсти­тутів.