67. Утворення двох німецьких держав

Згідно з Потсдамською угодою в Німеччині мали бути забезпе­чені демократичні свободи, діяльність демократичних політичних партій, введення принципу виборності влади і створено централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулю­вання, складання якого по­кладаюся на новий орган – Раду міністрів закордонних справ. Передбачалося, що такий уряд форму­ватиметься через «центральні німецькі адміністративні департаменти, очолювані державними секретарями». Але в тій же Потсдамській угоді вперше запроваджувався в міжна­родно-правову практику термін «західні зони», тобто йшлося про поділ Німеччини за прин­ципом Схід-Захід. Щодо репараційного питання, то запропонований спосіб його вирі­шення далеко не зміцнював декларованого прин­ципу збереження економічної єдності Німеччини. Тому багато вчених не без підстав уважають, що Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеч­чини.

Офіційним аргу­ментом було небажання порушувати принцип чотиристо­роннього управління Німеччиною. Слід зазначити, що на той період лише в радянській зоні існували центральні німецькі адмі­ністративні органи управління окремими галузями економіки. Тому форму­вання багатозонних органів мало орієнтуватися в орга­ніза­ційному плані на радянський зразок. Здавалося б, американська про­позиція була виграшною для радян­ської сторони. Але це означало би погіршення відносин із Францією, єдиною з західних країн, в уряді якої були комуністи і взаємини з якою були набагато теплішими, ніж з іншими союзниками. Тому, як вважає чимало до­слідників, у тій ситуації сталася підміна державних ін­тересів партійними.

Німецька економіка в західних секторах і надалі керу­валася самими союзниками. В умовах повоєнної кризи в переможеній Німеч­чині вільне підприємництво слід було обмежити системою держав­ного контролю й розподілу. Тому 27 березня 1946 р. з'явився доку­мент, схвалений чотирма державами, – «План з репарацій та рівня повоєнної німецької економіки». Багато вчених вважають його вер­шиною союзницької співпраці. План передбачав збе­реження тра­диційних господарських зв'язків, незважаючи на міжзональні кор.­дони, тобто мова йшла про збережен­ня єдності країни.

В початковий період проведення репараційної по­літики прак­тика демонтажів німецьких підприємств у східній зоні значною мірою підірвала радянський авто­ритет у німецького населення. Проте неза­баром було знайдено більш прийнятний спосіб рішення – репарації з поточної продукції. Це стимулювало німців на більш продуктивну працю і розширювало базу німецької про­мисловості. Навесні 1946 р. постали перші радянські акціонерні товариства (РАТ), які складалися з підпри­ємств, що підлягали раніше демонтажу, а тепер зорієнто­вувалися на постачання готової продукції в обмін на на­дання сиро­вини. Для західних країн такий варіант був неприйнятний, передусім з точки зору захисту власного ринку від фактично безкоштовних товарів з країни-кон­курента. Тому вони свідомо дотримувалися полі­тики очікування. Значна частина підприємств західних зон не працю­вала, в той час як перехід від демонтажів до стяг­нення репарацій з поточної продукції в радянській зоні зумовив поліпшення еконо­мічної й політичної ситуації.

Західнонімецька економіка потребу­вала захисту від зовнішнього ринку, оскільки більш ра­ціональна господарча політика в східному секторі зумо­вила перелив товарів із нього в західні сектори, бо робітники західних секторів одержували на бездіяльних підприєм­ствах зарплату, а реалізувати її могли лише в радянській зоні. 30 червня 1946 р. було введено режим контролю за пересуванням товарів і лю­дей між радянською і західними зонами.

На Паризькій сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) яка відбулася у два етапи у квітні-липні 1946 р., держсекретар США Д. Бірнс запропонував скликати мирну конференцію 12 листопада 1946 р. і завершити роботу над німецьким урегулюванням. Міністр закордонних справ СРСР В. Молотов висту­пив із програмною про­мовою «Про долю Німеччини і мирної угоди з нею», сенс якої зво­дився до обстоювання політичного суверенітету Німеччини, її терто­ріальної неподільності й необхідності розвитку мирної німецької промисловості. Окремо ставилося питання про створення загально ні­мецького уряду й перевірку його на довіру, отже, про швидке при­пинення окупації не йшлося. Міністр закордонних справ Франції Ж. Бідо обмежив попередні умови для створення центральних німецьких департаментів санкціонуванням переходу Саару під тимчасове керу­вання Франції. Тут дуже багато залежало від позиції Радянського Союзу. Адже навіть тимчасове відлучення Саару від Німеччини супе­речило молотовській позиції засудження сепаратизму і, крім цього, підривало юридичну непорушність польсько-німецького кордону Одер- Нейсе, адже формально статус Саару зрівнявся б з аналогічним статусом західних польських земель. Тому в тій ситуації радянський міністр закор­донних справ тільки зарезервував свою позицію.

Ще одним питанням Паризької сесії, що торкалося Німеччини, був американський проект угоди про її роз­зброєння й демілі­таризацію. Пізніше він дістав назву «угода Бірнса». Що стосується перевірки виконання рішень про демілітаризацію, то радянська сто­рона наполягала на ска­суванні інспектування промислових підпри­ємств. Уже в той час на кордоні Саксонії й Тюрінгії розгортався про­ект видобування і переробки урану на комбінаті «Вісмут». І ось тут, вочевидь, і крилася головна причина неприйняття радянською сто­роною «угоди Бірнса», бо в ній заборонялося виробництво «будь-яких розщеплю­ваних матеріалів». Щоправда, вона містила застере­ження про можливість такого виробництва, якщо «Високі Сто­рони схвалять», але таким чином урановий проект СРСР узалежнювався від західних держав, насамперед США. І хоча, безперечно, існувала можливість певного компромісу, але абсолютна закритість взаємних позицій, приховування справжньої суті суперечностей урешті-решт зумовили провал проекту Бірнса. Як наслідок на Паризькій сесії 12 липня 1946р. було проголошено намір США й Великобританії об'єд­нати свої окупаційні зони і створити те, що згодом назвуть «Бізо­нією». Саме створення «економічної об'єднаної області» ба­гатьма вченими вважається початковою фазою в процесі розколу Німеччини. Хоча через значні труднощі функціо­нування «Бізонії» цей процес не одразу став необоротним.

6 вересня 1946 р. держсекретар США Бірнс виступив у Штут­гарті з промовою, де брав під сумнів повоєнний територіальний статус і виступив за перегляд кордону Одер-Нейсе. 5 червня 1947 р. держсекретар США виголосив свою гарвардську промову, з якої бере початок «план Маршалла». Якщо з економічної точки зору він, на думку бага­тьох дослідників, не був для Німеччини вирішальним, то політичне значення його очевидне – “План Маршалла» став інстру­ментом консолідації західнонімецького уряду. Тим більше що адмі­ністративно-командна модель керу­вання економікою у східній зоні до цього часу себе вже вичерпала, а альтернативи до «плану Маршалла» для Східної Німеччини Радянський Союз не запропонував.

Спробу обговорити економічні, в тому числі й репараційні, питання було зроблено на Лондонській сесії РМЗС (25 листопада – 15 грудня 1947 р.). Проте її фактично було зірвано: держсекретар США Д. Маршалл під час одного з засідань оголосив сесію закритою – без узгодження і без зазначення місця та часу наступної зустрічі. Під час сесії Франція висловила принципову згоду на об'єднання французької зони окупації з англо-американською і створення «Три­зонії».Усі ці заходи значно прискорили перетворення «об'єдна­ної економіч­ної область на справжню державу. Створювався праобраз майбутньої конституційної структури. Аби зменшити не­вдоволення Франції, що, як і раніше, вважала західно­німецьку державу за май­бутнього надто небезпечного сусіда, Англія і США санкціонували відлучення Саару від Німеччини й передання його під фактичний суверенітет Франції.

Лондонська конференція проходила у два етапи: з 23 лютого до 6 березня і з 20 квітня до 1 червня 1948 р. На ній було узгоджено директиву для глав урядів усіх західнонімецьких земель, згідно з якою вони до 1 вересня мали скликати установчі збори для розробки Конституції. Лондонська конференція проголосила курс на ство­рення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок. Це, зви­чайно, не могло не викликати відповідні заходи з боку Радянсь­кого Союзу. 18 червня командувачі окупаційних військ США, Велико­британії й Франції повідомили маршала Соколовського про про­ведення з 20 червня грошової реформи у трьох західних зонах. Перед­бачалося не поширювати її на східні сектори Берліна. 22 липня Соколовський сповістив своїх західних колег про проведення гро­шової реформи вже в радянській зоні окупації Німеччини і в районі Великого Берліна. 24 липня було цілком перекрито наземні комуні­кації між західними зонами окупації й Берліном «з технічних при­чин».

Західні держави організували й розширили «повіт­ряний міст» між західними зонами окупації й Берліном. Радянський уряд прого­лосив, що транспортні обме­ження між Берліном і західними зонами окупації будуть зняті одночасно зі згодою на введення в обіг у Берліні німецької марки радянської зони й вилучення з обігу «марки Б». Визнання валюти радянської зони окупації як єдиної валюти в Берліні фактично означало включення всього Берліна у фінансово-економічну систему радянської зо­ни. Таким чином Радянський Союз розраховував ство­рити передумови для повного витиснення західних дер­жав з Берліна.

Але, скликавши 1 вересня 1948 р. Парламентську раду для розробки Конституції Західної Німеччини, західні держави недво­значно продемонстрували прагнення про­довжити готування до створення західнонімецької дер­жави. Радянський Союз мусив виз­нати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949 року у Нью0Йлорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі обмеження зв’язку, транспорту і торгівлі між Берліном і західними землями Німеччини.

Припинення блокади збіглося у часі зі схваленням військовими губернаторами Основного Закону Німеччини 23 травня 1949 року. Ця дата вважається днем створення ФРН. 19 березня 1949 року Ні­мецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демо­кратичної Республіки. 7 жовтня – створення тимчасової Народної палати ( день створення НДР).