Індійсько-пакистанський конфлікт: витоки, сутність, перспективи урегулювання.

Пакистано-индийские вооружённые конфликты 1947-1949, 1965, 1971 годов, столкновения пакистанских и индийских войск, обусловленные напряжённостью пакистано-индийских отношений вследствие проблем, возникших при разделе бывшей Британской колонии Индии на два государства — Индию и Пакистан. Эти отношения были осложнены последующим вмешательством империалистических стран и шовинистической политикой реакционных кругов обоих государств.

19 лютого 1946 року прем’єр метрополії К.Етлі виступив із заявою про збереження територіальної єдності колонії, котра мала перетворитися в конфедерацію напівнезалежних провінцій і князівств із широкою автономією. ІНК у загальних рисах погодився із запропонованим проектом, але проти виступила Мусульманська Ліга, лідер якої Мохаммед Алі Джинна (1876-1948 рр.), остерігаючись “розчинення” мусульман серед численно переважаючих індусів, вимагав чіткого визначення кордонів майбутньої мусульманської держави. Віце-король Індії лорд Арчібальд Уейвел запропонував створити тимчасовий уряд Індії, в якому місця були б розподілені між ІНК і Мусульманською Лігою в пропорції 40 % до 40 % при збереженні 20 % місць за представниками інших політичних сил. Ліга відмовилася прийняти цей проект, і в серпні 1946 р. без її участі було створено тимчасовий уряд Індії на чолі з Джавахарлалом Неру (1889-1964 рр.). Після цього М.Джинна оголосив про початок прямої боротьби за створення на території Індії мусульманської держави Пакистан.

Створення уряду без участі найвпливовішої мусульманської партії викликало численні сутички між індусами та мусульманами, оскільки останні відчули себе ошуканими. Недовіра в стосунках між мусульманами та індусами вихлюпнулася ще 16 серпня 1946 р. погромами індуських кварталів Калькутти, у відповідь індуси вчинили погроми мусульман у Біхарі. Через неможливість припинити міжрелігійну ворожнечу Лондон змушений був піти на дальші поступки. Прибувши навесні 1947 р. до Індії, новий віце-король лорд Луїс Маунтбеттен у червні опублікував план передачі влади місцевим представникам у розмежованій на Пакистан та Індійській Союз колонії. Передбачалося, що князівства окремо будуть вирішувати, куди їм вступати, а обидві новостворені країни початково будуть британськими домініонами. Було вирішено, що повну незалежність ці країни отримають після того, як приймуть власні конституції. План був дуже слабо опрацьований у питанні розмежування індуських та мусульманських територій. Одразу ж після оприлюднення плану лорда Маунтбеттена розпочалися збройні сутички на спірних територіях спільного проживання мусульман та індусів. Особливо жорстокі погроми відбулися в Пенджабі та Бенгалії.

Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л.Маунтбеттен став генерал-губернатором із повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз й були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А.М.Джинна, Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, на його долю припало майже 90 % розвіданих корисних копалин, 90 % текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Пакистану в Індії став відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки.

У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80 % індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону нарівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація у князівстві Джамму і Кашмір (на санскриті – „море Кашьяпа” – на честь міфічного героя): хоча мусульмани становили 78 % його населення, а в Кашмірській долині навіть 94 %, махараджа вирішив приєднати своє володіння до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу - Дж.Неру по матері був вихідцем із Джамму і Кашміра, й проблема приналежності цієї території певною мірою була питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства увійшли племінні формування пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар (на санскриті – „священне місто”). Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська.

Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру (приблизно третина регіону) було проголошено державу Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські десантники спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі й запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися. Згідно конституції 1950 р. регіон отримав більше автономії, ніж решта Індії, проте все ж визнається штатом Джамму і Кашмір й бере участь у виборах до Народної асамблеї на загальних підставах.

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному грунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів.

Конфликты 1965 года:

1) Возник в апреле из-за спорной территории — северной части пустыни Качский ранн, где граница между Индией и Пакистаном не была демаркирована. Завязались боевые действия между подразделениями пакист. и инд. армий. 30 июня было подписано соглашение о прекращении огня. 19 февр. 1969 решением междунар. трибунала под эгидой ООН спорная территория была разделена между Индией и Пакистаном. 4 июля 1969 Индия и Пакистан согласились с этим решением;

2) 5 августа подразделения специально подготовленных вооруженных лиц вторглись из пакистанской части Кашмира в Кашмирскую долину. К середине августа боевые действия между индийскими и пакистанскими войсками развернулись фактически вдоль всей линии прекращения огня. При содействии Совета Безопасности ООН 23 сентября огонь был прекращён. По инициативе Советского правительства 4—10 января 1966 года в Ташкенте состоялась встреча президента Пакистана и премьер-министра Индии, на которой было достигнуто соглашение об отводе вооруженных сил сторон на позиции, занимаемые ими до 5 августа 1965 года.

Конфликт 1971 возник в связи с развернувшейся борьбой народа Восточного Пакистана за независимость. Кризис в Пакистане, наплыв нескольких миллионов беженцев в Индию из Восточного Пакистана привели к обострению индо-пакистанских отношений. 21 ноября между Индией и Пакистаном начались военные действия в Восточном Пакистане. 3 декабря пакистанская армия открыла военные действия и на западных границах Индии. В Восточном Пакистане индийские войска при содействии местных партизан — «муктибахини» — к середине декабря вышли к Дакке. 16 декабря пакистанские войска, действовавшие в Восточном Пакистане, капитулировали. На следующий день были прекращены военные действия и на западном фронте. Вост. Пакистан добился независимости.

Ещё один Индийско-пакистанский пограничный конфликт случился 03-23.11.1981 года.

Каргильская война — пограничный вооружённый конфликт между Индией и Пакистаном, произошедший в 1999 году. Иногда счиается четвёртой индо-пакистанской войной, хотя боевые действия между странами не носили широкомасштабного характера. Официальные индийские представители в ходе конфликта предпочитали не использовать слово «война», а пакистанская сторона вообще отрицала своё участие в нём.

Предыстория

В конце 1998 и начале 1999 года в отношениях между Индией и Пакистаном наметилось заметное потепление. Состоялось несколько встреч на высшем уровне, в феврале премьер-министр Индии Атал Бихари Ваджпаи посетил пакистанский город Лахор, где открыл автобусное сообщение между этим городом и Дели. Была подписана Лахорская декларация, призванная снизить риск случайного или несанкционированного применения этими странами ядерного оружия^[1] (в 1998 году обе страны провели ядерные испытания). В то же время ключевой проблемой двусторонних отношений оставался вопрос о штате Джамму и Кашмир, разделённом линией контроля после войны 1947—1948 годов. В индийской части штата продолжали действовать партизаны, стремящиеся к отделению её от Индии и присоединению к Пакистану. На линии контроля постоянно происходили артиллерийские перестрелки между двумя странами.

Не все представители пакистанской военной элиты поддерживали курс на сближение с Индией. В генеральном штабе пакистанской армии был разработан план проникновения в индийскую часть штата и занятия ряда позиций в горах в округе Каргил, вероятно, с целью заставить индийцев покинуть находящийся восточнее ледник Сиачин, место спорадических боевых действий между пограничниками двух стран с 1980-х годов. Существует неясность относительно того, проинформировал ли начальник генштаба Первез Мушарраф об этом плане премьер-министра Пакистана Наваза Шарифа. Сам Шариф позднее утверждал, что узнал о событиях в Каргиле от индийской стороны^[2].

Ход боевых действий

С начала мая 1999 года решулярные подразделения пакистанской армии при поддержке кашмирских партизан и афганских наёмников проникали в район Каргила, где заняли ряд ключевых позиций на горных хребтах. В целом было занято около 130—200 км² индийской территории. Индийское командование обратило внимание на участившиеся вооружённые нападения в этом районе. Активные боевые действия начались 26 мая 1999 года, когда индийская сторона развернула операцию «Виджай» («Победа») для возвращения потерянных территорий.

Боевые действия проходили в горах на высоте примерно 5000 м над уровнем моря, где рельеф местности и тяжёлые климатические условия (температура опускалась до 11—15° ниже нуля по Цельсию) серьёзно осложняли для индийских войск штурм занятых противником высот. Пакистанские солдаты стойко сопротивлялись, иногда дело доходило до рукопашных схваток. Индийская сторона активно использовала авиацию; ВВС Индии впервые в своей истории применили авиабомбы с лазерным наведением. Значительную роль в исходе конфликта сыграла позиция США: во время визита Наваза Шарифа в Вашингтон в начале июля президент Билл Клинтон потребовал вывести пакистанские войска из района Каргила, опасаясь возможной ядерной эскалации. Пакистанская сторона была вынуждена согласиться с этим. Кашмирские боевики отказались прекращать боевые действия, но в одиночку были неспособны эффективно противостоять индийской армии. К 26 июля Каргильская война завершилась убедительной победой Индии, вернувшей под свой контроль практически всю утраченную территорию.

Перспективы урегулирования индийско-пакистанского конфликта

3-4 июня, Алма-Ата, встреча лидеров стран-участниц Совещания по взаимодействию и мерам доверия в Азии, обсуждение широкого круга вопросов, переговоры лидеров Индии и Пакистана Атала Бихари Ваджпаи и Первеза Мушаррафа с президентом РФ Владимиром Путиным.

Как бы мы ни воспринимали и ни истолковывали события, которые произошли в Алма-Ате, результат состоявшихся в казахской столице дискуссий 16 стран по вопросу примирения между Пакистаном и Индией невозможно назвать разочаровывающим. Первое, Россия и Китай поторопились внести в них свой вклад, чтобы заставить Индию умерить ее воинственность. Россия также пригласила пакистанского президента Первеза Мушаррафа (Pervez Musharraf) и индийского премьер-министра Атала Бихари Ваджпайи (Atal Behari Vajpayee) в Москву, чтобы продолжить их усилия по достижению мира.

Индия изо всех сил упирается в связи с требованием Пакистана увеличить численность наблюдателей Организации Объединенных Наций (ООН) на разграничительной линии и отказывается от предложения Великобритании начать международное наблюдение за этой линией с воздуха.

Индия выступила с нереалистичным предложением о совместном патрулировании Пакистаном и Индией разделительной линии с целью воспрепятствования якобы имеющей место инфильтрации. Предложение Индии Пакистан отверг на том основании, что на границе не происходит таких волнений, которые оправдывали бы столь важное для войск обеих сторон мероприятие, как совместное патрулирование границы. К тому же невозможно патрулировать границу, которую еще предстоит определить.

Президент Первез Мушарраф, выступая в ходе дискуссий, имел возможность разъяснить, чем борьба за свободу отличается от терроризма, и как следует действовать международному сообществу, чтобы устранить коренную причину напряженности между Пакистаном и Индией, а именно оккупацию Кашмира. Он сумел подкрепить свой имидж лидера, который стремится к миру, но мирные инициативы которого не встречают ответной реакции со стороны Индии.

В свете этих фактов можно сказать, что, хотя конференция в Алма-Ате не сумела достичь драматичного прорыва в индо-пакистанской патовой ситуации, ей все-таки удалось создать поступательное движение, которое следует продолжить. А для этого необходимо, чтобы была решена проблема Кашмира, потому что без этого невозможно получить ощутимых выигрышей в направлении достижения постоянного мира.