Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.

Латинська Америка (Ібероамерика) – регіон, розташований у Західній півкулі між південним кордоном США на півночі й Антарктидою на півдні. Він включає південну частину материка Північна Америка, Центральну Америку, острови Вест-Індії та материк Південна Америка. З заходу омивається Тихим океаном, зі сходу – Атлантичним. На території регіону розташовано 33 самостійні держави і 13 колоній та залежних територій загальною площею 21 млн. кв. км, що складає більше 15 % суходолу земної кулі. Населення становить більш ніж півмільярда чоловік (182-мільйонна Бразилія посідає 5 місце в світі за його чисельністю).

Термін “латинська” відбиває загальну латинську основу романських мов (іспанської, португальської та французької), котрими розмовляє абсолютна більшість мешканців регіону, але він, звичайно, умовний. Запроваджений французькими географами в сер. ХІХ ст., коли Наполеон ІІІ виношував агресивні плани створення “Латинської імперії”, що включала б колишні колонії Іспанії. З 40-х рр. ХХ ст. в Іспанії, Португалії та латиноамериканських республіках набув поширення синонімічний термін “Ібероамерика”, запозичений з німецької літератури.

На території Латинської Америки виділяють кілька субрегіонів: Середню Америку, або Мезоамерику (Мексика, країни Центральної Америки і Вест-Індія), лаплатські країни (Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай), андські країни (Болівія, Венесуела, Еквадор, Колумбія, Перу та Чилі). Аргентину, Парагвай, Уругвай і Чилі іноді називають країнами “Південного конусу”.

Особливості рельєфу Латинської Америки визначаються наявністю в її геологічній будові двох різнородних структурних елементів: древньої південноамериканської платформи і молодшого, що й досі розвивається, рухливого поясу Кордільєр, які в Південній Америці називаються Андами (їхнім відгалуженням є Антільська острівна дуга). Першій відповідають давні плоскогір’я і плато – Гвіанське, Бразільське й Патагонське та пояс низин і рівнин – Амазонська, Льянос-Оріноко, Гран-Чако, Пампа.

Пояс Кордільєр-Андів становить найдовшу в світі систему хребтів і гірських масивів, що протягнулася вздовж тихоокеанського узбережжя на 11 тис. км., найбільшою вершиною Західної півкулі є аргентинська Аконкагуа (6959 м) поблизу кордону з Чилі. В Андах, на болівійсько-перуанському кордоні, розташоване найбільше з високогірних озер світу – Тітікака (3812 м, 8300 кв. км). Пояс Анд характеризується частими руйнівними землетрусами (Мехіко, 1985) та виверженнями вулканів (колумбійський Руїс, 1986, мексиканський Попокатепетль, 2000), саме там знаходиться найвищий діючий вулкан Землі – Котопахі (5897 м, поблизу Кіто).

Складністю геологічної будови визначається багатство й різноманітність корисних копалин Л.А., запаси котрих із розширенням геолого-розвідувальних робіт зростають, незважаючи на інтенсивну експлуатацію. На неї припадає 20 % світових запасів нафти, 25 % залізних і олов’яних руд та бокситів, 30 % - чорних і легуючих металів (хром, нікель, цинк, марганець та ін.), сірки та срібла, більше 40 % - мідних руд, 55 % рідкісних і розсіяних металів (алюміній, титан, стронцій, ніобій, літій, молібден та ін.). За запасами деяких корисних копалин окремі держави регіону посідають перше місце у світі (за винятком Росії та КНР): наприклад, за залізною рудою, ніобієм, берилієм і гірським кришталем – Бразилія; за міддю та селітрою – Чилі; за графітом і сріблом – Мексика; за літієм і оловом – Болівія. Великі запаси нафти і природного газу зосереджені у Венесуелі й Мексиці, що посідають 5-е і 7-е місця у світі за видобутком “чорного золота”.

З огляду на своє географічне розташування переважно в низьких широтах (при цьому суходіл найбільшу площу має поблизу екватора) Л.А. отримує багато сонячного тепла, тому для більшої частини регіону характерні жаркі типи клімату, де середні місячні температури більше + 20, а сезонні відмінності виявляються в основному в зміні режиму опадів, а не температур. Це створює сприятливі умови для цілорічної вегетації рослин і дозволяє вирощувати всі тропічні плантаційні та споживчі сільськогосподарські культури.

Сезонні коливання температур яскраво виражені лише на крайній півночі та півдні Латинської Америки, що заходять у субтропічні та помірні широти (в Сантьяґо, наприклад, середня температура січня + 20, липня + 8, а на Вогняній Землі – відповідно + 11 і + 2), а також у гірських районах тропічних поясів. Короткочасні різкі зниження температури (аж до південного тропіка) бувають у випадку вторгнення з високих широт холодних повітряних мас, чому сприяє переважно меридіональна спрямованість гірських хребтів.

Між окремими областями Латинської Америки існують великі відмінності у кількості опадів та їхньому розподілі за сезонами. Якщо в Амазонії та на тихоокеанських схилах Екваторіальних Анд сезон дощів триває практично круглий рік, а річна норма опадів сягає 10 тис. мм, то на тихоокеанському узбережжі Перу й на півночі Чилі дощі випадають не кожен рік, а пустеля Атакама є однією з найсухіших на Землі (1-5 мм опадів на рік).

Кліматичні особливості Латинської Америки помітно вплинули на процес її заселення та господарського використання, й досі вони створюють чималі проблеми при освоєнні нових територій, наприклад басейну Амазонки. Останнім часом помітну стурбованість викликає кліматичний феномен “Ель-Ніньо” (іспанською – немовля), що з’являється перед Різдвом, коли пасати відносять поверхневі теплі води не на захід – до узбережжя Австралії й Нової Зеландії, а до берегів Перу й Чилі. Температура повітря підвищується на 3-8 градусів від звичайної, внаслідок чого спалахують величезні лісові пожежі, на кілька метрів опускається рівень води в Амазонії, а північний схід Бразилії охоплює засуха.

Країни Латинської Америки найкраще в світі забезпечені водними ресурсами, товщина середньорічного стоку річок регіону (550 мм) майже вдвічі перевищує середню величину світового стоку суходолу. Найдовша річка – Амазонка (6,4 – 7 тис. км) є найбагатоводнішою на планеті, щороку вона виносить в океан біля 6 тис. куб. кілометрів води. Загалом ріки Латинської Америки мають гідроенергопотенціал більш як у 300 млн. кВт. Найбільше озеро-лагуна Макарайбо (13,3 тис. кв. км) знаходиться на північному заході Венесуели.

З ґрунтів найродючіші знаходяться на півдні Бразильського плоскогір’я, в Середньому Чилі та на сході Аргентини (Пампа). Чимало земель вимагають особливих прийомів обробітку, інакше вони швидко втрачають свої родючість і деградують.

В результаті тривалої ізольованості Латинська Америка має досить своєрідну флору зі значною кількістю ендемічних видів, родів і навіть родин рослин. Ліси займають біля половини території регіону, а за площею постійно вологих вічнозелених екваторіальних лісів – гілей Латинська Америка посідає 1-е місце серед материків. У латиноамериканських лісах росте чимало дерев з цінною деревиною (червоне, бальса, сандалове та ін.) і рослин, які дають важливу технічну та медичну сировину (сейба, з насіння котрої отримують олію, а з плодів – волокно, найголовніший каучуконос – гевея, хінне та шоколадне дерева, кока та ін.). Регіон є батьківщиною таких відомих культурних рослин, як ананаси, арахіс, кабак, кукурудза, соняшник, кілька видів перцю, картопля, помідор, квасоля та ін.

Тваринний світ Латинської Америки також багатий і своєрідний, ніде більше не зустрічаються лінивці, мурахоїди, броненосці, американські страуси, лами гуанако. Водночас фауна регіону зберегла деякі риси спорідненості з тваринним світом Південної Африки і Австралії, що свідчать про давні зв’язки з ними, зокрема, в регіоні зустрічаються представники сумчатих, характерних для Австралії.

У Латинській Америці все гостріше відчувається потреба пов’язання економічного розвитку з раціональним використанням і охороною природних багатств. За підрахунками латиноамериканських учених протягом останньої третини століття було винищено лісів більше, ніж за попередні 400 років. Під загрозою зникнення знаходяться вічнозелені ліси Амазонії – “легені планети”, за збереження існуючих темпів вирубки вони припинять своє існування до середини ХХІ ст. Площа територій під охороною все ще не перевищує 1 % площі регіону (в Японії – майже 15 %, Танзанії – біля 10 %, США – більше 3 %). Пануючі методи землекористування привели до повсюдного прискорення процесів ерозії ґрунту, зокрема, в “пшеничному поясі” аргентинської Пампи ними охоплено не менше чверті угідь, у Мексиці – більше 70 %. Наприкінці 70-х рр. 17 провідних промислових зон Аргентини, Бразилії, Венесуели, Колумбії, Мексики, Перу, Уругваю та Чилі були оголошені екологічно загрозливими.