Виникнення китайської (конфуціанської) цивілізації та особливості її розвитку.

Китай – колиска однієї з найдавніших цивілізацій Землі, у 60-80-х рр. минулого століття внаслідок археологічного буму в південній провінції Юньнань були знайдені рештки людини, що жила 1,2-1,5 млн. років тому. В сер. VІ тис. до н.е. у Східному Китаї вже вирощували рис, близько ІV тис. до н.е. в середній течії Хуанхе і пониззях Янцзи з’явилися перші цивілізації, а близько 1500 р. до н.е. на північному сході сучасної провінції Хенань виникла імперія Шан, яка проіснувала п’ять століть. До середини І тис. до н.е. склалася етнічна спільнота давніх китайців і була винайдена ієрогліфічна писемність, яка існує до сьогодні й виступає символом мовної єдності країни та зручним засобом спілкування за наявності багатьох відмінних діалектів.

Першою самоназвою давніх китайців була “хуася”, але після об’єднання країни у 221 р. до н.е. правителем царства Цінь Ін Чженем (259-210 рр. до н.е.), який проголосив себе Цінь Шіхуанді (“перший імператор династії Цінь”), в сусідній Індії для позначення східної імперії почали використовувати похідне від назви династії слово “Чина”, його запозичили єгипетські мореплавці, а від них термін потрапив до більшості європейських мов. Східні слов’яни познайомилися з Китаєм пізніше завдяки посередництву монгольського кочового племені киданів, яке на поч. Х ст. на широких просторах від Маньчжурії до Тянь-Шаню створило державу Ляо. Назва “кидань” у тюркській транскрипції (“катай” чи “китай”) увійшла до української й російської мов. На Х-ХІІІ ст. самоназва китайців “люди хань” (від найменування другої імператорської династії Хань – 206 р. до н.е. – 220 р.н.е.) витіснила решту, що засвідчило завершення процесу формування китайського етносу, котрий нині становить 91,9 % населення держави.

Протягом майже двох тисячоліть, аж до ХХ ст. Китай існував в умовах стабільності, що базувалася на “трьох китах”: незмінність території; незмінність (зрозуміло, в межах певного інтервала) чисельності населення; незмінність життєвих устоїв (ідеологія, ієрархія цінностей, основні принципи політики, економіки, суспільних відносин). За формою влади давній Китай був деспотією, але відмінною від арабських монархій чи європейського абсолютизму. Головне, що відзначало китайську деспотію, - прагматичний підхід до суспільства як об’єкта управління, благо держави прирівнювалося до блага суспільства в цілому. Тому чимало сил витрачалося, щоб забезпечити стабільність і порядок, спрямовуючи суспільство – нерідко найжорстокішими методами – у бажане для правителя русло.

Китай прагнув до такого ідеалу, коли носієм державного розуму, інтелігентності, головним осердям моральності, політичної й загальної культури є бюрократія. Місце в бюрократичній системі можна було отримати лише склавши суворий письмовий іспит, а імператорська влада, спираючись на неї, тривалий час забезпечувала єдність країни та добробут підданих. Переживши кризу в епоху Західної Хань (206-9 рр. до н.е.), що була породжена перенаселенням і переходом до феодалізму, давні китайці виробили власну формулу стабільності. У їхній свідомості держава, зорієнтована на незмінність умов життя, на мир і порядок, традиції та знання попередніх поколінь, стала головною цінністю.

Одним із досягнень китайської цивілізації було відкриття поливного (заливного) рисівництва, завдяки чому вже в епоху Середньовіччя з кожного поля отримували по три врожаї на рік, причому і рису, й овочів (коли поле не залите водою). Не випадково аж до ХVІІІ ст. життєвий рівень китайців був вищий, ніж європейців. Широко відомо, що винахідливі китайці прославились як перші у світі творці паперу і компаса, пороху і сейсмографа. Але насправді десятки, чи й сотні наукових або технічних відкриттів були зроблені в Китаї чи до нової ери, чи за Раннього Середньовіччя, за чимало століть до їхньої появи на Заході. Це підвісні мости на залізних ланцюгах і перший арочний міст, які з’явилися в Китаї ще у VІІ ст., механічний годинник, усупереч загальнопоширеним уявленням, винайшли не у Європі за доби Раннього Відродження, а у Китаї за півтисячоліття до цього. Раніше, ніж будь-де, у Китаї з’явилася десяткова система лічби, а система з’єднаних між собою стрижнів (карданний механізм) має по праву називатися підвіскою Дін Хуаня, оскільки вона застосовувалася в Китаї більш ніж за тисячу років до того, як жив її італійський винахідник, математик ХVІ ст. Джероламо Кардано. Картографічна проекція, названа на честь сучасника Кардано - фламандця Герарда Меркатора, насправді вперше з’явилася у Китаї в Х ст., а мистецтво чавунного лиття (ІV ст. до н.е.) і сталеливарний процес (V ст.) були відомі в Китаї за півтора тисячоліття до відповідних досягнень у Європі. На тисячу років раніше, ніж у Європі, в Китаї з’явилися парасолька і сірники, на 850 років – паперові гроші, на півтисячоліття – гральні карти.

Аж до ХV ст. у китайців був найвищий ступінь знань порівняно з іншими народами світу, але приголомшуючі наукові досягнення не завжди використовувалися для розвитку виробництва. Причина полягала в дешевій ручній праці, що гальмувала технічний прогрес.

У різні історичні епохи Китай опинявся під владою кочовиків-чжурчженів (1127-1234 рр., династія Цзінь), монголів („сміливих”, 1280-1368 рр., династія Юань) і маньчжурів (від маньчжурського „житель”, 1644-1911 рр., династія Цін), але їхнє правління не змогло вплинути на специфіку культури, чужі традиції й звичаї, як правило, зникали разом із самими завойовниками. Однак наприкінці XIX ст. окреслилася тенденція перетворення Китаю в напівколонію європейських держав та Японії. У результаті цілої низки загарбницьких війн вони обплутали країну системою нерівноправних договорів і поділили його на сфери впливу. Росії дісталася Зовнішня Монголія й Маньчжурія з Китайсько-Східною залізницею, Японія загарбала Тайвань із прилеглими островами та Ляодунський півострів, Німеччина дістала в “оренду” на 99 років область Цзяочжоу з військовим портом Ціндао, Франція - порт Гуанчжоувань Британія - порт Вейхайвей і розширила свої володіння навколо Гонконга (китайською „гарна гавань” або „дружні води”, захоплений Британією в 1842 р.). Таким чином, іноземці поставили під свій контроль усі важливі торговельні порти Китаю, створили в них сетльменти і концесії, захопили митниці й зовнішню торгівлю, контролювали головні шляхи сполучення.

Другою причиною, що перешкоджала прогресивному розвитку Китаю, було феодальне гноблення й свавілля Цінської династії. Хоча вона перейняла традиційні китайські методи управління, але все ж сприймалася більшістю ханьців як іноземна. Феодальні пережитки й особливо поміщицька власність на землю не лише прирікали на застій сільськогосподарське виробництво, але й зумовлювали виняткову вузькість внутрішнього ринку для китайської національної промисловості. Капіталістичному розвиткові країни заважали відмежованість окремих провінцій, численні внутрішні мита на товари, свавілля уряду й здирництво абсолютної більшості чиновників. Таким чином, без повалення Цінської династії та знищення феодальних порядків неможливо було розчистити шлях для підйому економіки й капіталістичного розвитку Китаю.

Серед китайської інтелігенції, нечисленної підприємницької верстви дедалі ширше зростало переконання у необхідності модернізації країни, тим більше, що сусідня Японія котра пішла цим шляхом, уже з початку XX ст. демонструвала неабиякі успіхи, в тому числі й беручи активну участь у закабаленні Китаю. В атмосфері загального невдоволення в країні поширювалися революційні ідеї, а всі урядові спроби здійснення реформ виявилися непослідовними та безрезультатними.