Особливості процесу деколонізації Тропічної й Південної Африки.

На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз. У центральній та західній частині Африки розташовувалися французькі, британські, бельгійські та іспанські колонії. Першою серед європейських країн вирішила відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь Франція. Бідні природними ресурсами французькі колонії південніше Сахари не становили для метрополії великої цінності, тому Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією всі колишні колонії “чорної Африки” отримали статус заморських територій. Мешканці африканських володінь дістали французьке громадянство і право обирати депутатів до парламенту метрополії. Але, незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях відбулися національно-визвольні виступи. У 1947 р. почалося повстання мальгашів на Мадагаскарі, яке з великими труднощами вдалося придушити лише регулярній французькій армії.

Процес остаточної ліквідації французької колоніальної системи в регіоні розпочався з ініціативи прем’єр-міністра Шарля де Голля у 1958 р., коли на місці Французьких Екваторіальної й Західної Африк було створено 11 автономних напівдержавних утворень, що увійшли до складу Французького Союзу. Кожна з країн-членів співдружності отримала широкі повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні Парижа питання оборони, зовнішньої політики, контролю над фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед колишніх французьких колоній лише керована лівим націоналістом Ахмедом Секу Туре (1922-1984 рр.) Гвінея (246 тис. кв. км, населення – 7,5 млн. чол. на 2000 р.), згідно з результатами проведеного там референдуму, 2 жовтня 1958 р. отримала повну незалежність.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність решті своїх колишніх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. - Кот-д’Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. - Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р. - Бенін), Центральноафриканській Республіці, Габону та Конго (Браззавіль). Тоді ж незалежність отримали Мадагаскар і Того а також французький Східний Камерун. У 70-х рр. самостійними стали останні французькі колонії: Коморські острови в 1975 р. і Джібуті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті.

Британський уряд у 1948 р. прийняв підготовлену парламентом спеціальну програму перевлаштування життя в колоніях, що називалася “Біла книга”. У ній зазначалося, що “основна мета британської колоніальної політики – довести колоніальні території до відповідального самоврядування в рамках Співдружності в умовах, які забезпечують їхнім народам відсутність гноблення й необхідні життєві стандарти”. В рамках такого курсу Лондон намагався створювати в колоніях виборні органи самоврядування й партії з відданих представників корінного населення, а згодом передавати владу повністю незалежним національним урядам. Першою серед британських колоній 6 березня 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об’єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН Британським Того, проголосив незалежність як Республіка Гана (238,5 млн. кв. км, населення – 19,5 млн. чол. на 2000 р.). Керівником країни став відомий діяч визвольного руху, колишній політв'язень, католицький учитель Кваме Нкрума. Очолювана ним Народна партія конвенту проголосила курс на ліквідацію наслідків колоніалізму, усунення віджилих напівфеодальних відносин, модернізацію економіки країни шляхом переважного розвитку державного сектору. Але більшість гігантських індустріальних проектів, якими захоплювався К.Нкрума, виявилися збитковими, а в першій половині 60-х рр. у Гані загострилася фінансово-економічна криза, спричинена зниженням світових цін на какао-боби. В умовах наростаючої соціальної напруги 24 лютого 1966 р. К.Нкрума був усунений від влади військовими.

У багатій природними ресурсами Нігерії (924 тис. кв. км, населення – 123 млн. чол. на 2000 р.), яку Лондон уважав найціннішою серед своїх африканських володінь, англійці поводилися винятково обережно. У 1954 р. у країні запроваджено часткове самоуправління на федеративній основі, а 1 жовтня 1960 р. уся повнота влади мирним шляхом була передана представникам місцевого населення. Нігерія залишилася членом Британської Співдружності, її першим президентом став Нанді Азіківе. Упродовж 1963-1966 рр. незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Гамбія, Танганьїка та Занзібар, Замбія і Ботсвана. Після кривавого етнічного конфлікту між арабською меншиною та чорною більшістю Танганьїка та Занзібар об'єдналися у вересні 1964 р. в республіку Танзанія.

Єдиною країною серед британських колоній, в якій активно діяв збройний незалежницький рух, була Кенія (583 тис. кв. км, населення – 30 млн. чол. на 2000 р.). У 1947 р. колишній службовець колоніальної адміністрації Джомо Кеніата заснував там “Спілку африканської Кенії”, що оголосила своєю метою здобуття повної незалежності. Поряд із національно-визвольними гаслами, Дж.Кеніата проголошував ідеї боротьби з проникненням до Африки християнських впливів, а стрижнем його соціальної програми був заклик повернути африканцям найкращі землі країни, що знаходилися в руках білих, арабів та індійців. У тісному порозумінні зі “Спілкою” діяла таємна організація племені кікую під назвою “мау-мау”. Після того, як у жовтні 1952 р. англійці спробували заарештувати лідерів Спілки та руху “мау-мау”, в Кенії почалося національне повстання, що мало чітко виражені первісні риси. Бойові дії проти партизанів та підпільників з різною інтенсивністю тривали до 1959 р., лише перекинувши до цієї колонії значні військові сили, Британія змогла придушити збройні виступи. На той час кількість жертв партизанської війни сягнула майже 40 тис. осіб.

Зважаючи на безперспективність дальшої збройної боротьби, частина місцевих лідерів націоналістичного руху пішла на переговори з Лондоном. У ході тривалих консультацій було досягнуто угоди про мирну передачу влади місцевому населенню й створено нову незалежницьку партію "Національна спілка африканців Кенії" (КАНУ), що здобула перемогу на парламентських виборах 1961 р. Після того, як на наступних виборах у травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня Кенія проголосила незалежність. Дж.Кеніата став її першим прем’єр-міністром, а згодом і президентом (до смерті у 1978 р.).

Трагічно розвивалися події в колишній бельгійській колонії Конго (Леопольдвіль). Влада місцевим представникам там була передана 30 червня 1960 р., заледве після піврічного перехідного періоду. Надзвичайно строката в етнічному плані країна виявилася цілковито неготовою до самостійного державного існування. Президент країни Жозеф Касавубу не користувався авторитетом серед більшості населення, яке з підозрінням ставилося до його прозахідних симпатій. Реальні важелі влади потрапили до рук прем’єр-міністра Патріса Лумумби, який, спираючись на племена баконго та батателе, дотримувався виразно прорадянської орієнтації. Уже після кількох тижнів правління уряд П.Лумумби зіткнувся із серйозними проблемами. У країні бракувало національних кадрів, політичні партії га угрупування ворогували між собою, почалися сутички на етнічному грунті. Після того, як 5 липня 1960 р. з ультранаціоналістичними гаслами повстали солдати столичного гарнізону, з Конго почали масово виїжджати європейці.

Найбагатша природними ресурсами провінція країни Катанга 11 липня 1960 р. оголосила незалежність, її лідер Моїс Чомбе зумів забезпечити собі таємну підтримку західних власників копалень, то знаходилися на території провінції, й за допомогою білих найманців швидко створити сильну армію. У громадянській війні, яка розгорілася в країні, політичні суперечки переплелися з традиційною племінною ворожнечею. Через неодноразові акти геноциду, що здійснювалися обома з воюючих сторін, до Конго було введено спочатку бельгійські війська, а згодом і міжнародні сили ООН.

Після того, як П.Лумумба звернувся за прямою допомогою до СРСР, серед його прихильників стався розкол. Очолені міністром оборони Жозефом Мобуту заколотники арештували П. Лумумбу та вислали його літаком у Катангу, де він 17 січня 1961 р. був убитий. Смерть лідера країни не припинила громадянської війни, що з різною інтенсивністю тривала до 1965 р., єдність країни було відновлено лише завдяки втручанню в конфлікт військ ООН. У кінцевому результаті у листопаді 1965 р. влада опинилася в руках військового диктатора Мобуту, який змінив своє європейське ім'я на африканське Сесе Секо. У країні було проведено "африканізацію", що полягала, зокрема, в зміні всіх даних європейцями географічних назв на місцеві, а в 1971 р. Конго змінило назву на Заїр (з 17 травня 1997 р. – Демократична Республіка Конго, площа – 2345 тис. кв. км, населення – 58 млн. чол.).

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо-По та Ріо-Муні, які, об’єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею.

Останньою з європейських держав, що на поч. 70-х рр. зберігала африканські колонії, була Португалія, проводила активну колонізаційну політику, переселивши до своїх африканських володінь лише у повоєнний період 400 тис. осіб. Першим національно-визвольним рухом у португальських колоніальних володіннях став створений 1956 р. Народний рух визволення Анголи (МПЛА), очолений Аугустіньо Нето, що перебував під сильним впливом марксистської ідеології. У 1961 р. було створено Народний союз Анголи, на основі якого наступного року виник прокитайський Національний фронт визволення Анголи (ФНЛА). У 1966 р. через ідеологічні суперечки з ФНЛА вийшла група Жонаса Савімбі, який утворив прозахідний Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА). З 1964 р. проти португальського панування боровся марксистський Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО).

Але, незважаючи на активну партизанську боротьбу незалежницьких патріотичних рухів, влада в португальських колоніях була передана представникам місцевого населення лише після того, як у квітні 1974 р. у результаті безкровної "революції гвоздик" у метрополії від влади було усунуто диктаторський режим Марцелло Каетано. У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау, в якій на той час очолювані братами Луїшем і Амілкаром (загинув 20 січня 1973 р.) Кабралами партизани вже встановили контроль над більшою частиною країни. Роком пізніше Португалія надала незалежність Анголі, Мозамбіку, Островам Зеленого мису та Островам Сан-Томе і Прінсіпі.

Хоча 31 січня 1975 р. влада в Анголі була передана уряду, до якого ввійшли представники МПЛА, ФНЛА та УН1ТА, коаліція виявилася винятково нестійкою, і вже в липні почалася урядова криза, а згодом і громадянська війна. Політичний хаос змусив колишню метрополію евакуювати з країни близько 300 тис. білих португальців, котрі, як правило, займали відповідальні технічні посади, після чого більшість промислового сектора Анголи зазнала паралічу. Серед сторін ангольського конфлікту ініціативу відразу ж захопила МПЛА, яка, контролюючи столицю, 11 листопада 1975 р. проголосила створення Народної Республіки Ангола (1247 тис. кв. км, населення – 10 млн. чол. на 2000 р.) на чолі з президентом А. Нето. Під час збройного конфлікту з конкуруючими політичними силами МПЛА користувалися великими поставками зброї та допомогою кубинських військових. На кінець 1975 р. Ф.Кастро вислав до Анголи 15 тис. солдат, відібраних за кольором шкіри, крім того, у Анголі воювало понад 1000 військових радників із СРСР.

Незважаючи на військово-технічну допомогу з боку США та ПАР, ФНЛА й УНІТА терпіли поразку за поразкою, невелика територія на крайньому південному сході Анголи залишилася під контролем УНІТА лише завдяки постійній повітряній підтримці ВПС ПАР та участі південноафри­канських командос у боях з урядовими військами та кубинцями. Допомога антикомуністичному руху в Анголі суттєво збільшилася після приходу до влади в США адміністрації Р.Рейгана. Найжорстокіші бої відбувалися в 1987-1988 рр., однак урядовим військам так і не вдалося знищити збройної опозиції, й після згортання програм допомоги від СРСР Луанда змушена була піти на переговори. У грудні 1988 р. почалася евакуація кубинських військ, яка остаточно закінчи­лася через 3 роки. За посередництвом США та СРСР 31 травня 1991 р. в Лісабоні президент Анголи Жозе Едуарду душ Сантуш і лідер УНІТА Жонас Савімбі підписали угоду про припинення громадянської війни та проведення вільних виборів, які відбулися у вересні наступного року під наглядом представників ООН. Цілком неочікувано на виборах перемогла МПЛА. Не визнавши їхнього результату, Ж.Савімбі продовжив партизанську боротьбу, однак, позбавлений підтримки з боку США та ПАР, не зміг претендувати на колишній вплив (загинув 22 лютого 2002 р.).

Аналогічним чином розвивалася політична ситуація в Мозамбіку (801,5 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25 червня 1975 р. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим своєю марксистською риторикою Саморою Машелом, уже з перших днів незалежності з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена форсованими темпами непродумана націоналізація, спроби колективізації та політичні репресії. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку почався голод.

Того ж року завдяки значній допомозі та підтримці Родезії на території Мозамбіку було створено Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала створені на мозамбіцькій території Африканським національним конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через заборону на працю мозамбіцьких шахтарів, накладену урядом ПАР. Під тиском економічних важелів у 1984 р. уряд Мозамбіку змушений був заборонити існування на своїй території тренувальних таборів АНК, а ПАР, у свою чергу припинила допомогу РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, уряд Мозамбіку все більше віддалявся від соціалістичної моделі суспільного устрою радянського зразка.

Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в результаті авіакатастрофи загинув С. Машел, новий президент Жоакім Альберто Чіссано нормалізував стосунки з ПАР і розпочав мирні переговори з опозицією. Підписання мирної угоди в Римі за ангольською схемою 4 жовтня 1992 р. було прискорене розпадом СРСР. На проведених двома роками пізніше під наглядом ООН виборах з мінімальною перевагою перемогли представники ФРЕЛІМО, але партизанська війна не відновилася.

Останньою колонією Південної Африки, яка тримала незалежність, була Намібія (до 1966 р. — Південно-Західна Африка, 825,5 тис. кв. км, 1,8 млн. чол. на 2000 р.). За рішенням Ліги Націй, з 1920 р. Намібія знаходилася під управлінням ПАС, але після Другої світової війни, незважаючи на неодноразові вимоги ООН та накладені за їхнє невиконання санкції, ПАС відмовився передати цю колонію під міжнародне управління. З 1960 р. в Намібії діяла підпільна прокомуністична Організація народу Південно-Західної Африки (СВАПО), очолена Семом Нуйомою. У 1966 р. СВАПО розпочала проти південноафриканських колонізаторів партизанську війну, проте навіть попри допомогу Анголи, яку рух отримував з 1975 р., не змогла добитися більших успіхів.

Лише у зв'язку з міжнародним тиском та економічною кризою в ПАР, що змусили Преторію скорочувати військові видатки, колонізатори змушені були піти на переговори. У 1988 р. в Женеві представники патріотичних сил та ПАР підписали угоду про поетапне виведення південноафриканських військ із Намібії. У наступному році в країні відбулися вибори, на яких перемогу здобули прихильники СВАПО. 21 березня 1990 р. Намібія проголосила незалежність, а С.Нуйома став її президентом (на останніх виборах 30 листопада – 1 грудня 1999 р. отримав 77 % голосів).