Португальська та іспанська колоніальні імперії в Америці.

Відкриття та колонізація Центральної й Південної Америки європейцями. Особливості колоніального режиму. Опір народів Південної Америки колонізаторам.

1. Зі шкільних років широко відомий парадокс: новий континент відкрив Христофор Колумб (вночі 12 жовтня 1492 р., о. Сан-Сальвадор з групи Багамських), але не усвідомив цього; Амеріго Веспуччі не відкрив його, але першим висловив припущення, що відкриті землі – Новий Світ, однак цього було досить, щоб у назві нового континенту увічнилося його ім’я. Дійсно, лотарінгський картограф Мартін Вальдземюллер, запропонувавши в 1507 р. назвати четверту частину світу “країною Амеріго або Америкою” (тоді вважалося, що материкам слід давати жіночі імена), не мав на увазі применшити таким чином славу вже померлого Колумба, оскільки географи того часу не мали сумнівів, що генуезець і флорентієць відкрили різні землі (щоправда, сам Веспуччі ніколи не стверджував, ніби відкрив новий материк, але захоплююче описав його у листах про свої плавання до банкіра Медічі в 1503 р. та гонфалон’єра Флоренції Садеріні в 1504 р., що передруковувалися в багатьох країнах Європи).

Створюючи нову географічну карту, М.Вальдземюллер назвав спершу “Америкою” лише північно-східну частину Бразилії, яка у португальців уже мала назву Санта-Круш (Земля Святого Хреста), в Іспанії ще довгий час на картах вживалися назви “Індія”, “Вест-Індія”, а потім “Новий Світ”. Коли стало ясно, що Америка - єдина частина світу, картограф, можливо, зрозумівши помилку, спробував вилучити з повторного видання своєї книги “Вступ до космографії” ім’я Веспуччі. Але назва “Колумбія” вже не мала успіху, найменування “Америка” міцно закріпилося за новим континентом.

Він відразу ж став об’єктом колоніальної експансії Іспанії та Португалії, тому Папа римський Олександр VІ у 1493 р. своєю буллою визначив лінію розділу сфер їхніх інтересів у Західній півкулі, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Алантику на відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішої частини островів Зеленого Мису. Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на захід – Іспанії.

За умовами договору спеціальна іспано-португальська комісія мала точно визначити демаркаційну лінію до кінця 1495 р., але внаслідок постійних конфліктів це завдання не було виконане. Зрештою, в 1777 р. угода була відмінена Сан-Ільдефонським договором. Усе ж криваві експедиції Нуньєса де Бальбоа (1513 р.), Ернана Кортеса (1519-1521, 1524-1526 рр.), Франсіско Пісарро (1524, 1531-1537 рр.) та інших конкістадорів привели до утвердження іспанського панування на території Мексики, Центральної Америки та всього Південноамериканського материка, за виключенням Бразилії, котру завоювала Португалія, і Гвіани, захопленої Британією, Голандією і Францією. Конкіста супроводжувалася масовим винищенням індіанців і знищенням пам’яток їхньої культури.

Щоправда, колонізація внутрішніх районів Л.А. затягнулася на тривалий час унаслідок упертого опору корінного населення і біглих рабів: новоінкської держави 1535-1572 рр., арауканів південного Чилі та гірського Перу, негритянська Республіка Палмаріс 1630-1697 рр. на північному сході Бразилії та ін. Окрім уже зазначених причин поразок індіанців, злий жарт з ацтеками зіграла легенда про білошкірого бога Кетцалькоатля, що нібито навчив їх землеробству, металургії, наукам та управлінню державою. Коли бог Тескатліпока вигнав його з Мексіки, Кетцалькоатль пророкував своє повернення разом із білошкірими людьми. Якщо зіставити календар ацтеків з християнським, то це мало статися в 1363, 1467 або 1519 р., коли Е.Кортес дійсно з’явився біля узбережжя Мексики.

І досьогодні колоніальне завоювання Л.А. Іспанією залишається болючою раною у свідомості індіанських народів. Наприкінці липня в департаменті Апурімак, розташованому високо в Андах неподалік від Куско, відзначається приурочене до Дня незалежності Перу (28.VІІ.1821) свято – фієста явар. Головна подія цього свята – незвичайне за своєю жорстокістю видовище: бій кондора з биком. Кондора - священного птаха індіанців кечуа, прив’язують до спини бика – тварини, завезеної до Америки іспанцями. Намагаючись визволитися, могутній птах роздирає кігтями шкіру бика і пробиває дзьобом його череп. У виснажливій кривавій сутичці, котра символізує боротьбу індіанців за незалежність, бик гине, а волелюбний кондор здіймається в небо. Він ніби бере реванш за поразку імперії інків у 30-і рр. ХVІ ст.

2. Колонізація Л.А. була одним із найважливіших факторів первісного накопичення капіталу та формування всесвітнього ринку. Масовий наплив латиноамериканського золота і срібла до Західної Європи протягом ХVІ ст. спричинив загальну інфляцію і подорожчання товарів народного споживання на 1000-1400 %, що в свою чергу миттєво збільшило попит на сільськогосподарські продукти і сировину з Центрально-Східної Європи та сприяло утвердженню там кріпосницьких порядків. Але водночас колонізація Нового Світу прискорила процес розвитку капіталізму в Західній Європі та сприяла інтеграції безкраїх обширів колоній у світову систему господарювання.

У 1535 р. з іспанських володінь у Північній і Центральній Америці було сформовано віце-королівство Нова Іспанія, а колонії Іспанії у Південній Америці, за винятком її Карібського узбережжя, у 1542 р. були об’єднані у віце-королівство Перу. Окремі області, номінально підвладні віце-королю, фактично були самостійними політико-адміністративними одиницями під керівництвом генерал-капітанів, які підпорядковувалися безпосередньо Мадріду. Наприклад, більшу частину Центральної Америки займало генерал-капітанство Гватемала, іспанські володіння у Вест-Індії та на карібському узбережжі складали генерал-капітанство Санто-Домінго, до складу віце-королівства Перу входило генерал-капітанство Нова Гранада. У 1776 р. було створено віце-королівство Ла-Плата, куди увійшли провінції сучасних Аргентини, Болівії, Парагваю та Уругваю. Управління португальською колонією Бразилія, головним містом котрої була Баія, а з 1763 р. – Ріо-де-Жанейро, також здійснював віце-король, котрому були підпорядковані капітанства.

Відмінності у рівні суспільно-політичного розвитку індіанських племен і народностей на момент завоювання зумовили і відмінності в соціально-економічній організації колоній. Венесуела і Бразилія, індіанські племена котрих вчинили жорсткий опір колонізаторам, були перетворені в колонії переважно переселенського типу з переважанням плантаційного рабства. В районах старої землеробської культури, де існували індіанські територіальні общини, була запроваджена система енком’єди (іспанською – опіка, захист), при якій номінально вільні індіанці передавалися під “опіку” завойовниками, котрим були зобов’язані сплачувати оброк та відбувати панщину в рудниках і маєтках.

На території Парагваю і частково Аргентини та Бразилії місіонери-єзуїти створили систему експлуатації общин, яка відтворювала в загальних рисах кастову організацію держави інків (держава єзуїтів 1610-1767 рр.). Взагалі ж католицьке духовенство в Л.А. користувалося всілякими привілеями й було звільнене від податків та повинностей.

Поступово протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. в американських колоніях Іспанії та Португалії склалася перехідна система, за котрої феодальні відносини (прикріплення індіанців-общинників до землі, трудова повинність, виконання колоніальною державою функцій сукупного феодала та ін.) поєднувалися з елементами капіталістичного підприємництва (часткове застосування найманої праці в землеробстві та на мануфактурах, товарний характер латифундій і їхня орієнтація на обслуговування світового ринку). Королівськими указами 1720-1791 рр. була скасована система енком’єди, що дозволило поміщикам привласнити значну частку общинної землі, котру вони почали здавати обезземеленим селянам у кабальну оренду (пеонаж).

Привілейовану верхівку колоніального суспільства складали уродженці метрополії – іспанці й португальці, які займали майже всі вищі адміністративні, військові та церковні посади. Володіючи номінально рівними з ними правами, нащадки європейців, які народилися в Л.А. (креоли), фактично зазнавали дискримінації й лише у вигляді винятку призначалися на високі посади. Поряд із бідними креолами існував прошарок багатих землевласників і підприємців. Численне населення, що утворилося в результаті змішання різних рас (метиси, мулати, самбо, ладіно та ін.), було позбавлене громадянських прав і займалося в основному дрібним ремеслом, торгівлею, виконувало роль прислуги і наглядачів у багатих поміщиків. В окремих областях існувало вільне селянство: індіанці-льянерос на рівнинах Венесуели і Нової Гранади та метиси-гаучо в Південній Бразилії та на Ла-Платі.

3. Грабіжницька політика колонізаторів і різні обмеження, що гальмували розвиток продуктивних сил колоній (Мадрід і Ліссабон обмежували розвиток мануфактур і внутрішньої торгівлі, забороняли розведення ряду сільськогосподарських культур та ін.), викликали невдоволення широких верств населення. Протягом усієї колоніальної доби не припинялися народні виступи, котрі набули особливого розмаху в другій половині ХVІІІ ст. Це й масові індіанські повстання під проводом Тупак Катарі в Болівії та Тупак Амару ІІ в Перу в 1780-1781 рр., і повстання комунерос (іспанською – общинників) у Новій Гранаді в 1781-1782 рр., і змова військових бразильської армії під проводом Тірадентіса, викрита у 1789 р.

Часткові реформи, здійснені в 60-80-х рр. ХVІІІ ст. іспанським урядом (розукрупнення віце-королівств, відміна деяких монополій, надання ряду портів Л.А. права вільної торгівлі з метрополією, вигнання єзуїтів та ін.), не усунули основних перешкод економічному розвиткові колоній. Окремі представники опозиційної креольської верхівки сподівалися добитися відокремлення від Іспанії за допомогою ворожих їй держав. Таких поглядів, зокрема, дотримувався національний герой Венесуели Франсіско Міранда (1750-1816 рр.), котрий у 1783-1806 рр. відвідав США, Росію (в тому числі й Україну в 1786-1787 рр., про що залишив цікаві щоденникові записи), Велику Британію та Францію з метою заручитися їхньою підтримкою. Піднесенню визвольного руху латиноамериканських колоній сприяли також Американська революція 1775-1783 рр. і Велика французька революція. Революційні та наполеонівські війни надовго відволікли сили європейських держав від Америки, що сприятливо відбилося на визвольній боротьбі іспанських, португальських і французьких колоній.