Політична система, економіка й культура держави Ізраїль.

Після переможного завершення Війни за визволення 1948-1949 рр. в Ізраїлі відбулися вибори до Установчих зборів, але внаслідок гострих політичних розбіжностей вони не спромоглися виробити конституцію й обмежилися прийняттям Тимчасового органічного закону, за яким встановлювалися система вищих державних органів влади, порядок їхнього формування, повноваження та принципи взаємовідносин. І досі в Ізраїлі немає конституції як єдиного правового акта найвищої сили, натомість існує так звана неписана конституція. Її зміст і обсяг складають закони, введені на основі звичайної парламентської процедури. Але для зміни окремих із них потрібна не проста, а абсолютна більшість голосів членів парламенту.

Серед ізраїльських правників такі закони нерідко іменуються основними, це, насамперед, Закон про кнесет 1958 р., Закон про державні землі 1960 р., Закон про президента 1964 р., Закон про уряд 1968 р., Закон про державну економіку 1975 р., Закон про армію 1976 р., Закон про Єрусалим 1980 р., Закон про судочинство 1984 р., Закон про державного контролера 1988 р., Закон про людську гідність і свободу особи 1992 р., Закон про свободу занять 1992 р. Їхня конституційна значущість визнається за деякими іншими законами, а також Декларацією незалежності Держави Ізраїль.

Ізраїль є парламентарною республікою, де законодавча влада здійснюється однопалатним кнесетом зі 120-ти депутатів, що обираються на 4 роки за пропорційною системою (партійний список має отримати більше 1 % голосів). Але кнесет може достроково прийняти рішення про саморозпуск і призначити нові вибори. Парламентські дебати ведуться на івриті, хоча депутати можуть офіційно виступати і арабською мовою. Главою держави є обраний кнесетом на 7 років (припускається тільки одне переобрання) президент, який має стародавній титул глави Синедріону – верховного органу, що існував за часів давньоєврейської держави. Усі акти президента контрасигнуються главою уряду та міністрами, він не має права повернути на повторний розгляд ухвалені кнесетом закони. Президент за поданням спеціального комітету призначає довічно 12 суддів Верховного суду, окружних і мирових суддів, які йдуть на пенсію по досягненні 70-ти років.

Вищим органом виконавчої влади країни є уряд, оскільки за весь час існування Держави Ізраїль жодного разу не виникала ситуація, коли б за результатами виборів абсолютну більшість місць у парламенті отримала одна партія, у 1992 р. був прийнятий закон (набув чинності у 1996 р.), за котрим прем’єр-міністра (з 7 березня 2001 р. – лідер правої партії Лікуд Аріель Шарон, 1928 р. нар.) обирає безпосередньо виборчий корпус на парламентських виборах. При цьому кожен виборець заповнює два бюлетеня, одним голосуючи за прем’єр-міністра, іншим – за партію. Прем’єр наділений правом розпуску кнесету, але це означає і відставку самого глави уряду. Він має право призначити до половини складу уряду не з числа членів своєї політичної партії, проте, як і раніше повинен заручитися підтримкою парламентської більшості в 61 голос.

Важливою особливістю політичної системи Ізраїлю є домінування в ній протягом тривалого часу (формували уряди у 1948-1977, 1984-1986, 1992-1996, 1999-2001 рр., з вересня 2005 р. беруть участь у коаліційному урядові) лівих партій, котрі виступають під гаслом “сіоністського соціалізму”, за зміцнення демократії й проти надання державі теократичних рис. Найголовнішими з них є Партія праці Ізраїлю, а також МЕРЕЦ.

Конкурентом лівих на політичній арені Ізраїлю в останні десятиліття виступає партія Лікуд (“Згуртованість”, лідер – А.Шарон. У внутрішній політиці Лікуд виступає за розвиток вільного підприємництва й обмеження державного втручання в економіку. Але формування уряду найчастіше залежить від позицій релігійних партій, найбільшою з котрих є створена у 1964 р. ШАС та партій, що об’єднують вихідців з СНД, провідною серед котрих за результатами парламентських виборів 27 січня 2003 р. став Національний союз.

З огляду на історичні обставини утворення Держави Ізраїль та її вороже зовнішнє оточення, винятково важливе місце в політичній системі країни посідає 173,5-тисячна Армія оборони Ізраїлю, 51 % особового складу котрої становлять жінки (термін строкової служби для них становить 21 місяць, для чоловіків – 36 місяців). Але на відміну від своїх турецьких колег, ізраїльські військові, маючи величезний вплив на політичні процеси, свідомо утримуються від силового тиску на владу. Це пояснюється не лише тим, що високорозвинений Ізраїль має стійкі традиції демократичного врядування, надзвичайно високий ступінь політичної інституціоналізації та досконалу систему незалежних ЗМІ, а й цілковитою умовністю поділу на політиків цивільних та військових. Абсолютна більшість ізраїльських державних діячів мали за плечима стрімку військову кар’єру.

Экономическая история. Созданию экономики Израиля помогли средства, полученные от еврейских общин за рубежом, от различных стран (особенно США) и западногерманские репарации. В 1950–1960-х годах требовалось обеспечить 1,7 млн. репатриантов пищей, одеждой, жильем и разными видами услуг в области здравоохранения, образования и социального обеспечения, а также построить новые дома, школы, больницы, фабрики и дороги. В 1950–1973 в Израиле шел интенсивный инвестиционный процесс, страна переживала экономический подъем. После 1973 в течение 10 лет темпы развития страны существенно замедлились в связи с расходами на оборону, увеличением внешней задолженности и валютной политикой и углублением инфляционных тенденций. В 1982 на правительство легло бремя финансирования военного вторжения в Ливан. В 1983, после краха фондовой биржи в Тель-Авиве, кабинет министров выдвинул экономическую программу, которая помогла снизить темпы инфляции.

Резкое усиление инфляции в 1985 вновь потребовало введения крайних мер, включая девальвацию шекеля, резкое сокращение госрасходов и замораживание заработной платы. В результате реализации программы экономической стабилизации уровень инфляции снизился с 445% в 1984 до 14–18% в начале 1990-х. Увеличение уровня безработицы отмечалось в конце 1980-х – начале 1990-х годов, но одновременно хозяйственный подъем в 1990 х. вывел экономику в число наиболее быстро растущих в мире.

Темпы экономического роста в 2000 составили 5,9%. Накануне начала новой интифады, темпы экономического роста составляли 9% в годовом исчислении – рекордный уровень за всю историю Израиля. Кризис в экономике, разразившийся в начале 2000-х, отчасти был связан с возобновлением конфликта с палестинцами, но не последнюю роль в нем сыграли и другие факторы: спад в экономике США и последствия краха рынка высоких технологий. Потери понесли практически все секторы экономики, но сильнее прочих пострадали туризм и строительная отрасль. В стране резко выросла безработица, упали доходы населения, сократились инвестиции в экономику.

В 2004 объем ВВП Израиля достиг 129 млрд. долл., а по размерам душевого дохода Израиль вошел в десятку самых богатых стран. Его валовой национальный продукт (ВНП) в перерасчете на душу населения в 2004 составил 20,8 тыс. долл.