Особливості історико-цивілізаційного розвитку Ірану і Туреччини в стародавні часи та за доби Середньовіччя.

Протягом кількох тисячоліть Іран і Туреччина були схожі на запилену східну дорогу, котрою проходили десятки народів. На землях сучасної Туреччини найдавніші мешканці з’явилися біля 1 млн. років тому, а бл. 2000 р. до н.е. до центральних районів Малої Азії із Закавказзя вторгся найдавніший індоєвропейський культурний етнос – хети, котрі в 1640 р. до н.е. заснували одну з найбільших стародавніх імперій, що успішно змагалася з Єгиптом і давніми державами Межиріччя та Греції. Але бл. 1200 р. до н.е. Нова Хетська держава впала під натиском “народів моря” із заходу, на її місці майже водночас (бл. 835-800 рр. до н.е.) виникли держава Урарту (біблійний Арарат) на сході навколо озер Ван і Урмія та Фригійське царство на північному заході Анатолії.

Її західне узбережжя з 1200-1000 рр. до н.е. стало об’єктом переселення іонійських грецьких племен, серед укріплень котрих невдовзі виділився Мілет – метрополія для більш як 90-та новоутворених міст-держав на узбережжі Чорного моря та найвизначніший перевалочний порт у торгівлі зі Сходом. Чимало знаменитих давньогрецьких філософів і вчених, зокрема родоначальник античної філософії й науки Фалес (бл. 640-546 рр. до н.е.), походили з цього поліса, але в рік його смерті півострів Мала Азія разом із грецькими містами був завойований творцем Перської імперії – Кіром ІІ з династії Ахеменідів (559-529 рр. до н.е.). За правління його зятя Дарія І (521-486 рр. до н.е.) перські війська завершили підкорення Центральної Азії, Західної Індії, Єгипту, загарбали Фракію й Македонію, проте зазнали поразки від скіфів і афінян.

Державу Ахеменідів розгромив у 331 р. до н.е. Олександр Великий, а з розпадом його світової імперії на територіях сучасних Туреччини й Ірану виникають елліністичні держави – Понтійське царство, Пергам, держава Селевкідів і Грецько-бактрійське царство. У 129 р. до н.е. Мала Азія стала римською провінцією, але створена скіфськими племенами з урахуванням традицій Ахеменідів ранньофеодальна Парфянська держава (247 р. до н.е. – 224 р. н.е.) та перська держава Сасанідів (227-637 рр.) успішно протистояли Риму й Візантії, аж доки Іран не був завойований арабами. Іранські імперії виступали єднальною ланкою між великими державами Заходу Євразії (Рим, Візантія) і Китаєм на її Сході, багаті культурні й політичні традиції Ірану були створені саме протягом цього “славетного тисячоліття” – з VІ ст. до н.е. до початку VІІ ст.

Після розпаду єдиної Римської імперії в 395 р. на Західну і Східну Константинополь (сучасний Стамбул) більш, ніж на тисячу років став столицею Візантійської імперії, що вела з перемінним успіхом боротьбу за Анатолію з мусульманами - арабами і турками-сельджуками, котрі в сер. ХІ ст. опанували також більшу частину сучасного Ірану.

І все ж визначальним фактором цивілізаційного розвитку Ірану й Туреччини за доби розвиненого Середньовіччя стали монгольські завоювання ХІІІ ст., а після держави ісламізації Іль-ханів й недовгого панування туркменської Орди Білих Баранів – до виникнення у 1502 р. шиїтської Новоперської держави під керівництвом місцевої династії Сефевідів (до 1736 р.). Її після повторного короткого правління туркменів у 1796 р. змінила династія Каджарів.

Ці події мали наслідком той факт, що сучасний Іран – найскладніша в етнічному відношенні країна Середнього Сходу, в котрій мешкають більше 40 народів, які відносяться до різних мовних груп. Причому головна національність – перси (самоназва – “ірані”) становить лише близько 46 % населення, котре займає переважно центральну і східну частини держави. Всі окраїнні райони Ірану заселені іншими етносами, але офіційна статистика заперечує наявність національних меншин, називаючи їх племінними групами іранців. Близькі до персів гілянці й мазендеранці проживають у прикаспійських останах і складають 8 % населення країни, іраномовні курди (9 % жителів) заселяють Курдистан і Західний Азербайджан, а найбільший тюркомовний народ Ірану – азербайджанці – становить 24 % мешканців держави.

Частина тюрків-суннітів під тиском наступаючих монголів у сер. ХІІІ ст. осіли на північному заході Малої Азії, де у 1301 р. заснували Османську державу. Турки-османи (від імені першого султана – Османа І (1281-1326 рр.)) були запеклими прибічниками ісламу й за три століття спромоглися створити величезну мусульманську імперію, котра включала крім Малої Азії більшу частину Закавказзя, сучасний Близький Схід і Магриб (без Марокко), майже всі Балкани й Угорщину та Північне Причорномор’я. Вперше ісламська держава реально загрожувала поневоленням найбільшим країнам Європи – Австрії, Венеціанській республіці, Речі Посполитій, суперничала з Московським царством.

Сучасні турки, що становлять 80 % населення однойменної держави, - нащадки всіх етносів, які мешкали на її території, що змішалися з переселенцями із Центральної Азії й сприйняли їхню мову. Тому вони зовні мало чим відрізняються від європейців. У офіційних джерелах, у тому числі й матеріалах переписів населення, не виділяються національні меншини, до того ж в умовах багатовікової асиміляторської політики правлячих кіл чисельність тих, що розмовляють мовами меншин, як правило, значно менша від кількості відповідних етносів. Курди (17 % жителів) компактно розселені у східній і південно-східній частинах Туреччини, араби – на кордоні з Сирією, “черкеси” – між Токатом і Малатьєю.