Корейська війна 1950-1953 рр. Та її міжнародні наслідки.

5 березня 1949 р. відбувся візит до Москви північнокорейської делегації в складі голови уряду КНДР Кім Ір Сена й міністра закордонних справ Пак Хен Єна. Хоча питання про військове об'єднання обох частин Кореї під час переговорів не піднімалося, Сталін пообіцяв надати Пхеньяну суттєву допомогу в створенні збройних сил. Протягом усього 1949 р. відбувалися інтенсивні поставки радянського озброєння, бойової техніки, боєприпасів, іншого військового спорядження до КНДР, північнокорейська армія час від часу випробовувала на міцність південнокорейську оборону. Нарешті, після консультацій з Мао Цзедуном Сталін 9 лютого 1950 р. дозволив Кім Ір Сену розпочати підготовку широкомасштабної операції на півострові. У штабі північнокорейської армії за участю радянських радників у глибокій таємниці здійснювалося розроблення плану наступу, прискорено формувалися кілька нових дивізій.

На цьому фоні дивною видається фактична бездіяльність США, котрі нічого не вчинили, щоб попередити виникнення одного з найкривавіших регіональних конфліктів XX ст. Хоча із січня 1950 р, південнокорейські військові неодноразово повідомляли в Тимчасову комісію ООН по Кореї розвідувальні дані про загрозу агресії з Півночі, американці сприймали це як спроби політичного тиску в надії отримати більшу фінансово-економічну допомогу й підтримку.

На парламентських виборах 30 травня прибічники південнокорейського президента зазнали гучної поразки, отримавши лише 45 із 210 мандатів. З'явилася реальна можливість усунення непримиренних антикомуністів від влади і налагодження конструктивного діалогу з Пхеньяном, але атака північнокорейської армії у неділю, 25 червня 1950 р., що увінчалася повним успіхом, не лише зберегла президентський пост за Лі Син Маном, але й викликала кардинальні зміни в усій світовій політиці.

Офіційна радянсько-півночнокорейська версія, як це і радив зробити під час зустрічі з Кім Ір Сеном Сталін, всупереч фактам звинуватила в нападі південнокорейські війська, що "вдерлися на 1-2 км на територію КНДР". Мабуть, тому, що Південна Корея готувалася до "агресії", вона вже на третій день війни втратила свою столицю Сеул! На вимогу США Рада Безпеки ООН уже в день північнокорейського вторгнення прийняла резолюцію, що звинувачувала КНДР у "порушенні миру" і вимагала від неї відведення військ. Постійний представник СРСР при ООН Яків Малик із січня 1950 р. не брав участі у роботі Ради Безпеки на знак протесту проти присутності в ній гомінданівця. Але навіть якби він використав своє право "вето", США наполягли б на терміновому скликанні Генеральної Асамблеї, котра в кінцевому підсумку схвалила б таку ж за змістом резолюцію.

Оскільки наступ північнокорейських військ продовжувався, 27 червня президент США Гаррі Трумен оголосив, що американській авіації й флоту відданий наказ надати збройну підтримку Південній Кореї, одночасно 7-й тихоокеанський флот США ввіходив у Тайванську протоку, посилювалися американські гарнізони на Філіппінах, прискорювалося надання допомоги французам в Індокитаї. Того ж дня Рада Безпеки ООН ухвалила ще одну резолюцію, що підтримувала дії США і містила заклик до країн-членів ООН надати допомогу Республіці Корея для "відновлення міжнародного миру й безпеки".

Уже 30 червня до Південної Кореї прибули перші частини американських сухопутних військ із Японії, котрі з 7 липня рішенням Ради Безпеки отримали статус "Збройних сил ООН". До їхнього складу увійшли й крупні контингенти британських та турецьких військ, а також підрозділи ще 12 держав, у тому числі Австралії, Канади, Нової Зеландії, Таїланду і навіть далекої Ефіопії. Невдовзі в ході бойових дій наступив перелом: у середині вересня в тилу північнокорейських військ з моря був висаджений десантом 10-й армійський корпус США, 125 тис. солдат Кім Ір Сена опинилися в оточенні, втратили величезну кількість убитими й полоненими, більшу частину артилерії й танків, від райдужних надій на швидку перемогу не залишилося й сліду. А 1 жовтня 1950 р. генерал Д.Макартур віддав наказ військам ООН перейти 38-му паралель, рівно через тиждень V сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла запропонований британською делегацією проект резолюції, що передбачав знищення збройних сил КНДР і зайняття її території. Радянська делегація, котра нарешті, погодилася на проведення загальнокорейських вільних виборів під контролем комісії ООН, залишилася в меншості.

У розпачі Кім Ір Сен і Пак Хен Єн звернулися із проханням про допомогу до Сталіна. Оскільки тепер на ваги міжнародного політичного престижу були покладені не лише амбіції Кім Ір Сена, як "полководця-визволителя", а й Сталіна спільно з Мао Цзедуном, що благословили корейського вождя на війну, радянський диктатор двічі звернувся до китайського лідера із пропозицією про використання дивізій НВАК на корейському фронті. "США із-за престижу можуть втягнутися у велику війну, - філософствував кремлівський диктатор в одному з послань, - буде, таким чином, втягнутий у війну Китай, а разом з тим втягнеться у війну і СРСР, котрий пов'язаний з Китаєм пактом про взаємодопомогу. Чи варто цього боятися? По-моєму, не варто, оскільки ми разом будемо сильніші, ніж США і Англія, а інші капіталістичні європейські держави без Німеччини, котра не може зараз надати США будь-якої допомоги, не являють серйозної військової сили. Якщо війна неминуча, то нехай вона буде зараз, а не через кілька років, коли японський мілітаризм буде відновлений, як союзник США".

Після певних коливань, комуністичне керівництво Китаю погодилося із пропозицією Кремля. Із середини жовтня безкінечними колонами китайські війська рушили до корейського кордону і далі на фронт, у першому ешелоні йшло 12 дивізій, ще 12 готувалося до відправки в Китаї, всього ж передбачалося задіяти до 30 "добровольчих" з'єднань НВАК. Для їхнього прикриття з повітря спішно формувався радянський винищувально-авіаційний корпус, що міг діяти з баз СРСР у Порт-Артурі й Дайрені.

Поява 25 жовтня 1950 р. на території КНДР китайських "добровольців" черговий раз змінила співвідношення сил: до початку січня 1951 р. комуністичні війська за прямого сприяння СРСР (лише згаданий винищувально-авіаційний корпус до завершення активної фази війни збив 1309 американських літаків, втративши власних 319 бойових машин) відвоювали всю Північ півострова і навіть повторно захопили Сеул. Розлючений поразкою Д.Макартур, за пізнішим зізнанням Г.Трумена, "хотів бомбити Китай, Східну Росію і все підряд".

Після неодноразового поновлення бойових дій на лінії фронту, що проходила приблизно вздовж 38-ї паралелі, 27 липня 1953 р. була підписана угода про перемир’я між представниками КНДР і КНР, з одного боку, і командуванням військ ООН - з іншого, Південна Корея тоді відмовилася затвердити її. Документ передбачав повсюдне припинення військових дій на період, доки не буде досягнуте загальне мирне урегулювання на півострові, визначалася демаркаційна лінія із двокілометровою демілітаризованою зоною, вздовж неї заборонялася модернізація озброєнь сторін під виглядом заміни застарілого. Корейська війна забрала життя більш ніж двох мільйонів чоловік з обох боків, причому втрати цивільного населення співвідносилися до військових як 4:1.

Після її завершення у Вашингтоні твердо прийшли до висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози в АТР.