Географічне районування, природні умови та ресурси Австралії й Океанії

При поділі суші на частини світу найменший континент – Австралію (7,686 млн. кв. км) об’єднують із Океанією – сукупністю величезної кількості островів у центральній і південно-західній частинах Тихого океану загальною площею 1,26 млн. кв. км, що становить менше 2 % водної поверхні, де вони розташовані. Серед них і другий у світі за величиною (після Гренландії) острів Нова Гвінея (829 тис. кв. км) і коралові атоли, що ледве виступають з моря, причому з наближенням до Австралії острови крупніші й густіше вкривають океан. Більшість островів, особливо великих, розташовані у вигляді трьох широких концентричних дуг, які зі сходу охоплюють Австралію й майже паралельні гірському ланцюгові на східному узбережжі материка.

Першу дугу складають острови Нова Гвінея (західна частина острова – індонезійська провінція, східна – незалежна з 16 вересня 1975 р. держава Папуа-Нова Гвінея), Нова Каледонія (заморська територія Франції з 1956 р.) і Нова Зеландія (з 26 вересня 1907 р. – самостійний домініон Великої Британії), другу – архіпелаг Бісмарка (належить Папуа-Новій Гвінеї), Соломонові острови (незалежна держава з 7 липня 1978 р.), острови Санта-Крус (належать Соломоновим островам) і Нові Гебріди (з 30 липня 1980 р. – незалежна Республіка Вануату), третю – зовнішню – дугу – острови Каролінські (з 3 листопада 1986 р. – незалежні Федеративні Штати Мікронезії у вільній асоціації зі США), Маршаллові (з 21 жовтня 1986 р. – незалежна республіка у вільній асоціації зі США), Гілберта (з 12 липня 1979 р. – незалежна Республіка Кірібаті), Тувалу (незалежна держава з 1 жовтня 1978 р.), Фіджі (незалежні з 10 жовтня 1970 р., республіка з 6 жовтня 1987 р.), Тонга (незалежне королівство з 4 червня 1970 р.) і Кермадек (належать Новій Зеландії).

Геологи вважають, що острови усіх трьох дуг є рештками гірських хребтів давнього материка і більшість із них материкового походження, чим пояснюються складність рельєфу, особливості рослинного і тваринного світу та розмаїття племен, які там мешкають (лише в Папуа-Новій Гвінеї налічується 715 місцевих мов). Цікаво, що в деяких папуаських мовах зустрічаються російські слова, зокрема, у мові села Бонгу на Березі Маклая залізна сокира називається “tapor” (кам’яна сокира іменується традиційним словом “gitanpat”), кукурудза – “gugrus”, кавун – “arbus”. Це не випадково, оскільки в Бонгу жив і працював великий учений і мандрівник Микола Миклухо-Маклай (1846-1888 рр.), який походив з українського козацького роду на Чернігівщині й Київщині.

На північ і схід від цих дуг лише зрідка трапляються острови з унікальними геологією, флорою й фауною. Одні з них – вулканічного походження: Маріанські острови (співдружність у політичному об’єднанні зі США з 3 листопада 1986 р.), Гавайї (штат США), Самоа (західні острови – незалежна однойменна держава з 1 січня 1962 р., східні – залежна територія США), Таїті й Маркізькі острови (Територія Французька Полінезія). Інші – коралові: залежні новозеландські території острови Кука, Ніуе, Токелау всього на 1-7 м піднімаються над поверхнею води.

За населенням і його культурою Океанію поділяють на три області: Меланезію, Полінезію й Мікронезію (грецькою “несос” – остров). “Мелас” у перекладі з грецької означає “чорний”, тому Меланезією називають південно-західну частину Океанії, де острови населяють темношкірі народи з негритянськими рисами обличчя. “Полі” перекладається з грецької як “багато”, тому Полінезія займає найобширніший простір Тихого океану і включає величезну кількість різноманітних островів – від Гавайських на півночі до Нової Зеландії на південному заході та Пасхи на південному сході. Острови Мікронезії (від грецького “мікрос” – маленький) дрібніші, їх значно менше (Каролінські, Маршаллові, Гілберта острови), ніж в інших районах, і вони ближче всіх розташовані до Азії.

На більшості островів Океанії здоровий і сприятливий для людини помірно жаркий клімат, лише в Меланезії, особливо на Новій Гвінеї, він вологий і з великим перепадом добових температур у горах. Тому багатство рослинного і тваринного світу зменшується в напрямку із заходу (на Новій Гвінеї лише райських птахів нараховується 50 видів) на схід, де немає ні змій, ні крокодилів, ні малярійних комарів.

Відстані між архіпелагами Океанії величезні, наприклад, від Соломонових островів до Маршаллових – 1,9 тис. км, від Маршаллових до Гавайських – 3,2 тис. км, а від Палау (незалежна республіка у вільній асоціації зі США з 1 жовтня 1994 р.) на північному заході до Пасхи на південному сході (крайні точки Океанії) – 12,75 тис. км. Але між окремими архіпелагами й ізольованими островами проходять постійні течії: уздовж екватора зі сходу на захід, а північніше й південніше від нього – у зворотньому напрямкові. Мешканці Океанії, передусім полінезійці, ще у давнину вивчили закономірності цих течій і навчилися їх використовувати, розселившись на гігантських просторах.

Прабатьківщину світло-коричневих, із хвилястим волоссям полінезійців намагалися відшукати в Індії, Давньому Єгипті, навіть у Європі. Згідно теорії відважного норвезького дослідника Тура Хейердала (1914-2001 рр.), Полінезія колись була заселена вихідцями з Південної Америки, оскільки у острівних богів і богів древнього Перу є схожі імена, як Тікі, подібні кам’яні скульптури та ін. На доказ своєї гіпотези Хейердал побудував за допомогою індіанців-кечуа на озері Тітікака бальсовий плот “Кон-Тікі” й у 1947 р. доплив на ньому до о.Пасхи.

Але дані лінгвістики і антропології свідчили передусім про спорідненість полінезійців із народами ПСА, тому нині найпереконливішою є гіпотеза новозеландського вченого Те Рангі Хіроа. Він дійшов висновку, що предки полінезійців у давнину мешкали в Індонезії, де й набули морехідних навичок. Але у V ст. їх звідти витіснили малайці, й древні мореплавці рушили на схід на подвійних човнах, куди вміщалися не лише воїни з жінками й дітьми, але і свині, запаси плодів та насіння. Добре знаючи зоряне небо, напрямок вітрів і течій, полінезійці розселились безкрайніми просторами Тихого океану, зберігши мовну єдність від Нової Зеландії до Гавайїв і Пасхи. Мікронезійці, зокрема жителі островів Гілберта, сформувалися в результаті змішання місцевого темношкірого низькорослого населення з мореплавцями індонезійських островів Буру, Хальмахера і Сулавесі.

До початку європейської колонізації у ХVІІІ ст. на островах Меланезії панував первіснообщинний лад, лише на Фіджі й Новій Каледонії влада вождів стала спадковою. Один із них – Токомбау в І пол. ХІХ ст. об’єднав фіджійські племена у Королівство Мбау на о.Віті-Леву й частині о.Вануа-Леву. У полінезійців суспільство поділялося на королів, знать, вільних общинників і рабів. Наприклад, на Таїті піддані при зустрічі з королем були зобов’язані на знак пошани скинути всю одежу, тим паче що зробити це було не важко. Порушника карали – на нього кидалися придворні й розривали його стегнову пов’язку на шматки. Полінезійці – мешканці Пасхи мали власну писемність “кохау ронго-ронго”, розшифровану ленінградським ученим Юрієм Кнорозовим. Не виключено, що нею володіли жерці й на інших островах.

Ще перші європейські мореплавці відзначали привітний характер жителів Полінезії, їхню комунікабельність і красу жінок. Але в момент небезпеки, коли полінезійцям здавалося, що зневажають їхні святині й порушують звичаї, вони ставали мужніми й немилосердними воїнами. Сутичка з гавайцями коштувала життя знаменитому англійському мореплавцю Джеймсу Куку (1728-1779 рр.) – мешканці островів уміли дати відпір озброєному рушницями і гарматами ворогові, хоча мали на озброєнні лише палиці й списи.

Австралія – єдина держава у світі, що цілком розташована на одному континенті (включно з прилеглими островами, найбільший із яких – Тасманія) на стикові двох океанів – Тихого й Індійського. Від Європи її віддаляють біля 20 тис. км, від США – 11-15 тис. км, а від Індокитаю – 3,5 тис. км. Таким чином, Австралія виявилася суттєво віддаленою від основних джерел військової напруженості, і тому її практично не торкнулися війни ХХ ст. (за винятком японського бомбардування Дарвіна навесні 1942 р.). Одним із найсприятливіших факторів геополітичного становища країни зараз є також її відносна близькість до держав АТР, де поряд із Японією та Новою Зеландією Австралія – високорозвинена країна, а на північ від неї розташовується група динамічних нових індустріальних країн.

З усіх материків у Австралії найпростіші обриси берегової лінії, це найнижчий континент, 95 % території котрого має висоту менше 600 м, а найвища точка Австралійських Альп – гора Косцюшко – піднімається лише до 2230 м (г.Кука на новозеландському Південному острові має 3764 м, г.Джая на Новій Гвінеї – 5029 м). У країні випадає у 5 разів менше опадів, ніж у Африці, і у 8 разів менше, ніж у Південній Америці, 2/3 її території займають тропічні пустелі й напівпустелі, річок і озер мало, більшість з них заповнюється водою лише після злив, що трапляються не кожен рік, і зникає через пару тижнів, половина гідроресурсів країни зосереджена на Тасманії. Напроти, новозеландські річки повноводні й багаті електроенергією, на Північному й Південному островах чимало озер вулканічного, тектонічного й льодовикового походження.

Клімат на більшій частині континента тропічний із середніми літніми температурами + 20-28 і зимовими + 12-24 (найбільші морози бувають в Австралійських Альпах – до – 22), на наівденному заході й південному сході Австралії та островах Нової Зеландії клімат субтропічний і найсприятливіший для життя людини. Саме на вологому південному сході знаходяться житниці й сади Австралії, котра за виробництвом пшениці посідає 7 місце у світі, а за її експортом – 4-те. Щоправда, з огляду на кліматичні умови провідною галуззю сільського господарства як Австралії, так і Нової Зеландії є м’ясо-молочне тваринництво (Нова Зеландія виступає світовим лідером з експорту масла і на третьому місці з експорту сиру та м’яса), а за виробництвом і експортом шерсті Австралія впевнено продовжує займати 1 місце, Нова Зеландія – 2-е.

З легкої руки журналістів австралійський континент називають Зеленим, хоча в країні переважають буро-червоні й жовті тони випаленої на сонці пустелі, лише 6 % території вкрито лісами – вологими вічнозеленими на східному узбережжі, евкаліптовими (біля 600 видів) на південному заході й півдні та змішаними з гігантських евкаліптів (вище 150 м), вічнозелених буків і хвойних порід на Тасманії. Внаслідок господарської діяльності людини за останні 200 років лише в субтропічній зоні Австралії площа лісів скоротилася більш ніж утроє, але в країні налічується більше 500 національних парків і більше 270 території під охороною (5 % площі держави). Завдяки природоохоронним заходам вдалося зберегти двохтисячолітні сосни, на диво чисті ріки, не вражені господарською діяльністю. На новозеландських островах ліси збереглися у важкодоступних гірських районах і займають 23 % території.

Тваринний світ Австралії та Нової Зеландії унікальний та виключно багатий, більша його частина є ендемічною. На континенті відсутні копитні, примати і хижаки (за винятком дикої собаки дінго, завезеної переселенцями), тут збереглася більшість мешкаючих на Землі сумчастих (162 види, в тому числі біля 50 видів кенгуру), а також найдревніші зі ссавців – яйцекладні єхидна і качконіс. Для герба Австралійського Союзу були вибрані кенгуру і страус ему, оскільки ці тварини ніколи не відступають назад, а стрибають лише вперед, чим і символізують прогрес у розвитку країни. В країні встановлений пам’ятник гусіні, котра була завезена з Аргентини й протягом 10 років знищила майже всі кактуси, що вкрили родючі землі. Фауна Нової Зеландії є найдавнішою у світі, вона бідна на ссавців, але тут представлені унікальні види нелітаючих птахів (наприклад, ківі) та рептилій (зокрема, ящірка гатерія, що вимерла в інших частинах світу). Окремі новозеландські острови перетворені у заповідники для птахів, яких налічується 23 види.

Австралія – одна з найбагатших мінеральними ресурсами країн світу: за покладами вугілля (116 млрд. т) вона знаходиться на 4-му місці в світі після США, Росії та КНР, причому вугілля Ньюкаслського басейну – одне з найвисокоякісніших і дешевих за собівартістю видобутку в світі. Австралія посідає 1-е місце у світі із запасів урану і 3-е місце за родовищами залізної руди (15,8 млрд. т) після Бразилії та КНР, поблизу Перта й на західному узбережжі півострова Кейп-Йорк розташовані другі у світі після Гвінеї за обсягом (біля 6 млрд. т) запаси бокситів. Австралії належить провідне місце у світі за покладами золота й алмазів (на північному заході країни). Видобуваються в країні й сапфіри, але особливо Австралія славиться шляхетним опалом, котрий вважається національним каменем.