Процеси демократизації в країнах Південно-Східної Азії на сучасному етапі.

Але за блискучим фасадом “нових індустріальних країн” в останні десятиріччя ХХ ст. крилося чимало невирішених політичних і суспільно-економічних проблем. Чи не найголовнішою з них був репресивний характер правлячих авторитарних режимів, які виконали свою стабілізуючу роль і увійшли у гострий конфлікт із потребами лібералізації економічної та політичної систем.

Коли на Філіппінах після перемоги на президентських виборах 1981 р. Ф.Маркос оголосив початок нового етапу розвитку державності – так званої “нової республіки”, в суспільстві на той час стався серйозний розкол, особливе невдоволення викликали авторитарні методи правління глави держави, збереження американської військової присутності в країні та погіршення життєвого рівня основної маси населення.

Антиурядові сили об’єдналися навколо вдови загиблого – Корасон Акіно (1933 р. нар.) і здобули перемогу на проведених під міжнародним тиском дострокових президентських виборах у лютому 1986 р. Ф.Маркос зазнав поразки.

Прихід до влади К.Акіно ознаменувався прийняттям 2 лютого 1987 р. нової демократичної конституції, що поновлювала на Філіппінах систему президентської республіки. Але спроби економічного реформування вусупроводжувалися численними зловживаннями, до котрих виявилася причетною й президент. Тому на чергових президентських виборах 1992 р. К.Акіно не висувала своєї кандидатури, а підтримала в якості наступника начальника генерального штабу філіппінської армії Фіделя Рамоса.

Президентські й парламентські вибори 11 травня 1998 р. принесли перемогу кандидатові партії “Боротьба філіппінського народу”, професійному кіноактору Джозефу Естраді (1937 р. нар.). Д.Естрада оголосив про намір запровадити програми оздоровлення економіки та цільової допомоги найбіднішим верствам населення, проте у зв’язку зі звинуваченнями в корупції в січні 2001 р. змушений був передати повноваження віце-президенту.

В Індонезії перехід до демократії почався набагато пізніше, під впливом фінансової кризи 1997-1998 рр., і набув драматичніших форм. Після тривалого періоду одноосібного авторитарного правління генерала М.Сухарто, країна опинилася на межі фінансового банкрутства: темпи росту ВВП знизилися на 15-20 %, інфляція перевищила 500 %, зовнішня заборгованість у 1998 р. склала $ 140 млрд. (четверте місце у світі після Бразилії, Мексики і Аргентини), до 40 % зросла кількість людей, що живуть за межею бідності. Практично всі прибуткові галузі народного господарства країни опинилися в руках клану Сухарто, чий капітал сягнув $ 40 млрд., тобто половини державного бюджету. Звістки про обрання Сухарто президентом на сьомий термін у березні 1998 р. викликали масові студентські й молодіжні виступи практично в усіх крупних містах країни, число жертв після втручання поліції перевищило 500 осіб. На вимогу Ради Народних представників Сухарто змушений був увечері 20 травня 1998 р. оголосити про свою відставку з посади президента і передачу влади віце-президенту Юсуфу Хабібі (1936 р. нар.) – творцеві індонезійського “економічного дива”.

Але це не призвело до нормалізації внутрішньополітичної ситуації, хоча 20 жовтня 1999 р. Народний консультативний конгрес обрав президентом країни лідера Партії національного пробудження Абдуррахмана Вахіда (1940 р. нар.), а віце-президентом – доньку Сукарно, керівника “Демократичної партії Індонезії, що бореться” Мегаваті Сукарнопутрі (1947 р. нар.). Радикально налаштована опозиція в умовах загострення міжетнічних і міжконфесійних конфліктів, зрештою, домоглася обрання її президентом 23 липня 2001 р. (перебувала при владі до 20 жовтня 2004 р., коли внаслідок поразки на загальнонародних виборах поступилася владою кандидату ліберальної Демократичної партії, колишньому військовому Сусіло Бамбангу Юдхойоно) Це відбулося вже в умовах стабілізації індонезійської економіки: шляхом жорсткої валютної політики урядові вдалося скоротити темпи інфляції з 70 % у 1998 р. до 2 % у 1999 р., наприкінці того ж року намітився деякий ріст ВВП.

США і їхні союзники по антитерористичній операції, як виявилося, останнім часом небезпідставно вказували, що індонезійський уряд занадто мляво реагує на фундаменталістську загрозу і не вчинив належних запобіжних заходів щодо місцевого варіанту “Аль-Каїди” - організації “Джемаа ісламія”, причетної до планування взимку 2002 р. вибухів біля американського, британського і австралійського посольств у Сінгапурі. Як наслідок, 12 жовтня того ж року вибух пластикового заряду у нічному клубі містечка Кута на “острові богів” Балі (осередок міжнародного туризму й індуської культури в центрі найбільшої мусульманської держави світу) забрав життя більше 180-ти чоловік і призвів до поранення ще більше трьохсот, дві третини з них становили туристи із Австралії, Нової Зеландії й країн Західної Європи. Лише після цієї кривавої трагедії індонезійський уряд заборонив діяльність “Джемаа ісламія” і висловив стурбованість намірами фундаменталістських ургуповань створити в регіоні “мусульманську супердержаву”.

І все ж навіть така нестійка демократизація політичної системи Індонезії уможливила вирішення украй гострої проблеми державно-національного самовизначення Східного Тімору. Револційний військовий уряд Португалії у 1974 р. визнав право народу країни на самовизначення і незалежність, а у листопаді 1975 року проголошено Демократичну Республіку Східний Тімор.