Курдська проблема і перспективи її вирішення.

Курди, загальна чисельність яких оцінюється цифрою близько 35 мільйонів, розмовляють курдською мовою і мають свою культуру, яка є відмінною від арабської, іранської чи турецької. Більша частина сучасного Турецького Курдистану увійшла до складу Османської Туреччини після розділу Курдистану у XVII між Османською імперією та Іраном.

Перший етап. Поразка і розпад Порти після Першої світової війни сприяли підйому курдського національно-визвольного руху. Згідно з Севрським договором 1920 р., що оформив розподіл Туреччини країнами Антанти, курдам було надане право на незалежність. Але після перемоги національно-демократичної революції під проводом Кемаля Ататюрка план утворення самостійної курдської держави був зведений нанівець. Керівництво нової Туреччини зайняло шовіністичну позицію до національних меншин і до курдів зокрема. Переслідування та фізичне винищення курдського населення стало офіційною державною політикою турецького уряду. Курдам заборонялося розмовляти власною мовою, книги курдською підлягали конфіскації та спалювались, а слово «курд» було замінене на «гірський турок». На даному етапі опір курдів мав стихійний характер – періодично спалахували збройні, але погано організовані виступи, які жорстоко придушувались турецькою армією.

На другому етапі, що розпочався наприкінці 1960-х років почали виникати достатньо організовані політичні партії різних ідеологічних напрямків (від марксистських до радикально-фундаменталістських), які відразу після свого виникнення заборонялися турецькою владою.

Третій етап боротьби курдів почався 1984 р., коли утворена у листопаді 1979 р. Робітнича партія Курдистану (РПК) на чолі з Абдулахом Оджаланом оголосила війну офіційній владі Туреччини, що триває досі. Поряд із класичними комуністичними гаслами РПК висувалися вимоги надання культурної автономії, збереження національної самобутності та зрівняння курдів у правах з турками. Однак після оголошення війни Туреччині, ідеї РПК радикалізувалися, головною вимогою партії Оджалана стало надання Курдистану політичної автономії з поступовим відділенням від Туреччини.

Збройні формування РПК, що діють у підпіллі сьогодні об’єднані в Народну армію визволення Курдистану (НАВК), чисельність якої оцінюється турецькими військовими у 20-25 тис. чоловік. Лави НАВК поповнюються переважно за рахунок курдської молоді південно-східних вілайетів. За думкою ангарської газети «Turkish daily news», «члени військових загонів РПК усвідомлюють, що у військовому плані вони не можуть змагатися. Але, за їх думкою, йдеться, перш за все, про боротьбу психологічної властивості». РПК має свої табори на території Сирії, Ірану, Іраку та в важкодоступних гірських районах самої Туреччини. У своїй діяльності партія отримує фінансову підтримку з боку майже мільйона курдів, що мешкають у Європі. Курдські бойовики уникають прямих зіткнень з турецькою армією і намагаються завдавати якомога більшої шкоди «економічним та іншим об’єктам турецьких пригноблювачів»[1]. В районі перманентного надзвичайного стану, що включає десять вілайетів країни, де мешкають переважно курди, розташоване велике збройне угрупування (в тому числі місцева міліція), а гірські райони можливого базування збройних формувань РПК часто бомбардуються турецькою авіацією. З самого початку війни жертвами конфлікту стало 40 тис. чоловік з обох сторін.

Розглядаючи сучасний стан у турецькій частині Курдистану, необхідно окреслити ситуацію в сусідньому Іраку. Знаковим у протистоянні між курдами та Турецькою республікою став 2003 р., коли в результаті військової операції збройних сил США і Великобританії диктаторський режим Саддама Хусейна було повалено і іракські курди отримали надію на утворення власних державних структур. Після того, як до Іраку були введені американські війська, курди створили на півночі країни фактично незалежну державу. Згідно з конституцією, що була прийнята вже після скинення Саддама, іракський Курдистан має статус широкої автономії. На сьогодні це найбільш спокійна частина Іраку. Тут практично не буває терактів, місцевий уряд активно розвиває регіон. Територія, на якій мешкає менш ніж третина населення Ірака, виробляє більше половини сільськогосподарської продукції країни. Незважаючи на постійні тривожні новини з Ираку, в Курдистані активно розвивають туризм і курорти, в розвиток інфраструктури інвестуються сотні мільйонів доларів. Крім того, не слід забувати, що Іракський Курдистан – єдина курдська територія, яка має легальне джерело прибутку – нафтові родовища навколо Кіркука. Для Вашингтона сьогодні Курдистан є ядром американського впливу в Іраку. Курдські військові формування, так звані пешмерга, офіційна кількість яких сягає 80 тисяч, навчаються саме у американських інструкторів і мають на своєму озброєнні важку техніку.

Отже, приклад іракських курдів фактично надихає анатолійських курдів на чолі з РПК на продовження боротьби з Туреччиною. На початку жовтня 2007 року бойові підрозділи РПК активізували свою діяльність в зоні кордону Іраку та Туреччини та, діючи зі своїх іракських баз, ініціювали кілька зіткнень з частинами турецької армії, в результаті яких загинуло 30 військовослужбовців. Відповідь Анкари не змусила себе довго чекати. 17 жовтня парламент Туреччини проголосував за надання уряду повноважень на проведення військових операцій у Північному Іраку терміном на один рік. Відповідний запит у меджлісі був внесений кабінетом міністрів на чолі з прем’єр-міністром Реджеп Тайіп Эрдоганом . «За» проголосувала більшість турецьких парламентарів (507 з 526, що взяли участь у голосуванні). «Проти» подали голоси 19 депутатів, що представляли опозиційну Партію демократичного суспільства (ПДС). Тим не менш, за словами Ердогана, операція не розпочинатиметься негайно після рішення парламенту, а «буде проведена у потрібний час і тоді, коли у ній виникне необхідність» [2]. Таким чином, виникла реальна загроза нового великого конфлікту в зоні вкрай вогненебезпечного регіону Близького Сходу.

Якщо звернутись до військової сторони імовірного протистояння формувань РПК та турецької армії, то співвідношення сил виявиться не на користь перших. За приблизними підрахунками, Туреччина вже зосередила на іракському кордоні до 60 тис. військовослужбовців. Робоча партія Курдистану має в горах Північного Іраку близько 3,5 тис. бійців у шістьох таборах. Однак, турецька сторона занепокоєна цілком можливим виступом формувань пешмерга проти турецьких військ: ще до голосування в парламенті Туреччини іракські курди повідомили Анкару, що пешмерга діятимуть проти турецької армії, якщо глибина вторгнення перевищить відстань у 40 км. Враховуючи той факт, що загони пешмерга мають багаторічний досвід збройної боротьби ще з армією Саддама Хусейна та пройшли перепідготовку під керівництвом американських та ізраїльських інструкторів, можна стверджувати, що курди будуть здатні якщо не знищити велике угрупування, то гарантовано нанести значні втрати турецькій армії. Крім того, не слід виключати можливі терористичних атак в глибині країни. Отже, аналізуючи вірогідний розвиток подій, можна зазначити, що Туреччина може зав’язнути у війні в Іраку, а Курдистан перетворитися на другу Чечню, але в значно більших масштабах.

Стосуючись міжнародного аспекту курдської проблеми, необхідно визначити можливі варіанти наслідків початку масштабної військової кампанії Туреччини у Північному Іраку. Для Туреччини ці наслідки можуть мати вкрай негативний характер. Перш за все це стосується відносин з НАТО та ЄС. Переговори про вступ Туреччини до Євросоюзу можуть бути зведені нанівець, якщо почнеться військова акція у Північному Іраку. Вступ країни до ЄС зараз блокується Францією та Німеччиною, які ставлять у провину турецькому урядові недотримання прав людини, що в першу чергу стосується курдів. По лінії Північноатлантичного Альянсу сьогодні також спостерігається зростання напруги між Туреччиною та її союзниками по НАТО. Це стосується саме можливої військової акції в Іраку. Втім, генсек Північноатлантичного Альянсу від імені союзників підтримав Туреччину у її боротьбі з РПК, він наголосив, що «уряд Туреччини виявляє дивовижну стриманість як для обставин, що склались» [3]. В той же час, незважаючи на те, що США визнає РПК терористичною організацією, вони не можуть допустити бойового зіткнення турків та іракських курдів, які є головною опорою Вашингтона.

Тим не менш, Сполучені Штати, намагаються балансувати між іракськими курдами та Туреччиною, оскільки незацікавлені у втраті свого головного союзника на Близькому Сході в обличчі останньої. З метою пом’якшення суперечностей, що виникли між союзниками по НАТО, 2 листопада 2007 р. до Анкари прибула держсекретар США Кондоліза Райс, а 5 листопада до Вашингтону з візитом прибув прем’єр Ердоган. На зустрічі з головою турецького уряду президент США Джордж Бушем-молодшим цілком однозначно заявив: «Робоча партія Курдистану є террористичною організацією. Вони є ворогом Туреччини, вони є ворогом Іраку і вони є ворогом США» [4]. На переговорах у Вашингтоні була досягнута домовленість стосовно обміну розвідувальними даними між спецслужбами США і Туреччини щодо діяльності РПК, а також утворення механізму військового співробітництва між Туреччиною, США та Іраком. Проте американські політики дали зрозуміти, що не братимуть безпосередньої участі у можливій війні у Північному Іраку.

Рішення турецького меджлісу викликало неоднозначну реакцію країн-сусідів.

Так, офіційний представник Міністерства закордонних справ Ірану Мохаммад Алі Хоссейні наголосив на «необхідності використання мирних та дипломатичних засобів рішення цією проблеми» [5].

Ірак, який є безпосередньо втягнутим у конфлікт, виступає виключно за мирне вирішення ситуації, що склалася – в кінці жовтня президент Іраку Джаліль Талабані закликав курдських бойовиків скласти зброю та залишити Ірак, а Туреччину – «зменшити тиск» [6]. Навіть президент автономного курдського регіону Іраку Масуд Барзані висловився з різкою критикою дій РПК, чим фактично в ультимативній формі, вимагає припинити збройну боротьбу проти Туреччини [7].

Як би у відповідь Талабані і Барзані, президент Туреччини Абдуллах Гюль чітко дав зрозуміти, що турецька сторона має рішучі наміри щодо вирішення проблеми силовими засобами: «Наша мета - ліквідація терористичної РПК. Ми поважаємо територіальну цілісність і стабільність Ірака. РПК загрожує не тільки Туреччині, але і стабільності в Іраку» [8].

Єдиною, хто відкрито підтримав Туреччину у її намірі розв’язати війну проти курдських бойовиків була Сирія на чолі з Башаром Асадом.

Сама РПК сьогодні продовжує здійснювати дрібні сутички з турецькими військами на кордоні з Іраком, не гребуючи захоплювати заручників з числа турецьких солдат. Втім, лунали і заклики до примирення. Так, 1 листопада 2007 р. представник РПК Абдурахман Кадірчі висловив наступну думку: «Я закликаю Туреччину проявити мужність та представити план мирного врегулювання для рішення цієї проблеми. В цьому випадку ми зможемо скласти зброю» [9]. Але, можна цілком припустити, що таким чином курдські радикали хочуть лише більш привабливо виглядати в очах людства у якості жертв турецької агресії. Однак, словами свого міністра закордонних справ Туреччина досить чітко висловила своє ставлення до пропозиції курдів: «Домовленості про перемир’я або припинення вогню можливі тільки між державами чи регулярними військами, - промовив Алі Бабакан. - У даному конкретному випадку ми маємо справу з терористичною організацією» [10].

Незважаючи на те, що ситуація в Турецькому Курдистані загострилася вкрай, Анкара навряд чи може сподіватися на ефективність військових методів вирішення курдського питання. Вже повалення саддамівського режиму в Іраку та утворення де-факто незалежного Іракського Курдистану вкотре змусило Туреччину замислитись над проблемою статусу власного курдського населення. Зараз, коли досягнення незалежності стало як ніколи близьким для турецьких курдів, стає зрозумілим, що відокремлення від країни великого шматка Турецького Курдистану може врешті-решт призвести до розпаду Туреччини. І це розуміють не тільки в Анкарі, але і в сусідніх державах, де проживають курдські меншини. В разі утворення єдиного Курдистану Близький Схід переживатиме нове велике потрясіння – імовірною стане ланцюжкова реакція поступового розпаду не тільки Туреччини, але Іраку і Ірану, які є далеко неоднорідними у етнічно-релігійному сенсі.

Саме цей етнічно-релігійний чинник змушує нас знову повернутися до минулого. За словами заступника директора російського Інституту США та Канади Віктора Кременюка «Протягом тривалого часу Туреччина відмовляла турецьким курдам у праві не тільки на національну самобутність, але і на самоідентифікацію. Природньо, коли двадцяти відсоткам населення країни відмовляють навіть в елементарних правах, це викликає постійне незадоволення. Не маючи змоги, а точніше, бажання цивілізовано асимілювати турецьких курдів, Анкара сама загнала себя у глухий кут» [11].

Таким чином, незважаючи на дійсно терористичну сутність тих сил, яким Туреччина кинула виклик, неможна забувати, де приховані корені цього протистояння і прикриватись гаслами боротьби проти тероризму. У будь-якому разі Робоча партія Курдистану та її військові структури не виникли на порожньому місці, а стали природнім результатом політики Туреччини у країні курдів. Війна може мати катастрофічні наслідки не тільки для Туреччини, але і взагалі для ситуації у вогненебезпечному регіоні Близького Сходу, а отже єдиним можливим варіантом розвитку подій є вирішення конфлікту виключно мирним шляхом.