Особливості суспільно-економічного ладуТурецької Республіки.

Туреччина (площа – 780,5 тис. кв. км, населення – 66 млн. чол. на 2000 р.), котра не брала участі в Другій світовій війні й лише формально оголосила в лютому 1945р. війну фашистській Німеччині, тим не менше, перебувала після завершення війни у важкій ситуації. На межі краху була перенапружена під час війни економіка, надзвичайні закони, прийняті під приводом військової загрози, викликали масове незадоволення. Різку критику опозиції викликала однопартійна система. Крім того, в середовищі правлячої НРП намітився розкол. Уряд змушений був дати дозвіл на створення опозиційних політичних організацій.

Однією з них стала заснована у січні 1946 р. Демократична партія (ДП), яку очолив колишній прем'єр країни Джеляль Баяр. Заручившись підтримкою фінансових та промислових кіл, він включив до партійної програми вимоги надати права вільного розвитку приватному капіталу, а також відмінити обмеження в інвестиційній політиці. Тоді ж почалося зближення між Туреччиною та США, які підписали з Анкарою 12 липня 1947 р. угоду про надання останній військово-технічної допомоги. Туреччина отримала 100 млн. доларів допомоги, в країні з'явилися американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. Зовнішньополітичні орієнтації змусили президента Ісмета Іненю та парламент розпочати лібералізацію внутрішнього режиму в країні.

Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах влади. Упродовж 1949-1950 років при владі у Туреччині змінилося 3 урядові кабінети, але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи. В умовах жорстокої політичної боротьби в країні 14 травня 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких перемогла ДП, що отримала 396 місць. Таким чином завершився 27-річний період одноосібного правління НРП. Парламент обрав президентом Д.Баяра, прем'єр-міністром став великий землевласник Аднан Мендерес. Він задекларував намір обмежити державний капіталізм і провести приватизацію промисловості. Залучалися зарубіжні інвестиції, створювалися нові підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Загалом у 1948-1959 роках лише від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів. Урядові заходи були успішними, за той же період середньорічний приріст промислової продукції становив у середньому 8%.

У внутрішній політиці найбільші послаблення було зроблено для партій релігійного спрямування. Політика поступок клерикальним колам полягала у відкритті шкіл імамів та мулл, відновленні старих та будівництві нових, мечетей, уведенні обов'язкового навчання релігії в середніх школах. Уряд ДП продовжив практику державного протегування націоналістичним організаціям, водночас активна боротьба проводилася з комуністичним рухом. ВНЗТ закон про пресу й закон про демонстрації та зібрання різко обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини. Бажаючи продемонструвати лояльність до США, уряд А. Мендереса в липні 1950 р. без санкції парламенту вислав до Кореї турецьку бригаду. Туреччина стала єдиною країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на Корейському півострові. У жовтні 1951 р. Туреччина вступила до НАТО, а в 1954-1955 роках підписала угоди про співпрацю з Пакистаном та Іраком. Під патронатом США та Англії в листопаді 1955 р. в Багдаді на нараді прем'єр-міністрів Туреччини, Іраку, Ірану, Пакистану та Британії було оформлено військовий блок — Багдадський пакт. У січні 1959 року після виходу з пакту Іраку штаб-квартиру реорганізованого в Організацію центрального договору (СЕНТО) блоку перенесено до Анкари.

Супутнє ринковим реформам зубожіння частини населення країни, інфляція, ріст цін та податків викликали зростання напруження в турецькому суспільстві. Незадоволення населення викликала відмова від етатиських заходів соціального захисту на тлі відкритого протегування закордонному капіталу. Зростання суспільного напруження правляча ДП спробувала погасити репресивними заходами, закрито опозиційні газети, арештовано лідерів студентського руху. Обурені масовими репресіями, студенти Стамбульського університету 29 квітня 1960 р. розпочали серію молодіжних мітингів, що поширилися на інші міста країни. Ситуація в країні вийшла з-під контролю уряду, тоді на світанку 27 травня 1960 р. підрозділи анкарського та стамбульського гарнізонів зайняли урядові об'єкти й арештували лідерів ДП, уряд та президента Д. Баяра. До відповідальності було притягнуто 592 особи, 461 з яких після тривалого процесу було засуджено до тюремного ув'язнення, а трьох, разом із А. Мендересом - повішено.

У січні 1961 р. Комітет національного порятунку передав владу Установчим зборам, які, в свою чергу, 27 травня прийняли нову конституцію країни. Конституція 1961 р. проголосила Туреччину "національною, демократичною, світською та соціально-правовою державою". Але на тлі перманентних урядових криз і спроб військових переворотів додаткові проблеми уряду з другої половини 60-х років створювала активізація підпільних угрупувань ультраправих та ісламських фундаменталістів. У липні 1974 р. до внутрішньополітичних турбот країни долучилася важлива міжнародна проблема. У результаті висадки турецьких військ на Кіпрі, де грецька частина населення вчинила чергову спробу встановити повний контроль над островом і приєднатися до Греції, виникла криза у відносинах між Туреччиною та її партнерами по Н АТО — Грецією й США. У відповідь на турецькі дії США припинили поставки зброї та пригрозили економічними санкціями. Рішуче налаштовані турецькі військові, бажаючи продемонструвати незалежність від заокеанського союзника, віддали наказ встановити контроль над аеродромами та станціями електронної розвідки, збудованими в Туреччині американцями. Кризу в стосунках зі США було врегульовано лише в 1976 р, після підписання нової оборонної угоди.

Поглиблення економічної та урядової кризи схилило турецьких військових до активних дій. У вересні 1980р. начальник Генерального штабу Кенан Еврен здійснив переворот, у результаті якого влада в країні перейшла до рук керованої ним Ради національної безпеки {РНБ). Військові відмінили дію конституції, розпустили парламент, політичні партії та профспілки. Запропоновані РНБ реформи, грунтуючись значною мірою на позаекономічному примусі, дещо загальмували рецесію й стабілізували економічну ситуацію. З іншого боку, постійне порушення прав людини в країні позбавило Туреччину фінансової допомоги з боку ЄС та міжнародних фінансових організацій.

Починаючи з 1983 р. військові поступово почали відновлювати політичні свободи. На парламентських виборах восени 1983 р. перемогла партія "Вітчизна", лідер якої Тургут Озал очолив новий цивільний уряд. Продовживши стабілізаційний курс в економіці, Т. Озал зумів налагодити співпрацю з країнами Заходу і отримати від них необхідні для країни позики. У другій половині 80-х років почалося повільне відновлення турецької економіки, зруйнованої десятиліттями кризи. Пішовши в 1989 р. з поста прем'єр-міністра, Т. Озал був обраний президентом Туреччини. Продовжуючи започатковані реформи, в 1992 р, він добився підписання домовленості про повне скасування, починаючи з 1995 р. усіх торгових обмежень у відносинах із Євросоюзом. Але процеси лібералізації суспільних звичаїв та вестернізації культури, які супроводжували поглиблення економічних контактів із Заходом викликали стійке несприйняття з боку фундаменталістських кіл. На ґрунті незадоволення суспільними процесами відбулося об'єднання консерваторів, що створили Партію добробуту. На виборах у грудні 1995 р. ця партія отримала більшість місць в парламенті, а її лідер Нехметтін Ербакан став прем'єр-міністром. Політичний курс уряду Н.Ербакана позначився більш жорсткою політикою держави щодо опозиції та курдського національного руху, але його сприяння ісламізації освіти й духовної сфери життя країни викликало різке несприйняття військових.

У червні 1997 р. вони добилися відставки про ісламістського уряду а через півроку – заборони партії Н.Ербакана. Туреччина не побажала повторювати печальний досвід таких країн, як Іран, і віддала перевагу прибічникам світських принципів державного будівництва, з квітня 1999 р. при владі перебуває Демократична ліва партія, очолювана ветераном турецької політики Бюлентом Еджевітом. Турецькі війська здійснили кілька військових операцій проти курдського-партизанського руху на території Іраку, а в 1998 р.. погрожуючи війною, зажадали від Сирії припинити підтримку курдського незалежницького руху. На початку 1999 р. турецьким спецслужбам спільно з ЦРУ та "Моссадом" вдалося захопити лідера національно-визвольного руху курдів Мустафу Оджалана. Звинуваченого в організації численних терористичних актів лідера Курдської робітничої партії (КРП) військовий суд засудив до смертної кари. У відповідь курди здійснили низку терористичних актів й пообіцяли розгорнути ще масштабнішу антиурядову діяльність у тому випадку, якщо керівника КРП стратять. Перебуваючи у в'язниці М, Оджалан звернувся до своїх прихильників із закликом припинити підпільну діяльність. У серпні 1999 р. почався вивід збройних формувань курдів за межі території Туреччини. У внутрішній політиці уряд Б.Еджевіта здійснює програму глобальних економічних реформ: упорядкування бюджету, соціальної служби, реорганізацію банківської сфери та масштабний розвиток приватизації.

З метою підготовки до вступу в ЄС протягом 2002-2003 рр. у Туреччині було ухвалено 7 пакетів т. зв. гармонізаційних законів, за якими правові та процесуальні норми в державі приводяться у відповідність із „копенгагенськими критеріями”. Скасовано практику судів і трибуналів національної безпеки, розширено права громадян на свободу зборів, маніфестацій, більшу свободу дій отримали профспілки, заборонено тортури і смертну кару в мирний час. Служба новин державного телебачення і радіо почала мовлення курдською мовою, зроблено перші кроки до запровадження нею початкової освіти.