Особливості політико-правової системи Ісламської Республіки Іран.

Невдовзі після проголошення Ірану ісламською республікою її уряд запропонував текст нової конституції країни, який після доопрацювання спеціальною радою експертів за участю мусульманських правознавців 15 листопада 1979 р. був затверджений Хомейні. Вона набула чинності за результатами референдуму, проведеного 2-3 грудня того ж року і є діючою на сьогодні (зі змінами 1989 р.).

Згідно з конституцією в основу іранської політично-правової системи був покладений принцип “велаят-е факіх” – правління мудрого мусульманського законознавця, котрий має вести суспільство накресленим Аллахом шляхом до ідеалу – “держави ісламу”, що не знає ані соціальної, ані економічної, ані національної нерівності. Конституція й парламент покликані лише оформляти відповідне трактування зразковим богословом-факіхом положень шаріату, а виконавчі органи – слідкувати за виконанням настанов, які випливають із цих тлумачень.

Зазначений принцип походить від віри мусульман-шиїтів у “прихованого імама” – прямого нащадка пророка Мухаммеда по чоловічій лінії, який не помер, а перейшов у таємну “схованку” і з цього надприродного притулку керує “правовірними”. Першим імамом шиїти вважають 4-го халіфа Алі (656-661 рр.) – двоюрідного брата і зятя пророка Мухаммеда, одруженого на його улюбленій доньці Фатімі. Останній “видимий імам”, який зник у дитячому віці в ІХ ст., був сьомим у членів секти ісмаїлітів і дванадцятим - у імамітів. Шиїти вважають, що вищі релігійні лідери – ходжат оль-еслами і аятоли – діють під безпосереднім впливом “прихованого імама”, доки той не постане перед світом, щоб утвердити царство справедливості.

У конституції ІРІ, як і Пакистану, проголошується, що абсолютна влада над світом належить Аллаху, але на чолі іранської держави, на відміну від південно-східного сусіда, стоїть керівник-рахбар, який виконує намісницьку функцію за відсутності “прихованого імама”. Рахбар (після смерті Хомейні 3 червня 1989 р. – аятола Сейед Алі Хосейні-Хаменеї, 1939 р. нар., у 1981-1989 рр. був президентом) обирається пожиттєво Радою експертів, стоїть над трьома гілками влади і володіє найширшими повноваженнями: призначення факіхів і суддів вищих судів, членів Ради національної оборони і вищих воєначальників, оголошення мобілізації збройних сил, війни і укладення миру, а також одноосібним правом усунення президента з метою “забезпечення державних інтересів” на пропозицію меджлісу чи за рішенням Верховного суду.

Органом законодавчої влади в конституції 1979 р. було визнано однопалатний меджліс у складі 270-ти депутатів (на виборах 2000 р. число депутатів збільшено до 290-та), які обираються прямим голосуванням на 4 роки, брати участь у виборах дозволено з 15-ти років. У ст. 4 зазначається, що “всі закони та правові акти повинні бути у відповідності до принципів ісламу”, тому для контролю за виконанням цього положення передбачена спостережна рада в складі 12-ти факіхів, половина з котрих призначається рахбаром, а решта обирається парламентом за поданням Верховного суду.

Другим у державній ієрархії після рахбара є президент, який обирається прямим голосуванням також на 4 роки, після внесення змін до конституції у травні 1989 р. президент також очолює Раду міністрів і відбирає її членів, котрі затверджуються на посаді парламентом. Президент здійснює керівництво органами виконавчої влади за межами повноважень, віднесених до рахбара, та забезпечує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої й судової влади. Конституція передбачає, що президент і всі члени Ради міністрів мають бути перевірені Верховним судом до і після зайняття посади на предмет їхнього майнового стану з метою запобігання зловживання владою.

Суворим фізичним покаранням і навіть смертній карі (за подружню зраду, зберігання і вживання наркотиків) підлягали порушники ісламського “морального кодексу”. Що це означає в сучасному Ірані, можна судити з таких фактів. У середині липня 2002 р. після однієї з вечірок на півночі Тегерана 45 юнаків і дівчат у віці від 16 до 26 років були засуджені до штрафу й побиття батогами за “незаконні відносини між неодруженими парами”. Їхня “вина” полягала в тому, що дівчата танцювали під гучну музику і без обов’язкової в країні накидки-“хіджаби”, що залишає відкритими лише обличчя й кисті рук, а юнаки вживали спиртне. Від подібних неприємностей не застрахована й національна гордість Ірану – футбольна збірна. Того ж місяця після обшуку в одному з підпільних столичних борделів були знайдені фото- і відеоматеріали, головними “героями” котрих виявилися дівчата легкої поведінки й футболісти національної збірної. В результаті один гравець отримав 170 ударів батогом, інший – 70, а ще 6 футболістів “відробилися” грошовими штрафами.