Природно-кліматичні умови, населення й культурно-історичні традиції Магрибу.

Північноафриканський регіон включає країни Великого Магрибу (Арабського Заходу) – Туніс, Алжир, Марокко (власне Магриб), Лівію, Мавританію й Західну Сахару. Цей контрастний і колоритний регіон омивається водами Атлантичного океану на заході й Середземного моря – на півночі, південна його межа губиться у пісках найбільшої пустелі світу – Сахари (більше 8 млн. кв. км).

Уздовж Середземноморського і Атлантичного узбережжя майже на 2 тис. км простягнулися гірські хребти Атласу (найвища точка – гора Тубкаль, 4165 м), перетинаючи територію Марокко, Алжиру і Тунісу. В античних міфах Атлантом, чи Атласом, звали титана, котрий на своїх плечах тримав небосхил, тому, можливо, високі скелясті гори на півночі Африки нагадали давньогрецьким мандрівникам працьовитого і терплячого гіганта, й вони нарекли Атласом спрямовані до неба неприступні вершини. Хребти затримують насичені вологою вітри з півночі й заходу, тому в Атлаських горах випадає багато опадів – біля 1000 мм на рік, а у масиві Велика Кабілія в Алжирі – 1800 мм. Вершини понад 1500 м іноді ненадовго вкриває сніг, але в цілому в Атласі достатньо тепло – середня температура січня + 5-12, липня – не нижче + 25. Тисячоліття господарської діяльності, особливо випас худоби, завдали величезних втрат рослинному і тваринному світу Атласу, сьогодні від природних вічнозелених дубових, соснових і кедрових лісів та луків збереглися лише невеликі острівки.

Хоча у більшості людей пустеля Сахара асоціюється з безкраїми піщаними барханами, насправді вони займають менше 1/5 її території, на решті поверхні розташовані хамади – мертві одноманітні рівнини, “броньовані” шаром щебінки й гальки. На півдні Алжирської Сахари знаходиться нагір’я Ахаггар (найвища точка – гора Тахат, 3003 м), Лівійської – відроги нагір’я Тібесті висотою до 2286 м. Опадів у Сахарі випадає не більше 200 мм на рік, а у внутрішніх районах пустелі дощів не буває іноді кілька років підряд, безжальне сонце так розпалює повітря, що рідкий дощ випаровується, не торкнувшись ґрунту. Температура повітря сягає + 58, а поверхня землі нагрівається до + 80, проте вночі вона різко падає, і на поверхні бувають заморозки. У Сахарі немає річок із постійним водостоком, переважають давні й сучасні долини-ваді, чи уеди, котрі після нечастих злив перетворюються в бурхливі потоки.

Життя в оазисах підтримується за рахунок підземних вод, котрими так багата Сахара, тут пишно ростуть фінікові пальми, інжир, оливи, фруктові дерева, овочі й зернові культури. На решті території Сахари виживають лише посухостійкі рослини з могутнім корінням, яке сягає глибини 15-20 м, мандрівник може довгими днями не зустріти ані птаха, ані звіра, оскільки більшість тварин веде нічний спосіб життя. Але такою Сахара була не завжди, біля 10-11 тис. років тому, коли частину Європи вкривав льодовик, клімат Північної Африки був вологішим. Наскельні малюнки, що збереглися, розповідають про древніх жителів Сахари, котрі займалися не лише скотарством, але й землеробством, полюванням, рибальством.

Економіка регіону базується на видобутку корисних копалин – нафти (Алжир і Лівія), газу (прогнозується, що невдовзі третину споживчого газу буде експортувати Алжир трубопроводами, прокладеними по дну Середземного моря) і фосфатів (Марокко після окупації Західної Сахари володіє більше 70 % світових запасів фосфатів і посідає третє місце у світі за їхнім видобутком та перше за експортом). В Атласі розробляються також родовища заліза, вугілля, олова, молібдену, мармуру і граніту (арабські будівельники-каменярі є одними з наймайстерніших у світі).

Але більшість населення регіону здавна займається землеробством, яке все ще залежить від примх погоди, тому оброблювані землі зосереджені на середземноморському узбережжі. На поливних родючих землях збирають по три врожаї на рік, проте й це не дозволяє повністю прогодувати швидко зростаюче (кількість мешканців подвоюється кожні 30 років) населення Магрибу. Усе ж бавовник, цитрусові, фініки, а також ранні овочі експортуються північно африканськими країнами до Європи.

Культура країн Магрибу є химерним переплетінням давньоєгипетської, ісламської й середземноморської цивілізацій, але офіційною мовою в них нині є літературна арабська, що слугує головним засобом спілкування освіченої частини населення. Попередники арабів – бербери (сільське населення оазисів і гірських районів, відоме з давньоєгипетських джерел кінця ІV тис. до н.е.), кушити-беджа, греки, вірмени, італійці, французи та інші представники національних меншин розмовляють і арабською, і її численними діалектами, і своєю рідною мовою. Панівна релігія – іслам суннітського напрямку, його сповідують більше 90 % населення Магрибу, решта – в основному християни-католики.

З ХІІ ст. до н.е. північноафриканське узбережжя Середземного моря стало об’єктом інтенсивної колонізації фінікійських міст-держав. У 814 р. до н.е. поблизу сучасного Туніса ними був заснований Карфаген (Нове місто), який через півтора століття створив власний флот, сухопутне військо і з часом став центром могутньої імперії в Західному Середземномор’ї. Але внаслідок трьох Пунічних воєн із Римом Карфаген (264-241, 218-201 і 149-146 рр. до н.е.) зазнав поразки і був зруйнований, а контрольована ним територія увійшла до складу римської провінції Африка. Скориставшись боротьбою між Римом і Карфагеном, берберський вождь Масінісса наприкінці ІІІ ст. до н.е. створив перше алжирське королівство Нумідія, проте і воно у 106 р. до н.е. увійшло до складу Римської імперії.

Більш ніж півтисячолітнє римське панування у регіоні закінчилося зі вторгненням у 429 р. на територію сучасного Марокко германських племен вандалів, які дійшли до Лівії й заснували власне “варварське” королівство. Через століття їх вигнав візантійський імператор Юстиніан І, але у 642 р. почалося арабське завоювання Магрибу, що тривало до поч. ІХ ст. й призвело до ісламізації Північної Африки. У ХІ-ХІІІ ст. політичним центром регіону стало Марокко, влада котрого поширювалася від Південної Іспанії до Західної Сахари і Лівії.

Починаючи з 7-го хрестового походу на Туніс у 1270 р. спалхнуло суперництво між мусульманами і християнами за володіння портами Магрибу, а місто Аль-Джазаїр (Алжир) стало центром діяльності середземноморських корсарів. Протягом 1529-1574 рр. сучасні Алжир, Лівія і Туніс були підкорені Османською імперією, але внаслідок віддаленості від Стамбула вони мали права автономних провінцій, арабська знать зберегла за собою місцеву владу. Марокко відстояло свою незалежність, проте у 1859-1860 рр. його північну частину захопила Іспанія, а центральна і південна у 1912 р. стали протекторатом Франції. Під приводом боротьби з піратством Париж у 1830-1834 рр. анексував Алжир, у 1881 р. встановив протекторат над Тунісом, тоді ж Іспанія загарбала Західну Сахару, а в результаті італо-турецької війни 1911-1912 рр. Лівія перетворилася в колонію Рима.

Мусульманське населення Магрибу ніколи не мирилося з колоніальною експансією західноєвропейських держав, досить згадати антифранцузьке повстання 1832-1847 рр. під проводом Абд аль-Кадіра у Західному.