В’єтнамська війна 1964-1973 рр. Та її міжнародно-політичні наслідки.

США були незадоволені результатами Женевської угоди, тому вони шукали привід для втручання в Індокитайський конфлікт. Під приводом того, що ДРВ використовувала лаоську територію для переправки військ і озброєнь на Південь ("стежка Хо Ші Міна"), США із травня 1964 р. почали неоголошену "особливу війну" в Лаосі, здійснюючи масове бомбардування контрольованих комуністами районів і утримуючи там 80-тисячну армію своїх прихильників. Та оскільки всі зусилля Вашингтона не приводили до бажаної мети - зупинити комуністичний наступ в Індокитаї, досить було дріб'язкового інциденту, щоб спалахнули широкомасштабні бойові дії. 2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці торпедними катерами ДРВ було атаковано американський есмінець "Меддокс", але президент США Ліндон Джонсон лишив цю акцію без відповіді. Однак через день, вранці 4 серпня, міністр оборони США Роберт Макнамара повідомив президента, що есмінець знову зазнав атаки, хоча, як з'ясувалося пізніше, це не відповідало дійсності. Проте інформація про напад північнов'єтнамських катерів швидко просочилася в пресу, і Л.Джонсон, побоюючись критики з боку республіканців напередодні президентських виборів, віддав наказ про бомбардування узбережжя ДРВ. А 7 серпня Конгрес на прохання президента прийняв так звану "тонкінську резолюцію", що надавала главі держави необмежені повноваження для ведення бойових дій у В'єтнамі.

3 початку лютого 1965 р. США приступили до стратегічного бомбардування усієї території ДРВ, на Півдні невпинно зростала чисельність їхніх військ - у серпні 1967 р. Л.Джонсон сказав, що американську присутність у В'єтнамі за один рік буде збільшено до 525 тис. чол. Американська дипломатія доклала чимало зусиль для інтернаціоналізації конфлікту, проте лише уряди Австралії, Нової Зеландії, Таїланду, Філіппін і Південної Кореї відрядили до В'єтнаму невеликі контингенти, причому їхню більшу частину (біля 50 тис. чол.) складали південнокорейські війська. Однак наполегливі спроби США залучити до безпосередньої участі в конфлікті хоча б кількох партнерів по НАТО не дали бажаних результатів.

СРСР, який до 1965 р. незначною мірою підтримував південнов'єтнамський комуністичний рух опору, в умовах ескалації американського військового втручання в конфлікт узяв на себе значні зобов'язання щодо фінансової допомоги та матеріального постачання ДРВ. Тоді Москва визнала В’єтконг у якості справжнього виразника волі населення південної частини країни, а в липні наступного 1966 р. держави Варшавського договору в заяві про надання допомоги народові В'єтнаму повідомили про готовність відрядити до регіону своїх добровольців, якщо отримають прохання уряду ДРВ. Невдовзі на Півночі за радянської допомоги була створена могутня система сучасної протиповітряної оборони, що великою мірою нейтралізувала дії стратегічної авіації США, щороку Ханой морем отримував величезну кількість якісної зброї з СРСР. Позиція Пекіна в Індокитайському конфлікті виявилася набагато складнішою, ніж це уявляється багатьом закордонним дослідникам, котрі наголошують на безперечній підтримці КНР Північного В'єтнаму. Мао Цзедун відмовився від гасла "агресія проти ДРВ є агресією проти КНР", за повідомленнями американської преси офіційний Китай погодився на такий варіант: "Якщо ви залишите нас у спокої, то й ми не будемо вас турбувати".

Саме сила комуністичного руху опору змусила Вашингтон погодитися на початок мирних переговорів, а визначальним у цьому відношенні став в'єтконгівський “новорічний наступ” у січні-лютому 1968 р., коли навіть у Сайгоні повстанці досягли центру міста і атакували американське посольство. Вже 31 березня того ж року Л.Джонсон віддав наказ про обмежене бомбардування території ДРВ і висловив готовність приступити до переговорів із її урядом. Після офіційної згоди Ханоя вони розпочалися 13 травня 1968 р. в Парижі. А за три дні до президентських виборів, 1 листопада, США за наказом Л.Джонсона повністю припинили бомбардування ДРВ.

Новий господар Білого Дому Річард Ніксон продовжив переговорний процес уже на чотиристоронній основі: США, ДРВ, Народний фронт визволення Південного В'єтнаму і сайгонський режим. А 25 липня 1969 р. на прес-конференції на о.Гуам Р.Ніксон виклав нову зовнішньополітичну доктрину США. Вона зводилася до того, що, як і раніше, Америка буде брати участь в обороні та сприяти економічному розвиткові своїх союзників, але вже не в змозі це робити в повному обсязі. Конкретним виявом "гуамської доктрини" Р.Ніксона стала політика "в'єтнамізації", що полягала у продовженні Індокитайської війни без участі американських збройних сил, у крайньому разі - сухопутних військ, та покладанні основного тягаря війни на сайгонську армію. Саме реалізація "гуамської доктрини" Р.Ніксона привела до виведення американських військ із В'єтнаму. На весну 1972 р. усі наземні сили США знаходились на тилових позиціях.

Оскільки офіційні паризькі переговори явно "буксували", паралельно з початком виведення американських військ у французькій столиці почалися неформальні зустрічі радника президента США з питань національної безпеки Г.Кіссінджера і спеціального представника ДРВ Ле Дик Тхо. На них здійснювався зондаж позицій і пророблення можливих компромісів. На початку 1972 р. Вашингтон поновив бомбардування території ДРВ і розгорнув "дипломатичний наступ" на Ханой, спрямований на нормалізацію відносин із КНР. Але хоча США скинули на В'єтнам 8 млн.т бомб (у два з половиною рази більше, ніж на всіх фронтах Другої світової війни), їм довелося повернутися за стіл паризьких переговорів і піти на компроміс. Лише в другій половині грудня 1972 р. американська авіація втратила 34 стратегічних бомбардувальники Б-52, кожен вартістю 8 млн. дол.

27 січня 1973 р. у Парижі була підписана угода про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Вона зафіксувала поважання незалежності, суверенітету, єдності та територіальної цілісності країни, визначила умови припинення бойових дій, зберігаючи за сторонами на Півдні зони, що знаходилися під контролем комуністів і сайгонського режиму, а також встановила, що в 60-денний строк із Південного В'єтнаму будуть виведені американські й північнов'єтнамські війська. Учасники Паризького договору підтвердили чинність Женевських угод 1954 р. по Камбоджі й Женевських угод 1962 р. по Лаосу.

У 1974 р. американський Конгрес уже відмінив "тонкінську резолюцію" 1964 р. і відмовив адміністрації Р.Ніксона у терміновому виділенні Сайгону додаткової військової допомоги. Участь в Індокитайському конфлікті коштувала США більше 350 млрд. дол. і забрала життя 58 тис. американських солдат, важко підрахувати моральні збитки Вашингтона.

Залишений заокеанськими союзниками напризволяще, сайгонський режим упав 30 квітня 1975 р.