logo search
Країнознавство

Республіка Корея – один із “азійських тигрів”.

На відміну від КНДР, військово-авторитарні режими на Півдні виявилися здібними господарниками-адміністраторами. Здійснювана ними програма керованого капіталізму стала рушійною силою прискореного економічного росту країни, її лідери мали на меті не просто “наведення порядку”, але й налагодження ефективного господарського механізму, створення “самодостатньої економіки”, що могла б перевершити відповідні досягнення КНДР. Головний шлях до цього південнокорейський режим вбачав у посиленні регулюючої ролі держави та розробленні довгострокових програм планування, перша з котрих була затверджена на 1962-1966 рр. Тоді уряд перейшов до успішної політики “індустріалізації через експорт”, запровадивши спеціальні заходи для розвитку експортних виробництв (легкові автомобілі, кораблі, радіоелектроніка, електротехніка, сталь, біотехнології та ін.), залучення іноземного капіталу у вигляді комерційних позик та інвестицій, контролю з боку держави за ефективним використанням отриманих коштів.

Фактично південнокорейська держава сформувала клас капіталістів, стала власником підприємств важкої промисловості, створила економічну інфраструктуру, регламентувала фінансові операції й реформувала народну освіту, посиливши в ній технічний напрямок. З початку 60-х рр. обсяг реального ВВП країни збільшувався у середньому на 8 % на рік, що дало змогу протягом наступного десятиліття значно модернізувати економіку, а на початку 80-х рр. впевнено увійти до десятки провідних світових експортерів. Майже все доросле населення Республіки Корея протягом 1971-1979 рр. було задіяне в русі “се маиль ундон” (“за нове село”), в рамках котрого не лише здійснювалася перебудова населених пунктів і запровадження у сільське господарство та побут досягнень НТР, а й велася ідейна обробка громадян на основі праць Пак Чжон Хі.

Але головний тягар прискореної індустріалізації ліг на плечі промислових робітників, чия заробітна плата наприкінці 70-х рр. становила лише 1/6 заробітку японських і 1/10 – американських робітників. Лише менше 10 % південнокорейських робітників внаслідок переслідувань поліції й ЦРУ належало до незалежних профспілок, страйки були заборонені, при вирішенні трудових конфліктів держава ставала найчастіше на бік підприємців, відсутність техніки безпеки і 54-годинний робочий тиждень погіршували й без того важке становище робітників.

Завдяки їхній звитяжній праці в першій половині 80-х рр. минулого століття Республіка Корея за багатьма економічними показниками посіла друге (після Японії) місце в Азії, обсяг ВНП на душу населення у 1983 р. сягнув майже $1900, вироблені у ній мікроелектроніка, засоби автоматизації й інформатики, кольорові телевізори й автомобілі успішно конкурували на світових ринках з американськими, західноєвропейськими і японськими товарами. Республіка Корея впевнено перемогла в економічному змаганні КНДР: у 1989 р. її ВВП був у 10 разів більший при співвідношенні чисельності населення 2:1. Регулююча роль держави змушувала підприємців робити певні відрахування у соціальну сферу, що нейтралізувало спорадичні конфлікти. Південну Корею почали називатималенькою Японією, одним із чотирьох драконів “нових індустріальних країн” поряд із британським Гонконгом, Сінгапуром і Тайванем. В якості всесвітнього визнання досягнень країни у вересні 1981 р. Сеул був обраний місцем проведення літньої Олімпіади 1988 р.

Швидкий індустріальний розвиток Республіки Корея висунув на порядок денний питання поліпшення іміджу країни на Заході. За правління обраного відносно демократичним шляхом президента Ро Де У (1988-1992 рр.) були дозволена діяльність опозиції й проголошена політична амністія, в якості глави держави екс-генерал доклав чимало зусиль для стабілізації й демократизації її політичної системи, зменшення впливу військових на політику. Встановлення дипломатичних відносин із країнами радянського табору та КНР в процесі реалізації програми північної політикивідкрило Республіці Корея шлях до ООН, куди вона була прийнята одночасно з КНДР у вересні 1991 р. До того ж нормалізація стосунків із СРСР і КНР (1992 р.), які об’єктивно були головними військово-політичними союзниками КНДР, позбавило південних корейців від постійної напруги військового протистояння, втратили сенс численні внутрішні обмеження, що використовувалися антидемократичними силами для узурпації влади.

Але водночас Республіка Корея зазнала суттєвих збитків від світової фінансової кризи (частка ВВП на душу населення впала з $11380 у 1996 р. до $6823 у 1998 р.) і зіткнулася з необхідністю структурної перебудови економіки, оскільки жорстке планування, урядовий контроль над усіма сферами підприємницької діяльності, зовнішньоторговельний протекціонізм та підтримка державою крупних фінансово-промислових груп на шкоду малому й середньому бізнесу стали серйозним гальмом на шляху розвитку виробничих сил. Передбачалося створити економічну модель, зорієнтовану, головним чином, на задоволення інтересів малого і середнього бізнесу, недопущення різкого зниження рівня життя населення.

Слід зазначити, що, швидко вийшовши з кризи, країна не лише стабілізувала економічну ситуацію, а й поновила швидкі темпи розвитку та довіру до себе як надійного партнера у фінансовій та торговельно-економічній сферах. За підсумками 2000 р. Південна Корея вийшла на 13-те місце у світі за ВВП ($421,1 млрд.), тепер вона посідає перше місце у світі в галузі суднобудування, 3-тє – за виробництвом напівпровідників, 5-те – електронної техніки, автомобілів (понад 3 млн. штук) і за резервами іноземної валюти (бл. $110 млрд.) і 6-те – за виробництвом сталі (понад 43 млн. т).