Геополітичне становище, кліматичні умови і населення Індостану.

Величезний півострів Індостан (другий за площею в Азії й у світі), прилеглі до нього материкові рівнини, плато й острови (Андаманські, Лаккадівські, Мальдівські, Нікобарські, Шрі Ланка) займають держави Південної Азії – Республіка Індія (3288 тис. кв. км, 1065,3 млн. чол.), Ісламська Республіка Пакистан (803,94 тис. кв. км, 147,764 млн. чол.), Народна Республіка Бангладеш (144 тис. кв. км, 133,335 млн. чол.), Королівство Непал (на санскриті – „житло біля підніжжя”, 136,8 тис. кв. км, 25,872 млн. чол.), Демократична Соціалістична Республіка Шрі Ланка (сингальською – „благословенний острів”, 65,61 тис. кв. км, 19,582 млн. чол.), Королівство Бутан (на санскриті – „межа Тибету”, 47 тис. кв. км, 2,094 млн. чол.) і Республіка Мальдіви (малабарською говіркою – „тисяча островів”, 0,3 тис. кв. км, 0,32 млн. чол.). Із заходу, півдня і сходу вони омиваються водами Аравійського моря, Індійського океану і Бенгальської затоки.

Ці країни відділені від решти території Азії гірськими масивами, серед котрих найбільші гори на планеті – Гімалаї (“Житло снігів”, найвища точка на території Індії – г.Нангапарабат, 8126 м), Каракорум (г.Чогорі, 8611 м) і Гіндукуш (г.Тірічмир, 7690 м). Але грандіозний бастіон Гімалаїв-Гіндукуша не становить глухої стіни для спілкування населення та взаємовпливу різних культур, традицій і вірувань. Південніше від гірських хребтів розташована велетенська пласка Індо-Гангська рівнина, де у річкових долинах мешкає більша частина населення Індії, Пакистану й Бангладеш. Саме в середній і нижній течії Інду на поч. ІІІ тис. до н.е. зародилася одна з найдавніших землеробських цивілізацій Землі – культура міст Хараппа і Мохенджо-Даро, що були добре укріплені, мали правильне планування й розвинені системи водопостачання та каналізації. Центральну частину і південь півострова Індостан займає нахилене до сходу Деканське плоскогір’я із середніми висотами біля 500 м, родючими орними землями, пасовиськами й багатими на корисні копалини надрами. В Індії – найбільша у світі площа зрошувальних земель, яка розширилася з 22,6 млн. га у 1950 р. до 89,3 млн. га у 1997 р., країна має досить великі запаси вугілля (проте низької якості), залізної руди (чверть світового обсягу), бокситів, марганцю, титанової руди, дорогоцінного каміння й слюди (1 місце у світі за видобутком).

Держави Південної Азії розташовані у тропічних і субекваторіальних широтах, і оскільки вони відгороджені стіною Гімалаїв від впливу континентальних арктичних мас, - є одними з найжаркіших у світі з типово мусонним кліматом, який визначає ритм господарських робіт і всього способу життя. 70-80 % річної кількості опадів припадає на червень-вересень, коли приходить південно-західний мусон і майже безперервно йдуть дощі. Це час основного польового сезону – “харіф”, тому спізнення мусонних дощів або їхня недостатня кількість перетворюються у лихо для країн Південної Азії (завдяки рясним дощам у 2003-2004 фінансовому році в Індії виробництво сільськогосподарських продуктів вдалося збільшити на 9%, що дозволило забезпечити 8% зростання ВВП і стримати інфляцію, а небувала посуха 2002 р. призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва на 5,2%, внаслідок чого приріст ВВП ледь дотягнув до 4%).

Грудень-лютий – зимовий сезон (“рабі”), сухий і прохолодний (на півночі середня температура січня знижується до + 15), а березень-травень – найжаркіший і посушливий (середні температури травня + 28-35). У Східній Індії на плато Шіллонг (м.Черапунджі) знаходиться найвологіше місце на планеті зі щорічними опадами до 12000 мм. Щоб мінімізувати негативний вплив погодних умов в Індії започаткований надскладний іригаційний проект “повороту рік” вартістю $120 млрд., що передбачає об’єднання всіх водних ресурсів країни в єдину мережу.

У сер. ІІ тис. до н.е. з Причорномор’я, Приуралля і Прикаспію через територію сучасних держав Центральної Азії, Іран і Афганістан до Індостану почалося переселення численних індоєвропейських арійських племен. Просуваючись на схід і південь півострова, вони або асимілювали, або ж відтіснили в лісисті гори носіїв хараппської культури та темношкірі дравідійські й австралоїдні племена.

У подальшому споріднені племена об’єднувалися, змішуючись і утворюючи нові спільноти, але ні у давнину, ні у Середньовіччя крупні єдині народи так і не склалися. Лише в найбільш багатонаціональній Індії за переписом 1971 р. було зафіксовано 281 мову з числом носіїв більше 5 тис. чол. Майже все населення Бангладеш, Мальдівів, Пакистану, абсолютну більшість мешканців Індії (більше 70 %), Шрі Ланки (біля 75 %) та Непалу (більше 80 %) становлять представники індоарійської (хіндустанці, біхарці, бенгальці, панджабці, маратхи, гуджаратці, сінгали та ін.) та іранської (пуштуни, белуджі) груп індоєвропейської мовної сім’ї. Сучасна державна мова Індії – літературний хінді, що є рідним лише для 30 % населення країни, виник у ХVІ-ХVІІІ ст. Державною мовою Пакистану став урду, що має до 80 % арабо-перських запозичень, використовує арабську графіку і є рідним лише для 8 % населення – біженців-мусульман з Індії (мухаджирів) та їхніх нащадків. Чверть населення Індії (на півдні) й п’ята частина мешканців Шрі Ланки розмовляють мовами дравідійської сім’ї.