logo search
Країнознавство

Розгортання національно-визвольної боротьби і проголошення державної незалежності Індонезії, Філіпінн та Малайзії.

В Індонезії боротьбу за створення незалежної демократичної держави очолила Національна партія, заснована у червні 1927 р. інженером Ахмедом Сукарно (1901-1970 рр.). Він висунув теорію мархаенізму – ідеології простої людини, в котрій поєднувалися окремі соціалістичні ідеї, положення теорії Сунь Ятсена і гандизму (тактика неспівробітництва з властями). В разі перемоги антиколоніальної революції передбачалося створення суспільства без класів і капіталізму, захист інтересів робітників та землеробів.

Поліетнічне населення Нідерландської Індії мало небагато спільного в минулому. Хіба що майже 350 років спочатку португальського, а потім – нідерландського колоніального панування і боротьби за визволення від нього. Тому появі сучасної незалежної Індонезії сприяла, як це не парадоксально, японська окупаційна політика часів Другої світової війни. Висунувши гасло “Азія для азіатів”, японські мілітаристи планували створити на зайнятих ними і “визволених” таким чином від європейських колонізаторів територіях низку держав під опікою Токіо. Тому в останні тижні війни, 17 серпня 1945 р., японці дозволили місцевим націоналістам проголосити незалежність країни, президентом котрої наступного дня став А.Сукарно.

Після досягнення політичної незалежності в Індонезії розпочався тривалий період політичної нестабільності й гострого суперництва між правими та лівими силами, до того ж унаслідок переможної війни за визволення в країні помітно зріс авторитет армії, чия консервативна верхівка почала претендувати на роль самостійного політичного центру. Комуністична партія Індонезії (заснована у 1920 р.) двічі робила спроби захопити владу у 1948 і 1951 рр., а на парламентських виборах 1957 р. вийшла на перше місце, мусульманські партії Машумі та Нахдатул Улама (“Союз мусульманських богословів”) мали на меті створення ісламської теократичної держави. На додаток до всього не стихали сепаратистські повстання на Суматрі й Молукських островах.

Філіппінцям одним із перших в Азії вдалося скинути іспанське колоніальне ярмо в результаті національно-визвольної революції 1896-1898 рр., але незалежна республіка припинила своє існування після висадки військ США і американо-філіппінської війни 1899-1904 рр.

На Філіппінах, яким ще у 1934 р. американський уряд пообіцяв надати самостійність, процес передачі влади місцевому населенню відбувався поступовим еволюційним шляхом. 4 липня 1946 р. президентом Філіппін було обрано виразно проамериканського політика, лідера Ліберальної партії Мануеля Рохаса (1892-1948 рр.). Він уклав із колишньою метрополією низку угод щодо привілейованого економічного становища американських фірм на місцевому ринку, а також про збереження на островах військових баз США.

Американці, у свою чергу, допомогли філіппінському урядові ліквідувати комуністичний партизанський рух "хукбалахапів", котрий виник ще у березні 1942 р. в якості Антияпонської народної визвольної армії. Після визволення Філіппін від японців командуючий партизанськими силами Луїс Тарук відмовився роззброїти свої загони й розпочав антиурядову боротьбу. Особливо сильним партизанський рух був на найбільшому острові держави Лусоні, де існували повністю контрольовані комуністами партизанські райони.

На начало 20-го века Малайзия находилась под властью Британии. Национальный состав населения Британской Малайи существенно изменился из-за массового ввоза рабочей силы, особенно в 1911–1931. К 1941 доля малайцев среди жителей страны упала до 42%; китайцы составляли 44%, индийцы – 14%. Малайцы занимались преимущественно земледелием и жили в деревнях, малайская знать составляла низшие и средние слои чиновничества, а малайского предпринимательства почти не существовало.

Развивавшийся малайский национализм состоял из трех основных течений: исламских религиозных реформаторов; Союзов малайцев; радикального Союза молодой Малайи.

Стала расти популярность созданной в 1930 Коммунистической партии Малайи (КПМ). Руководство КПМ состояло преимущественно из китайцев и призывало к созданию независимой «Демократической Малайской республики». Под ее руководством состоялись всеобщие стачки в 1934 и 1936 и крупные демонстрации в 1941.

Индийские организации Малайи были тесно связаны с Индийским национальным конгрессом в Британской Индии.

После капитуляции Японии в 1945 в Малайю вступили британские войска, и колониальный режим был восстановлен.

Путь к независимости. Британские власти приступили к реорганизации управления страной. Саравак и Сабах были в 1946 превращены в колонии Великобритании. В 1946 был образован Малайский союз, в который вошли все малайские княжества, Малакка и Пинанг. Отдельную территорию составлял Сингапур.

Правители малайских государств должны были передать свой суверенитет Великобритании и остаться лишь главами мусульманской религии.

Административные реформы вызвали широкое недовольство в стране, причем по самым разным причинам. Коммунисты, а также созданные ими общественные организации и образованная в 1946 Всемалайская федерация профсоюзов добивались создания независимой республики. По их инициативе развернулась широкая кампания стачек и протестов. Созданная элитой общины Объединенная малайская национальная организация (ОМНО) протестовала против новых правил гражданства, которые, как она утверждала, превращают малайцев в меньшинство в их собственной стране.

Британские власти предпочли пойти на соглашение с руководством малайской общины. 1 февраля 1948 после переговоров с правителям княжеств и ОМНО они провозгласили создание Малайской федерации. В июле 1948 колониальная администрация запретила КПМ и руководимые ею организации. Уйдя в подполье, коммунисты начали партизанскую войну на всей территории Малайи. Их отрядам численностью всего в 9,5 тыс. чел. удавалось успешно действовать против 200-тысячной англо-австралийско-новозеландской армии. В 1951 повстанцы убили британского верховного комиссара Г.Герни.

Китайское население вначале широко поддерживало партизан. Но малайцы относились к ним отрицательно. Переместив многих селян-китайцев в «новые деревни», администрация сумела ослабить позиции коммунистов. К тому же верхушка китайской общины предпочитала договориться с малайскими лидерами. Британские власти внесли поправки в закон о гражданстве, позволив примерно половине китайского населения стать гражданами Малайской федерации. В 1952–1954 компромисс между ОМНО, Китайской ассоциацией и Индийским конгрессом Малайи был оформлен в виде создания политического блока – Союзной партии (СП).

В 1955 власти Малайи попытались договориться с КПМ о прекращении повстанческой войны. Однако переговоры лидеров СП с коммунистами провалились: КПМ добивалась легализации, в то время, как СП была готова лишь на предоставление амнистии при условии, что партизаны сложат оружие. Одновременно в начале 1956 малайская делегация вела переговоры в Лондоне о предоставлении стране независимости. 31 августа 1957 Малайская федерация стала независимым государством; пост премьер-министра остался за Абдул Рахманом. Прекращение колониального присутствия Великобритании выбило почву из-под ног повстанцев из КПМ. К 1960 вооруженная борьба прекратилась. В июле 1960 власти Малайи объявили об отмене чрезвычайного положения.