Відкриття й заселення Австралії та Нової Зеланжії європейцями. Проблема інтеграції аборигенів у постіндустріальне суспільство.

Першими людьми, котрі переселилися в Австралію близько 40 тис. років тому з ПСА, були аборигени (в перекладі – “корінні жителі”), які в антропологічному відношенні представляють особливу австралоїдну расу. Від негрів вони відрізняються хвилястим волоссям і широким обличчям з похилим лобом та могутнім надбрів’ям. На момент прибуття європейських колоністів приблизно півмільйона аборигенів, об’єднаних у численні племена, були розкидані на величезній території, розмовляли на багатьох діалектах 6-ти мовних груп і вели кочовий спосіб життя, оскільки лише переходячи з місця на місце могли вижити під час періодичних посух. Аборигени не мали постійних поселень і жител, домашніх тварин і задовольнялися небагатим домашнім інвентарем.

Заселення новозеландських островів почалося у Х ст. з Центральної Полінезії народом маорі, протягом чотирьох століть вони освоїли регіон, віддалений від історичної батьківщини на 1 тис. км. Опанувавши Північний острів і північну частину Південного, маорі зайнялися землеробством і вирщуванням овочевих культур. Жили маорі в очеретяних хижах, а одежу виготовляли з дикого новозеландського льону й собачих шкір. Змішавшись із місцевим австралоїдним населенням, маорі набули деяких рис, що відрізняють їх від полінезійців.

Хоча китайські, малайські, індонезійські й арабські мореплавці, можливо, відвідували північне узбережжя Австралії до 1000 р., Старий Світ дізнався про цей континент лише на початку ХVІ ст. До того середньовічні картографи передбачали, що такий материк існує й назвали його Terra Australis Incognita, що в перекладі з латинської означає “невідома південна земля”. Пощастило її відкрити голландському капітану Віллєму Янсзону в 1606 р. (західне узбережжя півострова Кейп-Йорк), а в 1642-1644 рр. австралійське узбережжя докладніше обстежив його земляк Абел Тасман, який довів, що Австралія – єдиний масив суші. Він же у 1642 р. відкрив два острови на південний схід від Австралії, які назвав за найменуванням однієї з нідерландських провінцій Новою Зеландією.

У 1769 р. новозеландські острови дослідив Дж.Кук, який на узбережжі однієї з бухт підняв англійський прапор, наступного року він обстежив східне узбережжя Австралії, оголосив його англійським володінням і назвав Новим Південним Уельсом (нині – один із 6-ти австралійських штатів). Але англо-австралійці звикли відраховувати свою історію з прибуття “Першого флоту” – 11 парусників під командуванням капітана А.Філіппа, які 26 січня 1788 р. (цей день відзначається як День Австралії) увійшли в майбутню сіднейську бухту з партією каторжників на борту і заснували перше поселення.

На довгі десятиліття Австралія стала місцем каторжних робіт, засуджені іноді втікали з-під охорони, піднімали бунти, а часом, відбувши до кінця покарання, облаштовувались на континенті, що став новою батьківщиною. У 1827 р. британський уряд офіційно проголосив про встановлення суверенітету над усім континентом, і у Австралії з’явилися перші вільні поселенці. Тоді ж колоністами були відкриті багаті пасовиська на схід від Великого Водороздільного хребта, що дало початок розвитку вівчарства, Австралія стала головним поставником шерсті для метрополії. Для забезпечення робочою силою великих вівчарських ферм Лондон приступив до здійснення заходів щодо збільшення вільної іміграції з Великої Британії, а оскільки розвиток тваринництва вимагав розширення пасовиськ, почалося витіснення з цих земель корінного населення, а нерідко і його винищення.

“Золота лихоманка”, котра почалася у 1851 р., викликала нову хвилю іміграції, причому вже з різних континентів, у результаті чого до початку ХХ ст. чисельність населення Австралії зросла у 7,5 разів до майже 4 млн. чол., тоді Австралія вже забезпечувала 40 % світового видобутку золота. 1 січня 1901 р. 6 британських колоній (Новий Південний Уельс, Тасманія, Західна Австралія, Південна Австралія, Вікторія і Квінсленд) об’єдналися в Австралійський Союз, що отримав статус домініона Великої Британії з власною конституцією. У 1931 р. за Вестмінстерським статутом (офіційно закріпив рішення Імперської конференції 1926 р. про незалежність домініонів у внутрішніх і зовнішніх справах) Австралія отримала повну самостійність від метрополії й стала членом Британської Співдружності націй.

На референдумі 1999 р. так і не була схвалена пропозиція щодо зміни статусу Австралії й перетворення її із члена Співдружності, очолюваної британським монархом, у незалежну республіку. Офіційно главою федеративного (6 штатів і 2 території – Столична й Північна) Австралійського Союзу залишається на сьогодні королева Єлизавета ІІ, представлена генерал-губернатором (з 11 серпня 2003 р. – Майкл Джеффрі), що призначається за рекомендацією австралійського уряду.

Урядова програма іміграції, відома як політика “за білу Австралію”, дозволила збільшити населення країни на кінець Другої світової війни лише до 7 млн. чол., проте лейбористський уряд Чифлі спекулював на побоюванні австралійців, що за відсутності такої програми континент затоплять вихідці з Азії. Претендентам на переселення з Великої Британії відмовляли навіть з огляду на загар, набутий під час відпочинку на Середземномор’ї. Але післявоєнний економічний бум і брак абсолютно “білолицих” білих британців спричинили поширення іміграційних переваг спершу на скандинавів, а потім і на вихідців з Італії, Греції, Югославії, Туреччини та Лівану.

З початку 60-х рр. ХХ ст. намітилася певна лібералізація щодо імігрантів з Азії, через десятиліття Австралія почала приймати біженців із В’єтнаму, і оскільки третина всіх імігрантів відтоді прибувала з Азії, на зміну настирливому бажанню примусити всіх “нових австралійців” асимілювати австралійську культуру й англійську мову прийшло усвідомлення необхідності визнати багатоманітність культур. На 1967 р. населення країни досягло 12 млн. чол., на 1990 р. – 17 млн., на середину 2000 р. – 19,5 млн. чол. – темп зростання, котрий перевищив лише Ізраїль. Успішний прийом стільких мільйонів, послаблення позицій расистів і більша терпимість є одним із найважливіших досягнень новітньої історії Австралії. Незважаючи на депресію, на початку 90-х рр. ХХ ст. країна мала другий за величиною ВНП на душу населення в АТР після Японії: 16444 амер. дол. проти 33857 амер. дол.

Але корінне населення тривалий час мешкало в резерваціях – віддалених пустельних частинах континенту, куди сторонні не допускалися, навіть у переписах населення аборигени не враховувалися. Лише в 1957 р. Північні території почали визнавати громадянство за аборигенами-метисами і чистими аборигенами, котрі самі могли потурбуватися про себе. Проте політика “за білу Австралію” в дійсності робила на аборигенів деморалізуючий вплив, тільки в 1967 р. корінні мешканці були визнані громадянами країни й отримали право на вільне пересування. Лейбористський уряд Гоу Уїтлема, котрий прийшов до влади в грудні 1972 р., порвав зі сталою традицією й почав надавати уваги потребам аборигенів, обіцяючи відкрити для них школи й захистити їхні земельні права від претензій гірничовидобувних компаній.

Наступного року в результаті доброї волі виник Національний консультативний комітет аборигенного населення, а через двадцять років, у 1992 р., черговий лейбористський уряд Поля Кітінга розгорнув новий план із поліпшення умов отримання житла, освіти й медичного обслуговування аборигенами, та, передусім, постарався забезпечити справедливіше ставлення до них з боку поліції й судів. Білих австралійців було зобов’язано консультуватися з представниками груп аборигенів щодо заходів і дій, котрі їх торкалися.

Нині населення Австралії на 88 % мешкає у містах і складається на 82 % з англо-австралійців, на 7 % - з англійців, на 2 % - з італійців, на 1 % - з греків, на 7 % - з азіатів і на 1 % - з аборигенів.

Нова Зеландія була проголошена англійською колонією у 1804 р., а у 1839 р. перші білі поселенці заснували на Північному острові Веллінгтон, що став столицею країни. Новій Зеландії була відведена роль сільськогосподарського придатку Великої Британії, тому в країні, як і в Австралії, розвивался традиційні галузі англійського господарства: вівчарство й розведення великої рогатої худоби. На сьогодні в Новій Зеландії (3,82 млн. чол.) налічується більше 60 млн. овець, біля 10 млн. великої рогатої худоби і не менше 0,5 млн. свиней, не випадково країна контролює 25 % світового ринку молочної продукції.

Корінне населення – маорі – на час появи перших європейських поселень налічувало 200 тис. чол. і чинило жорсткий опір у боротьбі з переселенцями за землю. Але на відміну від аборигенів Австралії до маорі в далекому Лондоні ставлення було досить прихильним. 6 лютого (національне свято в сучасній Новій Зеландії) 1840 р. згідно договору Вайтанги вожді маорі поступалися своїми правами і повноваженнями англійській королеві Вікторії, а взамін отримали гарантії володіння землями, лісовими та рибальськими угіддями й права та привілеї британських підданих. Це давало маорі міцну юридичну базу для опротестування незаконних захоплень земель, що продовжуються й нині. У 1867 р. маорі було надано право на окреме проведення виборів і 4 місця зі 120-ти в однопалатній Палаті представників, нині маорі та їхні нащадки змішаної крові за наявності відповідного бажання можуть бути занесені в окремий виборчий список.

До 1872 р. на Північному острові маорі вели збройну боротьбу з колонізаторами, але всі так звані маорійські війни закінчилися поразкою корінних жителів. Тоді ж на Південному острові було знайдено золото, після чого почалася “золота лихоманка”, що спричинила різке збільшення потоку імігрантів. Для підтримки середніх і дрібних фермерів та стимулювання їхньої діяльності у 90-х рр. ХІХ ст. британський уряд запровадив закони про примусовий викуп крупних землеволодінь державою й подальший продаж землі дрібним фермерам. 26 вересня 1907 р. Нова Зеландія отримала статус домініона (але без власної конституції), у 1931 р. – право на самостійність у внутрішніх і зовнішніх справах, у 1947 р. – повну незалежність від Великої Британії, котра формально представлена генерал-губернатором (з 4 квітня 2001 р. – Сильвія Картрайт).

На сьогодні новозеландці європейського походження становлять 74,5 % населення, маорійці – 9,7 %, нащадки переселенців з інших тихоокеанських островів – 3,8 %, азійці – 7,4 %. Нова Зеландія стала країною співіснування різних культур, де практично відсутня расова дискримінація.